Убий мене.
А старий відповідав:
— Мені менше лишилося жити! Вдар мене в серце і більш не думай про те!
Брати, взявшись за руки, дивилися один на одного; коханець прощався навіки з коханцем, плачучи в нього на плечі.
Вони поскидали панцери, щоб лезо меча швидше впиналося в тіло. Тоді стало видно великі шрами, які вони дістали, боронячи Карфаген; здавалося, то були написи на колонах.
Вишикувались вони в чотири рівні лави, як гладіатори, і почали нерішуче битися. Декотрі позав'язували собі очі, і їхні мечі невпевнено тицяли в повітрі, неначе ціпки сліпців. Карфагенці почали реготати, називаючи їх боягузами. Варвари пожвавішали і незабаром усі втяглися в бійку, запальну, жахливу.
Бувало, двоє геть закривавлених людей спинялися, падали в обійми один одному і вмирали, цілуючись. Ніхто не відступав. Кидалися на простягнені мечі. Лють їхня була така нестямна, що карфагенці, стоячи віддалік, страхалися варварів.
Нарешті вони спинилися. З грудей їм вихоплювалося гучне хрипіння, довге закривавлене волосся звисало на плечі, наче вони повилазили оце з якоїсь пурпурової купелі; крізь ті мокрі пасма блищали їхні очі. Дехто швидко крутився на місці, як поранена в голову пантера. Інші стояли непорушно, роздивляючись на трупи, що лежали коло ніг; тоді раптом починали роздирати собі нігтями щоки і, вхопивши обіруч меча, встромляли його собі в живіт.
Лишилося ще шістдесят чоловік. Вони попросили пити, їм гукнули кинути мечі; вони покидали зброю, і тоді їм принесли води.
Коли вони пили, повстромлявши голови в чаші, шістдесят карфагенців напали на них і повбивали кинджалами в спину.
Гамількар зробив те, аби догодити жорстоким інстинктам свого вояцтва і тією підступністю більше прихилити його до себе.
Отже, війні настав край, у кожному разі, так гадав Гамількар; Мато вже не опиратиметься; суфета палила нетерплячка, і він наказав негайно рушати.
Розвідники, вернувшись, сказали йому, що бачили валку, яка прямувала до Олов'яної гори. Гамількара те не стурбувало. Коли найманців знищено, кочовики вже не становлять загрози. Залишалося здобути Туніс. Він рушив туди, роблячи довгі переходи.
Суфет послав Нар-Гаваса в Карфаген сповістити про перемогу, і нумідійський цар, гордий за свої успіхи, став перед Саламбо.
Вона прийняла його в своїх садах, під крислатим сикомором, сидячи між подушок із жовтої шкіри; при ній була Таанах. Білий серпанок оповивав Саламбо, затуляв навіть рота й чоло, залишаючи відкритими самі очі; проте з-під нього уста її яскріли так само виразно, як і самоцвіти на її пальцях; весь час, поки вони розмовляли, вона тримала руки під серпанком, ні разу не ворухнувшись.
Нар-Гавас сповістив її про перемогу над варварами. Вона благословила його, подякувавши за ті послуги, що він зробив її батькові. Тоді він став докладно розповідати про похід.
Довкола них на пальмах ніжно воркотали голуби, а в траві пурхали інші птахи: галеоли з намистом на шиї, тартеські перепели, пунійські цесарки. Віддавна занехаяний сад загущавів буйною зеленню; по гіллі касій п'ялися вгору колоквінти, трояндові поля заросли ластівнем, всіляке зілля, посплітавшись між собою, утворювало цілі шатра; скісне сонячне проміння, як у лісі, стелило по землі густу тінь від того листя. Приручені тварини, знову здичавілі, зачувши найменший шурхіт, кидалися геть. Часом видно було газель, що волочила застрягле поміж чорних ратичок павине пір'я. Далекий гомін міста губився в гуркоті хвиль. Синіло глибоке небо; на морі не видно було жодного вітрила.
Нар-Гавас закінчив розповідь; Саламбо мовчки дивилася на нього. Він був у квітчастій лляній одежі, облямованій знизу золотими торочками; дві срібні стріли держали його заплетене над вухами волосся; правицею спирався він на ратище, оздоблене золотими кільцями й жмутками волосу.
Вона дивилась на нього, а в голові роїлася безліч невиразних думок. Цей юнак з ніжним голосом та жіночим* станом чарував їй очі своєю грацією і здавався старшою сестрою, посланою Ваалами на її захист. Тоді їй спав на думку Мато; вона не змогла стриматись і спитала, що з ним сталося.
Нар-Гавас відповів, що карфагенці йдуть на Туніс, щоб захопити його. Що далі говорив він про певність їхньої
перемоги та про безсилля Мато, то більше її тішила якась невимовна надія. Губи її тремтіли, важко здіймалися груди. Коли він нарешті пообіцяв убити його, вона вигукнула:
— Авжеж, убий його, так треба!
Нумідієць відказав, що він палко жадає смерті Мато, бо коли скінчиться війна, стане її чоловіком.
Саламбо здригнулася й схилила голову.
Та Нар-Гавас уже провадив далі, порівнював бажання свої з квітами, що прагнуть дощу, з мандрівцем, який заблудив і чекає світанку. Він сказав, що вона прекрасніша за ясну зорю, ніжніша за вранішній легіт, ласкавіша за лице гостинного хазяїна. Він звелить навезти їй із Країни чорних людей всілякої дивини, незнаної в Карфагені, і посипле золотим піском підлогу в їхній оселі.
Западав вечір. Пахтіло м'ятою. Вони довго дивилися мовчки одне на одного, й очі Саламбо під довгим серпанком були схожі на дві зорі в прогалині між хмарами. Ще не зайшло сонце, коли він пішов.
Коли він поїхав з Карфагена, старійшини, важко пригнічені, полегшено зітхнули. Народ вітав його ще з більшим захопленням, ніж перше. Якщо Гамількар і нумідійський цар переможуть найманців самі, вони будуть нездоланні. Тим-то вони, щоб якось ослабити Барку, ухвалили залучити до визволення Республіки свого улюбленця — старого Ганнона.
І він зараз же вирушив у західні провінції, щоб помститися в тих місцях, де колись бачили його ганьбу. Але населення й варвари чи повмирали, чи то поховалися, чи, може, повтікали. Тоді гнів його окошився на самій місцевості. Він палив руїни руїн, не лишав жодного дерева, жодної билинки; мордовано кожну впійману дитину, кожного каліку, жінок він віддавав воякам на ґвалтування перед тим, як зарізати; найвродливіших кидали в його ноші,— його важка недуга розпалювала в ньому жагу, і він вдовольняв її з шаленством розпачу.
Часто на гребені горбів раптом зникали якісь чорні намети, немовби їх зносило вітром, і тоді великі кола з блискучими краями, що в них розпізнавали колеса возів, починали з жалісним скрипінням крутитися, спускаючись у долину. То скрізь по нетрях тинялися отак племена, котрі, покинувши облогу Карфагена, сподівалися якоїсь нагоди або перемоги найманців, щоб нарешті повернутися назад. Та, видно, зі страху чи, може, гнані голодом, усі вони подалися назад на свою батьківщину, і вже їх не бачили.
Гамількар не заздрив Ганноновим успіхам. Та йому хотілося якнайшвидше покінчити з війною, і він звелів Ганнонові рушити на Туніс; і Ганнон, люблячи свій край, на призначений день був під міськими мурами.
Захищали місто тамтешні мешканці, дванадцять тисяч найманців, та ще всі поїдачі нечисті; їх, як і Мато, вабив на обрії Карфаген, і прості вояки, і шалішим здаля поглядали на його високі мури, мріючи про ті несказанні втіхи, що ховалися за ними. Об'єднані спільною ненавистю, вони швидко приготувалися до оборони. Зібрали всі бурдюки і виготовили з них шоломи; повирубувавши в садах усі пальми, поробили з них списи, повикопували водоймища, на харчі ловили в озері великих білих риб, що живилися трупами й нечистотами. Напівзруйновані міські мури, про які Карфаген не хотів дбати через своє суперництво, були такі нікчемні, що їх можна було повалити, штовхнувши плечем. Мато позатуляв діри в них камінням із будинків. Це була остання сутичка; він ні на що не сподівався, проте казав собі, що доля мінлива.
Карфагенці, наблизившись, помітили на валу якогось чоловіка, що до пояса вистромлявся над бійницями. Стріли, які дзижчали з усіх боків, видно, лякали його не більше, ніж зграя ластівок. Жодна стріла якимось чудом його не зачепила.
Гамількар став табором з півдня; Нар-Гавас зайняв праворуч від нього Радеську рівнину, Ганнон — берег озера; три воєначальники повинні були зберігати таке розташування, щоб усім воднораз напасти на фортечний вал.
Гамількар хотів спершу показати найманцям, що каратиме їх, як рабів. Він наказав розіп'яти десятьох посланців один біля одного, на пагорку проти міста.
Побачивши це видовище, обложені покинули вал.
Мато вирішив, що коли б йому пощастило прослизнути поміж мурами й Нар-Гавасовими наметами перше, ніж нумідійці встигнуть ударити, він зміг би напасти на карфагенську піхоту й затиснути її між своїм загоном та військом, що було в місті. Він із бувалими вояками кинувся вперед.
Нар-Гавас помітив його. Він подався берегом озера до Ганнона і сказав, щоб той послав своїх вояків на допомогу Гамількарові. Чи вважав він, що Барка надто слабкий і не зможе встояти проти найманців? Чи то підступність була, чи недоумство? Ніхто ніколи про те не дізнався.
Ганнон, бажаючи принизити свого суперника, не вагався. Він гукнув, щоб сурмили в сурми, і все його військо повалило на варварів. Найманці повернулися й побігли на карфагенців; вони перекидали їх, чавили ногами і, відкинувши геть, добралися до Ганнонового намету, де він сидів тоді серед тридцятьох карфагенців, найвельможніших з-поміж старійшин.
Видно, його приголомшила відвага найманців; він почав гукати своїх воєначальників. Варвари тяглися з кулаками йому до горла, обсипали його лайкою. Юрба тислася до нього, і ті, що схопили його, насилу втримували його на ногах. А він тим часом шепотів кожному на вухо:
— Я тобі дам усього, чого ти захочеш! Я багатий! Вря туй мене!
Його потягли. Хоч який був тяжкий, а ногами землі й не торкався. Старійшин поволокли також. Його пойняв іще більший жах.
— Ви мене перемогли! Я ваш бранець! Я відкуплюсь! Вислухайте мене, друзі!
Його несли на плечах, тиснучи з боків, а він знай казав:
— Що ви будете робити? Чого ви хочете? Я ж не відбиваюсь, самі бачите!
Коло брами стирчав величезний хрест. Варвари ревли:
— Сюди! Сюди!
Та він волав ще голосніше; в ім'я їхніх богів благав привести його до шалішима, бо, мовляв, має сказати йому щось таке, від чого залежить їхній порятунок.
Вони спинилися; дехто казав, що розумно було б покликати Мато. Пішли шукати його.
Ганнон упав на траву; він раптом побачив довкола ще інші хрести, немовби то заздалегідь примножено тортури, якими хотіли його закатувати; він силкувався переконати себе, ніби це йому ввижається, що хрест один, а тоді став запевняти себе, що його й зовсім нема.