А яка чарівна його дружина! Як би вона вам сподобалася! Вона напевне сподобається вам, коли ви зійдетеся з нею, міс Осборн.
Доббін дуже хвилювався, обличчя його напружилося, він пристукував по підлозі своєю великою ногою, хапливо розстібав і застібав сюртук тощо, і молода леді подумала, що наближається вирішальна хвилина, що як він трохи заспокоїться, то скаже все до кінця, і жадібно налаштувалася слухати. Тож коли годинник з Іфігенією на олтарі почав, спершу трохи покректавши, вибивати дванадцяту, нетерплячій старій панні здалося, що він не стихне й до першої години.
Але я прийшов сюди не для того, щоб говорити про одруження... тобто про те одруження, тобто... ні, я хочу сказати... люба міс Осборн, йдеться про нашого дорогого Джорджа,— мовив Доббін.
—Про Джорджа? — перепитала вона таким розчарованим голосом, що Марія та міс Вірт засміялися по той бік дверей; навіть негідний хитрун Доббін насилу стримав посмішку, бо й для нього не були таємницею надії міс Осборн. Джордж часто ласкаво піддражнював його й казав: "їй-бо, Віллє, чому б тобі не посватати стареньку Джейн? Вона з підскоком піде за тебе, якщо ти посватаєшся. Закладаюся на п'ять до двох, що піде".
Так, про Джорджа,— мовив він.— Вони з містером Осборном посварилися. А я його так люблю... адже ви знаєте, що ми з ним були як брати... і я сподіваюся...
прошу бога, щоб вони помирились. Нам скоро доведеться вирушати в похід, міс Осборн. Ось-ось чекаємо наказу. Хтозна, що може статися під час походу! Не хвилюйтесь, люба міс Осборн, але їм принаймні годилося б розлучитись у мирі.
Вони не сварилися, капітане Доббіне, тільки так, перекинулись гострим словом,— мовила леді.— Ми щодня чекаємо на Джорджа. Тато хотів йому тільки добра. Хай приходить, і я певна, що все владнається. А дорога Рода, що поїхала від нас така засмучена й розгнівана, очевидно, вибачить йому. Жінки, капітане, надто легко все вибачають.
Такий ангел, як ви, звичайно, вибачить,— мовив підступний хитрун.— Але жоден чоловік не вибачить собі, коли скривдить жінку. Що б ви почували, якби вас зрадив чоловік?-Я б... загинула... кинулася б з вікна... я б отруїлася... Я б захворіла і померла. Знаю, що загинула б! — вигукнула міс Осборн, яка зрештою пережила вже одну чи дві любовні невдачі і якій жодного разу не спадало на думку накласти на себе руки.
Є й інші жінки,— повів далі Доббін,— що мають таке вірне й ласкаве серце, як ви.
Я кажу не про спадкоємицю з Вест-Індії, міс Осборн, а про бідну дівчину, яку покохав Джордж і яка з самого дитинства росла з думкою тільки про нього. Я бачив її зубожілу, покірну, з безвинно розбитим серцем. Я мав на думці міс Седлі. О люба міс Осборн, хіба ви, з таким добрим серцем, можете сердитися на свого брата за те, що він їй вірний? Хіба сумління дозволило б йому кинути її? Будьте їй приятелькою... вона завжди вас любила... і... і Джордж послав мене сюди сказати вам, що він вважав своїм священним обов'язком дотримати даного їй слова, і я прошу вас принаймні бути на його боці. Коли капітан Доббін дуже хвилювався, він після перших двох чи трьох слів міг говорити цілком вільно, і було видно, що й цього разу його красномовство справило певне враження на ту, до кого він звертався.
Бачите,— мовила вона,— все це дуже несподіване... дуже прикре... дуже незвичайне... що скаже тато, коли Джордж знехтує прекрасну нагоду, яка іншому трапляється? Та принаймні він знайшов у вашій особі, капітане Доббіне, доброго захисника. Але нічого не вдієш,— додала вона, помовчавши.— Мені шкода міс Седлі... дуже шкода, всім серцем, запевняю вас. Ми ніколи ne вважали, що це буде добра пара, хоч, по-моєму, завжди, коли вона бувала в нас, ставились до неї дуже ласкаво. Але тато нізащо не дасть згоди на їхній шлюб, я певна цього. І кожна вихована, розважна дівчина повинна... Джордж мусить з нею розлучитися, капітане Доббіне, справді мусить.
Виходить, чоловікові вільно покинути кохану жінку тоді, коли її спіткав нещастя? — вигукнув Доббін, простягаючи руку.— Люба міс Осборн, це від вас я чую таку пораду? Ні, ви повинні стати їй приятелькою. Він не може її покинути. Не мав права покинути. Невже ви думаєте, що чоловік повинен був би відмовитись від вас, коли б ви зубожіли? Таке спритне запитання вельми зворушило серце міс Осборн.
Не знаю, чи ми, бідні дівчата, маємо вірити тому, що кажуть чоловіки,— відповіла вона.— Щось є таке в ніжній жіночій натурі, що велить нам легко довіряти. Та мабуть, ви всі жорстокі облудники.
Доббін виразно відчув потиск руки міс Осборн, яку вона простягла йому. Він злякано випустив її руку й вигукнув:-Облудники? Ні, люба міс Осборн, не всі чоловіки такі. Ось ваш брат не обдурив дівчини. Джордж кохав Емілію ще дитиною, ніяке багатство не спонукало б його одружитися з кимось іншим, крім неї. Невже він мав би її погинути? Невже ви б йому таке порадили?-Що міс Осборн могла сказати на таке запитання, та ще маючи на оці свої плани? Вона не знайшла, що відповісти, тому ухильно мовила:-Ну, коли ви не облудник, то принаймні великий романтик.— Капітан Вільям пропустив повз вуха це зауваження.
Нарешті, коли йому здалося, що такі тонкі натяки достатньо підготували міс Осборн і вона може витримати всю правду, він сказав навпростець:-Джордж не може покинути Емілію, він одружився з нею.
Потім він описав їй обставини їхнього одруження, які ми вже знаємо: як мучилась сердешна дівчина, що була б померла, якби коханий зрадив її, як старий Седлі не хотів давати згоди на шлюб, як отримано дозвіл і Джоз Седлі приїхав із Челтнема поблагословити молодих, як вони потім вирушили в його кареті, запряженій четвериком, до Брайтона, щоб пробути там медовий місяць, і як Джордж розраховує на те, що його любі, милі сестри допоможуть йому помиритися з батьком,— такі віддані й добрі жінки, як вони, напевне зроблять це. Потім, попросивши дозволу (дуже ласкаво) ще раз побачитися в нього і справедливо вважаючи, що про новину, яку він приніс, через п'ять хвилин знатимуть інші дві жінки, капітан Доббін попрощався й пішов.
Не встиг він вийти з кімнати, як туди увірвалися міс Марія та міс Вірт, і міс Джейн переповіла їм подробиці приголомшливої таємниці. Треба віддати їм належне: ні одна, ні друга сестра не були дуже розгнівані. В потаємних шлюбах є щось таке, на що більшість жінок не може по-справжньому сердитись. Емілія навіть виросла в їхніх очах, тому що зважилася на такий шлюб. Поки вони обмірковували цю історію, жваво торохтіли одна поперед одною, і прикидали, що скаже батько, почувся гучний стукіт у двері, немов грізний удар грому. Наші змовниці здригнулися. "Мабуть, тато",— подумали вони. Але то був не він. А тільки Фредерік Буллок, що, як вони й домовилися, прийшов із Сіті повести дам на виставку квітів.
Певна річ, вони недовго приховували свою таємницю від цього джентльмена. Але на обличчі містера Буллока, коли він почув новину, відбилося почуття, зовсім не схоже на сентиментальне розчулення сестер. Містер Буллок був діловою людиною, молодшим компаньйоном багатої фірми. Він знав, що таке гроші, й умів їх цінувати. Солодкий трепет надії спалахнув у маленьких очицях містера Буллока й спонукав його всміхнутися своїй Марії, коли він подумав, що завдяки дурному вчинкові Джорджа вона може подорожчати на тридцять тисяч фунтів порівняно з тим, що він сподівався отримати за нею в посаг.
Слухай-но, Джейн,— сказав він, поглянувши з деяким зацікавленням навіть на старшу сестру.— Ілз пошкодує, що відступився від тебе. Ти ж тепер коштуєш десь тисяч із п'ятдесят.
До цієї хвилини сестри не думали про грошовий бік справи, але під час прогулянки вони стільки наслухалися делікатних, веселих жартів Фреда Буллока на цю тему, що неабияк виросли у власних очах, поки повернулися додому на обід. Хай мій шановний читач не обурюється таким самолюбством, і не вважає його протиприродним. Адже сьогодні-таки вранці автор цієї повісті їхав омнібусом із Річмонда і, чекаючи, поки міняли коней, звернув увагу на трьох малих дітей, що гралися на дорозі в калюжі, дуже брудних, але дружних і щасливих. До цих дітей саме примчала ще одна дівчинка й сказала : "Поллі, твоїй сестрі дали пенні. Діти відразу вилізли з калюжі й побігли підлещуватися до Пеггі. А коли омнібус рушив, я побачив, як Пеггі, в супроводі зграї дітлахів, поважно крокувала до найближчої ятки, де продавалися льодяники.
Розділ XXIV-У ЯКОМУ МІСТЕР ОСБОРН БЕРЕ З ПОЛИЦІ РОДИННУ БІБЛІЮ
Підготувавши в такий спосіб сестер, Доббін поквапився-в Сіті, щоб виконати другу, важчу частину завдання, яке він узяв на себе. Його трохи непокоїла думка, що доведеться стати віч-на-віч зі старим Осборном, і він уже зважував, чи не почекати, поки сестри самі повідомлять батькові таємницю, яку вони, напевне, не зможуть довго приховувати. Але він пообіцяв Джорджеві доповісти, як Осборн-старший сприйме новину, тому, ідучи в Сіті до батькової контори на Темз-стріт, послав звідти містерові Осборну записку з проханням, щоб той приділив йому півгодини на розмову в справі його сина Джорджа. Посланець Доббіна повернувся з контори старого Осборна з відповіддю, що старий джентльмен кланяється капітанові і радий буде хоч зараз зустрітися з ним. Отож Доббін негайно подався на побачення.
Сам трохи причетний до таємниці, яку він мав повідомити, і передбачаючи, що розмова буде тяжка й бурхлива, капітан Доббін зайшов до контори містера Осборна нерішуче, з похмурим виглядом. Коли він проходив через першу кімнату, де сидів містер Чоппер, той привітав його з-за столу таким веселим поклоном, що капітан ще дужче засмутився. Клерк підморгнув йому, кивнув головою і, показуючи на двері свого патрона, мовив бадьорим голосом:-Ви застанете господаря в чудовому гуморі!-Сам Осборн також підвівся капітанові назустріч, щиро потис йому руку і сказав: "Як поживаєш, голубе?" — таким ласкавим голосом, що бідолашний посланець Джорджа відчув за собою вдвічі більшу провину. Його рука, немов мертва, не відповіла на потиск старого джентльмена. Доббін усвідомлював, що якби не він, то хтозна, чи все мало б такий кінець. Адже це він знов привів Джорджа до Емілії; це він заохочував, підтримував і майже сам улаштував шлюб, про який тепер мав сказати батькові Джорджа.