Те, що нижній кінець був закріплений як слід, викликало задоволення, але на вершку крутосхилу, в тому місці, де мотузка лягала на зріз майданчика, вона могла поступово перетертись об гострий кам'яний плуг.
Жільят понишпорив у купі уламків та залишків снастей, відкладених про запас, і витяг звідти кілька шматків парусини, а з уривка старої линви виплутав кілька довгих шнурків; все це він поклав у кишені. Моряк здогадався б, що, аби уникнути нещастя, Жільят збирається обмотати мотузку шматками парусини, а також обв'язати її шнурками в тому місці, де мотузка перегинається, торкаючись ребра скелі; така операція називається "клетнюванням".
Заготувавши необхідне дрантя, він натяг на себе просмолені штани, накинув поверх куртки плащ, нап'яв на шапку каптур і зав'язав на шиї овчину шкірою з овечих ніжок; зодягшись таким чином у весь свій обладунок, він вхопився за мотузку, міцно прилаштовану до Великого Дувру, і кинувся на штурм цієї похмурої морської вежі.
Незважаючи на те, що руки Жільятові були в синцях, він швидко добрався до майданчика.
Згасали останні відблиски догоряючого дня. Над морем западала ніч. Тільки вершини Дувру були злегка освітлені.
Жільят скористався рештками сяйва, щоб заклітнювати мотузку. Він наклав на її згин на зрізі скелі пов'язку з кількох шарів парусини, міцно перемотавши шнурками кожний із шарів. Виходило щось схоже на наколінники, які підв'язують акторки, готуючись до передсмертних мук і колінопреклоненних молінь у п'ятому акті трагедії.
Закінчивши клітнювання мотузки, Жільят, який весь час сидів навпочіпках, випростався.
Поки він обгортав мотузку в ганчір'я, відчував у повітрі якесь дивне шамотіння.
Воно скидалося на пошуми крил величезного кажана, які порушували тишу спокійного вечора.
Жільят підвів очі.
Над його головою в глибокому і безбарвному сутінковому небі кружляло велике чорне коло.
На старовинних картинах такі кола малювали над головами святих. Тільки ж вони були золоті на темному тлі, а коло над Жільятом вирізнялося темінню проти ясного фону.
Дивне видовище. Можна було б сказати, що ніч накладає на Великий Дувр свій ореол.
Коло то наближалося до Жільята, то знову відлітало; воно то звужувалося, то розширювалося.
То були чайки, риболови, фрегати, баклани, поморники — ціла хмара стривожених морських птахів.
Очевидно, Великий Дувр був їхнім гостем, і вони прилетіли на ночівлю. А Жільят зайняв їхню кімнату. Цей несподіваний гість і вселяв у них занепокоєння.
Людина на цьому місці — такого вони ніколи не бачили.
Деякий час вони розгублено кружляли. Здавалося, що вони чекали, поки Жільят забереться звідси.
Жільят у напівзадумі стежив за ними непевним поглядом.
Кінець кінцем крилатий вихор ураз розімкнувся, перетворився на спіраль, і хмаровиння бакланів ринуло до другого рифу; воно опустилось на стрімчаку "Людина".
Там, на стрімчаку, птахи почали радитись і щось обмірковувати. Жільят же, простягнувшись у своєму гранітному футлярі й підклавши під голову камінь замість подушки, ще довго слухав, як крилаті красномовці брали один по одному слово і прорікали свої хрипливі орації.
Потім вони замовкли, і все заснуло: птахи на своїй скелі, Жільят — на своїй.
VIII
Importunaeque volucres
Жільят спав добре. Щоправда, було холодно, і він вряди-годи прокидався. Природно, він ліг ногами в глибину нори, а головою до порога, але навіть не завдав собі труду визбирати на своєму ложі численне гостре каміння, котре кололо йому в боки і заважало спати.
Іноді він розплющував очі.
Час від часу до нього долинали віддалені глухі вибухи. То приплив, що починався, з гуркотом гарматного пострілу залітав у печери Дуврського рифу.
У всьому, що оточувало Жільята, було щось незвичайне, як у видивах; довкола нього розлігся примарний світ. Якщо додати, що вночі все стає якимось майже неправдоподібним, то враження від неймовірності сущого посилювалось в його уяві ще більше. "Все це мені сниться", — казав він про себе.
Затим він знову засинав і в сні переносився в "Будинок на Пустирищі", в "Оселю відважних", в Сен-Сансон; він чув, як співає Дерюшетта, він весь поринув у дійсність. Отже, у сні йому здавалося, що він живе наяву, справжнім життям, а коли прокидався, то думав, що спить.
І справді, його життя відтепер ніби перетворилося на якийсь сон. Опівночі в небі почувся віддалений гул. Очевидно, піднімався вітер.
Якийсь раз, коли він прокинувся від холоду, то розплющив очі трохи ширше, ніж перед тим. У зеніті зависли важні хмари. Місяць закочувався за них, а навздогін бігла велика зірка.
Жільятова голова була повна сонними мареннями, і дикий нічний краєвид поставав перед ним у спотворених, перебільшених формах.
Перед світанком він добряче замерз, але спав міцно.
Раптовий спалах дня збудив його зі сну, який міг стати небезпечним. Його кам'яний намет виходив отвором якраз на схід сонця.
Жільят позіхнув, потягнувся і вийшов зі своєї дірки. Спросонку він нічого не зрозумів.
Та мало-помалу відчуття реальності повернулося до нього, і він вигукнув: — Поснідаймо!
Погода стояла тиха, небо було чисте й холодне, хмари розійшлися, нічний замітальник-вітер чисто вимів обрій, сонце сходило у всій своїй величі. Починався другий погідний день. Жільят почував себе бадьорим.
Він скинув непромокальний плащ і просмолені штани, замотав їх в овчину вовною всередину, зв'язав пакунок шнурком і запхав його якомога далі в нору на випадок дощу.
Потім він поправив постіль, тобто повизбирував з неї каміння.
Прибравши ложе, він сповз по мотузку на палубу Дюранди і підбіг до ніші, в яку вчора поставив кіш з харчами.
Коша там не було. Він стояв надто близько до закраїни, отож нічний вітер здмухнув його і викинув у море.
Це було попередження, стихії готувались до відсічі.
Вітер і справді повинен був мати якусь злу волю й підступність, якщо він розшукав цей кіш у такому місці.
То був початок ворожих дій. І Жільят це зрозумів.
Коли живеш у тісному сусідстві з похмурим морем, важко відмовитись від думки, що вітер і скелі — живі істоти.
Тепер у Жільята залишалася, крім сухарів та житнього борошна, тільки надія на молюсків, що ними живився той розбиток, який колись сконав голодною смертю на стрімчаку "Людина".
Про ловлю риби нічого було й думати. Риба не любить штовханини, тому й уникав бурунів; даремно ставити верші чи тягти волочок у підводному бескетті, його гострі шипи тільки для того й годяться, щоб рвати сіті.
Жільят поснідав кількома морськими поліпами; на превелику силу відколупуючи їх від скелі, він мало не поламав свій складаний ніж.
Поки він доїдав своє скупе сніданнячко, на морі почувся якийсь дивний гамір.
Жільят оглянувся.
Зграя чайок та бакланів обліпила невисоку скелю: вони тріпотіли крильми, штовхалися, пищали, кричали. Всі вони кишіли в одному місці. Орда з дзьобами та пазурами щось потрошила.
То був Жільятів кіш.
Скинутий вітром на гострий камінь, він розбився. На нього накинулись птахи. Вони виносили в дзьобах шматки їжі. Жільят побачив здалеку свою копчену яловичину і тріску.
Тепер у боротьбу з Жільятом вступили ще й птахи. Вони теж були проти нього. Він відібрав у них їхній притулок — тож вони відібрали у нього харчі.
IX
Як примусити служити собі риф
Минув тиждень.
Хоч була дощова пора, дощі не йшли, і це тішило Жільята.
Зрештою те, за що він узявся, принаймні на перший погляд, було понад людські можливості. Успіх був такий неправдоподібний, що сама спроба осягнути його здавалася безглуздям.
Коли берешся до справи, то виявляєш, скільки з нею зв'язано небезпек, скільки виникає перепон. Досить тільки почати — і стає ясно, як важко буде закінчити.
Всякий почин зв'язаний з опором. Уже перший крок свідчить про це з усією невблаганністю. Труднощі, які постають перед нами, схожі на колюче терня.
Жільятові зразу ж довелося рахуватися з перепонами.
Щоб витягти машину з безодні катастрофи, в яку вона загрузла на три чверті, щоб спробувати з певною надією на успіх врятувати її в такому місці і о такій порі року, мабуть, потрібен був би немалий гурт робітників — Жільят же був один;
потрібен був би повний набір теслярських та слюсарських інструментів — у Жільята ж була тільки пилка, сокира, зубило і молоток; потрібні були б майстерня та зручне житло — в Жільята не було й даху над головою; потрібні були б харчі і запаси — у Жільята не було й хліба.
Якби хтось у перший тиждень побачив, як Жільят працює на рифі, то не збагнув би, що він хоче зробити. Здавалося, що він не думав ні про Дюранду, ні про обидва Дуври. Його цікавило тільки те, що вціліло на каменях; здавалося, що всю свою увагу він зосередив на врятуванні дрібних уламків катастрофи. Він користався з відпливів, щоб відібрати в рифу все те, чим ущедрила його корабельна катастрофа.
Він перескакував з каменя на камінь і визбирував усе, що там повикидувала хвиля:
обривки парусини, кінці тросів, шматки заліза, уламки, що залишилися від покришок люків, дошки понівеченої обшивки, зламані реї, там — балку, тут — ланцюг, ще в якомусь місці — блок.
Водночас він оглядав кожне заглиблення в граніті. На превелике розчарування Жільята, жодне з них не було придатне для житла, тож він надалі ночами замерзав поміж каменюками на вершині Великого Дувру і дуже хотів знайти якесь краще пристанище.
Два таких заглиблення були досить просторі, і хоч долівка з натурального каменю в цих нішах була майже поспіль похила та нерівна, на ній можна стояти і навіть ходити. Дощ і вітер почувалися як у себе вдома, але хвилі навіть найвищого припливу туди не досягали. Ніші були по сусідству з Малим Дувром, і до них можна було дістатися в будь-який час. Жільят вирішив, що одна з них буде складом, а друга — кузнею.
Зібравши реванти і нок-бензелі скрізь, де тільки йому вдалося їх знайти, він зв'язав ними свої знахідки: уламки — у великі оберемки, клапті парусини — в тюки.
А що, піднімаючись, приплив міг понести ці пакунки в море, Жільят переносив їх через підводне каміння на склад. Десь у западині скелі він знайшов стень-вінтреп і з його допомогою підняв із води навіть великі дерев'яні частини. Таким самим способом він витяг із моря багато обривків ланцюгів, розкиданих серед валунів.
У цій тяжкій праці Жільят виявив дивовижну наполегливість.