В денному світлі цирк видався їй набагато убогішим, просто жалюгідним, всюди впадало в око, що його помпезність дуже пошарпана; тим приємніше було бурштинове світло під осяяним сонцем наметом, амфітеатр, повний строкатих, галасливих дітлахів, духовий оркестр, пах тварин і зрідка рев, наче з пралісу. Сибілі все здавалося прекрасним. У Парижі, міркувала вона, знайде якусь роботу, байдуже яку, уже як ризикувати, то ризикувати. Сибіла не боялася. Клоун, що розпочав виставу, вважав, очевидно, дітей за дурних дорослих і не мав великого успіху; Ганес, що був уперше в цирку, стежив за нерозумним дядьком і навіть не усміхався, тільки зловтішно радів, коли тон спотикавсь, і не хотів, щоб він знов виходив на сцену. Сибіла мала піти й сказати йому, щоб він більше не з'являвся. Далі почалися стрибки тигрів: ляскіт батога, хрипке пирхання. Сибіла зачаровано дивилася на сцену, забувши на хвилю навіть про Париж, а Ганес, смокчучи цукерок, допитувався, навіщо ті страшні звірі весь час стрибають крізь обручі. Він не бачив у тому ніякого глузду. Натомість нерпи захопили його. Сибілі, що й так мала що вирішувати, довелося ще зважувати, чи не хотіла б вона стати нерпою. Як коні почали танцювати вальс, Ганес захотів додому. Сибіла могла вже спокійно піти до Штіллера. Але не пішла. Ще ні! І саме тоді, як життя сімох чоловіків повисло на усміхнених щелепах дівчини з трапеції, Ганес помітив унизу під помостом якогось неохайного чоловіка в чоботях, що вбирав табун собак у кумедні спіднички, чорні фрачки, білі шлюбні сукеньки, а ті ніяк не могли дочекатися своєї черги. Сибілі довелося взяти малого на коліна, щоб він не впав між риштунки. Здається, тоді вже вона твердо вибрала, що їй робити, хоч і всю її увагу поглинув небезпечний номер на миготливих трапеціях. Якось буде, міркувала вона. Раптом діти навколо радісно зойкнули в один голос: срібляста дівчина з трапеції покинула свою небесну гойдалку і, зробивши карколомний стрибок, заколихалася у великій сітці. І диви — ціла-цілісінька. Оркестр заграв Верді. Антракт! Ганес теж хотів вийти, як і решта дітей, проте Сибіла не рушала з місця, мов зачарована: строкато вбрана жінка, що, видимо, цим заробляла собі на життя, продавала шоколад, і для Сибіли то був найкращий номер за цілу виставу: незалежна жінка...
Незадовго перед сьомою, відвівши Ганеса додому, вона з'явилася до Штіллера, що свистів у майстерні, наче дрізд, і, спорожнивши ковану валізу, вже пакувався. Отже, не жартував, справді готувався до подорожі. Чому Сибіла прийшла без речей? Виявилося, що Штіллер "і так" мав їхати до Парижа, не сьогодні, не завтра, але скоро, з приводу однієї бронзової скульптури, яку можна було вилити тільки в Парижі і яка — охоронець теж так гадав — на майбутній виставці була просто необхідна. А Юліка? Він мав такий чудовий привід поїхати до Парижа, що Юліка не матиме причини хвилюватися й наганяти собі гарячку через цю подорож. Сибіла зрозуміла. Вона просто сказала: "Ні". Штіллер образився. "Я їду..." — "Добре — сказала вона — їдь". Він вважав, що то смішно. Стільки говорили про Париж, мріяли, а тепер... "Прошу,— сказала,— їдь!.."
Штіллер поїхав (бо й так мав їхати), сподіваючись, що Сибіла пожалкує і приїде потім. Сибілу вже не цікавили його сподіванки. Другого дня, п'ючи каву, вона заявила Рольфові: "Я не їду до Парижа". Рольф силкувався на радощах теж не втратити свого хваленого спокою. Вона додала: "Але я їду на тиждень до своєї приятельки в Санкт-Гален". І ти ба, цього разу він таки пошпурив філіжанку об стіну. Лишившись сама, Сибіла розгорнула на колінах телефонну книгу, загасила в попільничці цигарку й знайшла номер лікаря, що єдиний їй був потрібний, тоді набрала номер і стала чекати, не чуючи навіть, щоб у неї колотилося серце. її саму дивувала така байдужість. Так треба зробити — що швидше, то краще.
Звісно, Рольф ані на мить не повірив у приятельку в Санкт-Галені. Гадав, що його ошукують, мають за дурня, а це для нього означало кінець. Нещасливу зустріч у його канцелярії — після того, як вона виписалася з лікарні,— Сибіла пережила, звісно, трохи інакше, ніж її змалював Рольф, мій прокурор; не Сибіла вперто мовчала (як вона запевняє), а він.
Протоколюю далі:
Сибілі довелося майже годину чекати в передпокої? поки з'явилася секретарка: "Пан прокурор просить зайти". Привітавшись на порозі з ним за руку — Сибіла мала таке почуття, що впала б, якби не його рука,— ьона пройшла повз Рольфа (це правда) просто до вікна, наче справді завітала сюди тільки, щоб подивитися на краєвид. "То це твоя канцелярія? — сказала вона таким тоном, немов нічого не сталося.— Чудова". Вона була просто збентежена. "Так,— відповів Рольф,— це моя канцелярія". Він приглядався до неї, ніби вона вернулася з шлюбної мандрівки. "Я хотіла б з тобою поговорити",— мовила Сибіла з притиском. Рольф показав їй на фотель, наче клієнтці, й пригостив цигаркою, з великого пуделка на письмовому столі, так би мовити, службовою цигаркою. "Дякую,— сказала Сибіла й спитала: — Як тобі живеться?" Рольф озвався тим самим тоном, мов луна: "А тобі як живеться?" Так вони сиділи біне проти одного й курили, Рольф за своїм великим бюрком, а Сибіла як на чистому полі. Чи взагалі йому цікаво ще почути, яка вона зв'язана з ним? Хоч би іронічно спитав: "Як же тобі там жилося в Санкт-Галені?" Де там. Сказав: "Перепрошую, але за півгодини в мене переслух справи". Звісно, Сибіла ні слова не промовила. Чому він не спитав навпростець, де вона була? Або не ежазав: "Ти брешеш?" Натомість повідомив тільки: "Все вже перевезено. На щастя, була гарна погода..." Чисто по-діловому, навіть без нотки докору, що Сибіла йому не допомогла. "Поки що я велів скласти твої речі будь-як,— пояснив він.— Я ж бо не знаю, як ти гадаєш спорядити свою кімнату, і взагалі..." На жаль, подзвонив телефон. З лікарні Сибіла найперше подалася до їхнього давнього помешкання. її хода лунала в порожніх покоях, на збляклих шпалерах вирізнялися темні прямокутники там, де колись висіли картини, скрізь були сліди руїни, аж не вірилося, що вони там мешкали шість років; і все те після її легкої, потаємної, конечної, але, попри весь наркоз, тяжкої втрати, такої тяжкої, що хотілося пробі кричати. Сибілі стало страшно, й вона заплакала, наче в цьому порожньому, зруйнованому, неймовірно убогому помешканні, що, властиво, вже не було помешканням, побачила наочний підсумок свого життя. "Вона спробувала зателефонувати Рольфові, та дарма, телефон уже не працював. Потім вона поїхала до їхнього нового будинку, щоб поглянути на покій, призначений для господині; там був жахливий нелад, не покій, а мебльова комора, гамузом звалені на купу картини, книги, люстра, пуделка з капелюшками, вази, взуття, швацьке начиння — бездоганні речі, але тільки речі, ціла купа, хоч підпалюй їх. Ганес не давав їй спокою* а як він захотів показати їй нову татову кімнату, Сибіла спинилася на порозі. Тоді поїхала сюди. Нарешті телефонна розмова скінчилася, Рольф поклав трубку і, здавалося, пригадував, на чому вони стали. Та потім сказав: "Телефонував із Парижа якийсь пан Штіллер, мабуть твій коханець..." Сибіла тільки глянула на нього. "Думаю,— додав він,— що ти його ще застала в Парижі..." Цього можна було й не додавати, Сибіла й так уже тримала в руках торбинку, й мимохіть підвелася. "Куди ти їдеш?" — спитав він тільки. "У гори,— коротко відповіла Сибіла, згадавши плакат, що його бачила дорогою,— до Понтрезіни". І Рольф, упертий, як осел, наче йому ще мало було комедії, справді повів її до дверей. "Роби, як хочеш",— сказав він, піднімаючи рукавичку, що вона її впустила. "Дякую",— сказала Сибіла. Власне, вона могла вже йти собі, авжеж, і не розуміє, чому не вийшла, а ще раз вернулася до вікна. "Мені здається, що ми поводимося смішно,— сказала вона,— як діти."" Рольф мовчав. "Ти помиляєшся,— вела вона далі, відчуваючи потребу говорити,— ти не маєш права так мене трактувати. Ти сподівався, що я прийду просити в тебе пробачення? Ми ніколи не були подружжям, Рольфе, навіть колись не були. Ніколи! Ось про що йдеться. Властиво, для тебе воно завше було тільки стосунками між чоловіком і жінкою,.: не більше, в подружжя ти не вірив ніколи". Рольф усміхнувся. Сибіла й сама дивувалася з своєї мови, з свого звинувального тону. Вона говорила зовсім не те, що хотіла. "Рольфе! — сказала вона, сідаючи на поруччя фотеля й не кладучи навіть торбинки, щоб відразу вийти, як тільки відчує, що набридла йому.— Я не дорікати тобі прийшла. Тільки...— Рольф чекав.— Не знаю,— мовила вона, наче сама до себе,— що тепер має статися". Рольф і далі мовчав. Чому він не помагає мені, міркувала вона, забуваючи, що багато чого він просто не міг знати, не здогадувався, звідки Сибіла повернулась і що трапилось. "Я ніколи не сподівалася,— сказала вона,— що між нами до такого дійде..Я уявляла собі подружнє життя трохи інакше. Оті твої вічні повчання! Мені здавалося, що ти спираєшся на власний досвід..." Вона поглянула на нього. "Я не знаю,— озвався Рольф,— чого ти хочеш". Сибіла на хвилю задумалась. "Я не скаржусь, Рольфе, не маю права. Але тому воно так і вийшло! Ти вільний, я вільна, а з того виходить щось таке жалюгідне... Чого я хочу? — перепитала вона.— Ти не знаєш?" Ледь глузлива, може, навіть зневажлива посмішка з'явилася в неї на обличчі — так дивляться на людину, яка щось удає, їй здавалося, що таке страшне відчуження можна було тільки вдавати. Навіщо ця комедія? Потім вона враз відчула бажання кинутись Рольфові на груди, та за кілька ступнів перед ним спинилася, наче не могла пройти крізь його погляд. "Ти ненавидиш мене?" — спитала вона, мимоволі усміхнувшись. Коли близька нам людина вперше починає нас ненавидіти, то це здається майже фарсом, але Рольф не прикидався, на обличчі в нього проглядало правдиве почуття, і усміх її згас. Він її ненавидить. І вигляд у нього був цілком інший. Сибіла його вже не впізнавала; він тільки зовні був схожий на себе. "Коханець,— вела вона далі, заглиблена в свої думки.— Я не шукала коханця, ти добре знаєш!".—"А кого?" — "Мені не треба якогось чоловіка. То твоя теорія! І в тобі я не шукала якогось чоловіка.
Чого ти одружувався? Для тебе одруження — це якась жінка, стосунки з якоюсь жінкою.