Газета здобула швидкий і цілковитий успіх, і тому від зневаги, з якою ставилися серйозні літератори до неї спочатку, не залишилося й сліду.
Весілля її головного редактора було, мовляв, "паризькою подією", бо Жоржем Дю Руа та Вальтерами з певного часу почали дуже цікавитись. Усі ті, чиї імена здибуєш по хроніках, збиралися на цьому весіллі побувати.
Відбулося воно ясного осіннього дня.
О восьмій годині ранку, на Королівській вулиці служники церкви Мадлени, звертаючи увагу перехожих, розстилали на високих сходах широкого червоного килима, — отож вони ніби оповіщали парижан про те, що тут відбудеться пишна церемонія.
Службовці, йдучи до контор, робітниці, прикажчики спинялись, дивились і думали про те, скільки грошей витрачають багатії на освячення свого шлюбного співжиття.
Коло десятої години почали юрмитися цікаві. Постоявши кілька хвилин, сподіваючись, що все, може, зразу й почнеться, вони розходились.
На одинадцяту годину прибув загін кінної поліції і негайно почав розгонити юрбу, бо коло церкви раз у раз створювалося стовпище.
Незабаром з’явились перші з запрошених, ті, хто хотів зайняти зручне місце, щоб усе бачити. Вони посідали на бічних стільцях у головному притворі.
Потроху збиралися й інші: жінки, що шелестіли шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі, що йшли церемонною світською ходою, прибираючи в цьому місці ще поважнішого вигляду.
У церкві поволі повнішало. Сонячне проміння освітлювало крізь величезні розчинені двері перші лави. І проти ясного отвору головного входу темнуватий крилас здавався жовтим, вогким і блідим у відблиску безлічі свічок із вівтаря.
Знайомі вітались, кивали одне одному і збирались гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські, розмовляли півголосом. Роздивлялись на жінок.
Норбер де Варен, шукаючи собі приятеля, постеріг Жака Ріваля в середньому ряді стільців і підійшов до нього.
— Ну, — мовив він, — майбутнє належить крутіям.
Той, не бувши такий заздрий, відповів:
— Тим краще для нього. Життя його забезпечено.
І почали називати присутніх. Ріваль спитав:
— А не знаєте, що сталося з його дружиною?
Поет посміхнувся:
— Так і ні. Кажуть, вона дуже відлюдно живе на Монмартрі. Але… є одне "але"… з якогось часу я подибую в "Пері" політичні статті, що страшенно нагадують статті Форестьє та Дю Руа. Пише їх такий Жан Дедоль, молодий, гарний і розумний хлопець з тієї самої породи, що й наш приятель Жорж, Дедоль познайомився з його колишньою дружиною. Звідси я висловлюю, що вона любить новаків і любитиме їх до загину. До того ж вона й багата. Водрек та Лярош-Матьє недурно були друзями її дому.
Ріваль заявив:
— А Мадленочка не погана. Гостра й хитра! В натурі вона, певно, чарівна. Але скажіть, як це сталося, що Дю Руа вінчається після розлуки?
Норбер де Варен відповів:
— Тому вінчається, що перший раз не вінчався.
— Як саме?
— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадності, вирішив, що для шлюбу з Мадленою Форестьє досить самої мерії. Отже, він обійшовся без священицького благословення, а для нашої святої матері церкви такий шлюб є звичайнісіньке співжиття. Тобто тепер він з’являється до церкви як нежонатий, і вона ущедрятиме його всіма своїми пишнотами, які пані Вальтер дорогенько коштуватимуть.
Гомін численної юрби більшав під банею. Дехто розмовляв мало не вголос. Показували знаменитостей, що пишались, задоволені з оглядин, і старанно стежили за своїми раз і на все виробленими манерами, бо звикли отак виставлятись на всіх святах, де вони, здавалось їм, були неодмінною прикрасою, мистецьким безділлям. Ріваль вів далі:
— Скажіть мені, мій любий, — ви часто буваєте в патрона, — чи правда, що пані Вальтер ніколи не розмовляє з Дю Руа?
— Ніколи. Вона не хотіла віддавати йому малу. Але він, здається, тримав батька в руках, ніби завдяки тому, що дізнався про якісь трупи, трупи, поховані в Марокко. Отже, загрожував старому страшними викриттями. Вальтер згадав приклад Ляроша-Матьє і негайно поступився. Але мати, як і всі жінки, вперта, заприсяглась, що не мовить і слова своєму зятеві. Страшенно смішно, коли вони сходяться вкупі. Вона виглядає мов статуя, статуя Помсти, а він сам дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє собою володіти!
До них підходили привітатись товариші. Чути було уривки політичних розмов. А невиразний, як шум далекого моря, гук юрби, що зібралась коло церкви, котився у двері разом з промінням, здіймався під банею понад стриманішим гомоном обраних, що зібрались у храмі.
Зненацька швейцар ударив тричі об підлогу деревком алебарди. Всі обернулись, зашелестіли спідниці, й заторгались стільці. І в ясному світлі головного входу з’явилась дівчина під руку з батьком.
Вона й досі нагадувала цяцьку — чарівну білу цяцьку, прибрану в помаранчеві квіти.
Вона спинилась хвилину на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, могутньо гукнули органи, оповіщаючи про вхід молодої гучними металевими голосами.
Вона пішла, опустивши голову, але ніяк не збентежена, трохи схвильована, мила, чарівна лялька-наречена. Жінки посміхались і шушукали, дивлячись на неї. Чоловіки шепотіли: "Чудова, чарівна". Пан Вальтер ішов прибільшено гідно, трохи блідий, з показними окулярами на носі.
Позад них чотири дружки, всі в рожевому й усі гарні, були почетом цієї лялькової королеви. Бояри, добре дібрані й однотипні, виступали немов вивченою балетною ходою.
За ними йшла пані Вальтер, спираючись на руку батька свого другого зятя, маркіза де Лятур-Івелена, сімдесятдволітнього діда. Вона не йшла, а чвалала, трохи не мліючи на кожному кроці. Здавалося, ноги її липнуть до тахлів, відмовляються рухатись, і серце її б’ється в грудях, як спіймане звірятко.
Вона схудла. Від сивого волосся обличчя її здавалось ще блідішим і ще запалішим. Дивилась перед себе, щоб нікого не бачити, щоб думати, може, тільки про свою муку.
Потім з’явився Жорж Дю Руа з невідомою старою дамою.
Він підносив голову, не одвертаючи, проте, пильного, твердого погляду з-під трохи наморщених брів. Вуса його немов настовбурчились на губі. Всі визнали його за красеня. Поставу мав горду, стан тонкий, ноги стрункі. На ньому добре сидів фрак, прикрашений, як краплею крові, червоною стрічкою Почесного легіону. Потім ішли родичі: Роза з сенатором Рісоленом — вона вийшла заміж півтора місяця тому, — та граф де Лятур-Івелен із віконтесою де Персемюр.
Нарешті сунув чудернацький похід спільників та друзів Дю Руа, яких він познайомив із своєю новою родиною, — відомі в паризькому півсвіті особи, що негайно стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочнів, підупалі дворяни, зубожілі, заплямовані й, що найгірше, — часом ще й жонаті. Це були пан де Бельвіль, маркіз де Банжолен, граф та графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, шевальє Вальреалі, потім запрошені Вальтера: принц де Герш, герцог та герцогиня де Ферасін, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер йшли посередині з виглядом вихованих провінціалів.
А органи все співали, сповнювали величезну будівлю гучними й ритмічними звуками, що стелили до неба людську радість і печаль. Вхідну браму зачинили, і раптом стало темно, мов сонце вигнано за двері.
Тоді Жорж став навколішки з дружиною проти освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, в митрі і з патерицею в руці, вийшов із ризниці, щоб з’єднати їх у ім’я вічного.
Він поставив звичайні питання, обмінив каблучки, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодих із християнською промовою. Говорив про вірність довго, пишно. Це був високий, гладкий чоловік, чудовий прелат з величним черевом.
Почулись ридання, і дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши руками обличчя.
Вона мусила поступитись. Що їй було робити? Але з того дня як прогнала зі своєї кімнати дочку, що вернулась, з того дня, як сказала пошепки Дю Руа, що церемонно вклонився їй знову, перед нею з’явившись: "Ви найпідліший з усіх, кого я знаю, не говоріть до мене ніколи, бо я не відповім вам", — вона терпіла несосвітенну і невтішну муку. Ненавиділа Сюзанну гострою ненавистю; це було складне почуття, в якому безнадійна жага сусідувала з разючими ревнощами, чудними ревнощами матері і коханки, постійними, лютими, палющими, як роз’ятрена рана.
І от єпископ вінчає їх, її дочку та її коханця, перед двотисячною юрбою і перед нею! І вона нічого не може сказати? Не може перешкодити цьому? Не може крикнути: "Та чоловік же цей мій, він мій коханець. Союз, що ви благословляєте, — безчестя!"
Деякі з жінок розчулено шепотіли:
— Бідна мати, яка вона зворушена.
Єпископ промовив:
— Ви належите до найщасливіших на землі, до найбагатіших і найшанованіших. Ваш хист, пане, підніс вас над юрбою, і ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, мусите доконати велике діло, подати іншим великий приклад…
Дю Руа слухав його, п’яний з гордощів. До нього, саме до нього казав так прелат римської церкви. А за спиною він почував натовп, виборний натовп, що зібрався ради нього. Йому здавалось, що сила якась його захоплює, підносить. Він ставав одним з володарів землі — він, він, син бідних кантельських селян.
Він зненацька побачив їх у вбогому шинку на верховині горба над великою руанською долиною, батьків своїх, що частують тамтешніх селюків. Він послав їм п’ять тисяч франків із спадщини графа де Водрека. А тепер пошле п’ятдесят тисяч. Вони куплять невеличкий маєток, будуть задоволені й щасливі.
Єпископ кінчив свою орацію. Один зі священиків у золоченій єпітрахілі зійшов у вівтар. І органи знову почали славити молодих.
Часом з них здіймались протяглі викрики, розлогі й розкотисті, як хвилі, такі гучні та могутні, що здавалось, зрушать, висадять покрівлю й розіллються по синьому небі. Їхній протяглий гук геть сповнював церкву, проймав трепетом тіло і душу. Потім вони зненацька вщухли і тонкі, гнучкі гами розсипались у повітрі, торкаючись вуха легкими подихами; граційні, дрібненькі, пурхливі співи линули, як пташки, і раптом ця кокетна музика знову ширилась, набираючи страшної сили та повноти, немов піщинка, яка оберталась відразу в цілий світ.
Потім над схиленими головами забриніли людські голоси. Співали оперові артисти — Ворі та Ландек.