Ви не схожі одне на одного.
Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:
— Ти... ти взагалі добра штучка! — засичала вона на Кетхен. — Я скажу про тебе, що я бачила!
— Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.
— Порядна! Обсмикни хоч сукню!
— Такою підлою, як ти...
— Можеш бути лише ти!
Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.
— А я все ж таки скажу!
Кетхен остаточно втратила самовладання.
— Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.
На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:
— Авжеж, Це мій обов'язок перед собою. Для тебе це вже однаково.
Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір'ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:
— Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.
— Ах, цей наречений... — відказала вона.
Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.
— Шкода, — сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:
— На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.
Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.
— Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.
— О боже! — сказала Густа; а Дідеріх:
— Ну, тоді ми в пастці!
Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.
— Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!
Кетхен хихотіла.
— Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.
І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.
— Ну, що ж ми будемо робити?
Кетхен сказала:
— Це вам видніше. Адже ж ми троє знаємо тепер одне одного.
— І втрачати нам теж нема чого, — сказала Густа. І всі троє зареготали.
Але Кетхен раптом жахнулася.
— Ой, горе! В люстрі я схожа на свою покійну бабусю.
— Воно зовсім чорне.
— І подряпане.
Вони наблизили обличчя до скла, намагаючись при тьмяному світлі гасу прочитати вигуки, пестливі імена й дати під надряпаними тут сплетеними серцями, урнами, амурами і навіть могилами.
— Дивіться, он на тій урні! — сказала Кетхен. — "Лише тепер пізнали ми горе..." Чому? Тому, що вони побували тут? Це, певно, були божевільні...
— Ми не божевільні, — заявив Дідеріх. — Панно Густо, адже ж у вас є діамант.
Він намалював три серця, додав до них напис і запропонував дівчатам відгадати, що це значить. Вони з вереском відвернулися, а він гордо сказав:
— Недарма ж цей покій зветься "куточком кохання"!
Раптом Густа злякано скрикнула:
— Хтось дивиться на нас!
З-за люстра висовувалася бліда, як у мерця, голова. Кетхен метнулася до дверей.
— Ідіть-но сюди! — крикнув Дідеріх. — Це тільки намальовано.
Люстро з одного боку відокремилося від стіни, вони повернули його ще трохи. Тоді виступила вся постать.
— Це та сама пастушка, яка за дверима стрибала через струмок!
— Для неї вже все позаду, — сказав Дідеріх, бо пастушка сиділа і плакала. А на зворотній стороні люстра віддалявся пастух.
— Тут є вихід! — Дідеріх показав на освітлену щілину, помацав рукою, двері під шпалерами відчинилися.
— Це вихід, коли все вже позаду, — зауважив він і пішов уперед.
За його спиною Кетхен глузливо сказала:
— У мене нічого немає позаду.
Густа з легким сумом:
— І в мене немає.
Дідеріх удав, ніби не почув. Пересвідчившися, що вони були в одній із маленьких віталень поза буфетом, він швиденько пройшов до дзеркальної галереї і непомітно загубився в юрбі, яка саме цієї хвилини ринула із зали. Всі були схвильовані трагічною долею таємної графині, яка все ж таки вийшли заміж за вчителя музики. У пані Гарніш, пані Кон, бургомістрової тещі — у всіх були заплакані очі; Ядасон, який зняв уже з себе грим, прийшов пожинати лаври, але дами зустріли його не дуже добре.
— Це ваша провина, пане асесоре, що так скінчилося!. Зрештою це ж була ваша рідна сестра!
— Пробачте, пані!
І Ядасон узявся захищати свою точку зору правного спадкоємця графських маєтків. Мета Гарніш сказала:
— Але вам не слід було прибирати такого задирливого вигляду.
Відразу ж усі погляди звернулися до його вух, почувся хихіт, і тієї ж миті Дідеріх узяв під руку Ядасона, який скрекотливим голосом марно допитувався, що трапилося. Смакуючи наперед солодку помсту, Дідеріх повів його туди, де пані фон Вульков прощалася з майором Кунце, палко дякуючи йому за послуги в справі постановки її п'єси. Побачивши Ядасона, вона просто повернулася до нього спиною. Ядасон наче прикипів до підлоги, Дідеріх не міг зрушити його з місця.
— В чому справа? — облудно спитав він. — Ах, так, пані фон Вульков. Ви їй не сподобалися. Прокурором вам уже не бути. Ваші вуха занадто впадають усім у вічі.
Дідеріх був готовий до всього, але потворна гримаса, що викривила Ядасонове обличчя, перевершила всі його сподівання! Куди поділася зачіпна молодецькість, якою Ядасон чванився все життя?
— Я завжди казав... — мовив він зовсім тихо; але Дідеріхові здавалося, що він чує нестямний крик... Потім Ядасон поворухнувся, затупцював на одному місці і повів далі:
— Вам можна сміятися, мій любий! Ви не знаєте, який скарб ваше обличчя. Мені б ваше обличчя і нічого більше — через десять років я був би міністром.
— Ну, ну, — сказав Дідеріх. І додав: — Всього обличчя вам навіть не треба, тільки вуха.
— Хочете їх продати мені? — спитав Ядасон і так глянув на Дідеріха, що той злякався.
— А хіба це можна? — непевно спитав він.
Ядасон, цинічно сміючись, уже підходив до доктора Гейтейфеля.
— Ви ж спеціаліст у галузі вух, пане докторе...
Гейтейфель сказав йому, що справді здійснюються — хоч поки що тільки в Парижі — операції, які зменшують наполовину розмір вух.
— Навіщо зразу всі? — сказав Гейтейфель. — Половину ви спокійно можете залишити собі.
Ядасон уже опанував себе.
— Чудовий дотеп! Розповім у суді. Ах ви, шахраю! — І він поплескав Гейтейфеля по череві.
Дідеріх тим часом зайнявся своїми сестрами, які вийшли з гардеробної, вже перевдягнені для балу. Їх вітали і поздоровляли з усіх боків, а вони розповідали про свої враження на сцені.
— Чай — кава. Боже, як ми хвилювалися! — говорила Магда.
Дідеріх як брат також приймав віншування. Він ішов посередині, Магда повисла у нього на руці, а руку Еммі він затримував силоміць. Вона сичала:
— Облиш цю комедію!
А він серед сміху та привітань сопів:
— У тебе, щоправда, була маленька роль, та будь утішена, коли тобі взагалі дають грати. Подивися на Магду!
Справді, Магда ніжно горнулася до нього; здавалося, вона ладна демонструвати щастя дружної родини доти, поки він побажає.
— Крихітко, — з лагідною пошаною сказав він, — ти мала успіх. Але можу тебе запевнити, що я також. — Він навіть зробив їй комплімент: — А ти сьогодні дуже мила. Для Кінаста ти, мабуть, занадто хороша.
Після того, як на довершення всього пані фон Вульков, уже виходячи, зичливо кивнула їм, сестри і брат зустрічали на своєму шляху тільки найвідданіші обличчя. Залу звільнили, схований за групою пальм оркестр заграв полонез. Дідеріх дуже шанобливо схилився перед Магдою і, тішачися з свого тріумфу, пішов з нею в другій парі, зразу ж за майором Кунце, який ішов у першій парі. Так пройшли вони повз Густу Даймхен, якої ніхто не запросив. Вона сиділа коло горбатої панни Кюнхен і дивилася їм услід з таким виразом, наче її побили. Вигляд її справив на Дідеріха майже таке ж саме враження, як Лауерів у в'язниці.
— Бідна Густа! — сказала Магда.
Дідеріх насупив брови:
— Авжеж, авжеж, такі наслідки.
— Але по суті, — і Магда подивилася на нього спідлоба, — наслідки чого?
— Це байдуже, дитино моя, тепер нічого не зміниш.
— Діделю, ти все ж таки запроси її потім на вальс.
— Не можу. Треба знати свій обов'язок перед самим собою.
По цьому він зразу ж покинув залу. Саме цієї хвилини молодий Шпреціус, тепер уже не лейтенант, а знову гімназист, запросив панну Кюнхен. Він, мабуть, зробив це з поваги до батька горбатої. Густа Даймхен лишилася сидіти. Дідеріх обійшов бічні кімнати, де літні чоловіки грали в карти; Кетхен Цілліх, котру він застукав за дверима з якимсь актором, наставила йому носа, і він увійшов до буфету. Там за столиком прилаштувався Вольфганг Бук і малював у своєму блокноті матерів, які сиділи вздовж стін зали, чекаючи дочок.
— Дуже талановито, — сказав Дідеріх. — А вашу наречену ви вже намалювали?
— З цього боку вона мене не цікавить, — відповів Бук так флегматично, що у Дідеріха виник сумнів, чи зацікавився б Густин жених її пригодами з Дідеріхом у "куточку кохання".
— Вас взагалі не зрозумієш, — розчаровано сказав він.
— Зате вже вас без найменшого зусилля, — відказав Бук. — Тоді на суді під час вашого довгого монолога мені хотілося намалювати вас.
— З мене досить і вашої промови; це була спроба, на щастя, невдала, викликати недовір'я і зневагу в очах широких кіл громадськості до моєї особи і моєї діяльності.
Дідеріх блискав очима. Бук здивовано помітив це.
— Ви, здається, образилися. А я так хотів сказати вам приємне. — Він похитав головою і всміхнувся задумливо і захоплено. — Чи не випити нам пляшечку шампанського? — спитав він.
Дідеріх висловив сумнів:
— Мені з вами...