— Впав у шал? Чи збожеволів?
— Подивіться, — закричав Рейневан ще голосніше, — що в нього було! Запитайте, що він робив!
— Про що ти говориш? Це отець Цвікер! Мій капелан!
— Це зрадник! Ця шкатулка — це чародійний комунікатор! Він посилав сигнал, хотів із кимсь магічно зв'язатися! Когось сюди магічно закликати! І я знаю кого!
Шафф наблизився до скриньки, що лежала на землі, різко відступив, почувши вібруюче гудіння. Не роздумуючи, могутнім ударом чобота розтрощив шкатулку, каблуком втоптав її у пісок. Капелан, побачивши це, здавлено скрикнув.
— Ти можеш, — наблизився до нього Шафф, — мені це пояснити. Цвікер? Га?
— Пояснити, — крикнув Рейневан, якого все ще тримали збройні люди, — можу я! Цей піп мене зрадив, мене! Він наслав на мене переслідувачів, саме через нього мене вчора мало не вхопили! Запитайте його про Біркарта Грелленорта, чарівника! Запитайте, як давно він йому служить, як давно постачає інформацію! Як давно він і вас зраджує!
— Біркарт Грелленорт, — зловісно повторив Янко Шафф, хапаючи капелана за одяг під шиєю. — Єпископський довірений. То он воно як? Так? Ти доносиш йому? Про все, що я говорю, що роблю і що задумую? Продаєш мене?
Капелан стиснув губи, відвернувся.
— Відповідай на звинувачення, попе. Захищайся. Поклянися, що ти невинний. Що ти — мій покірний слуга. Що ти вірністю віддячуєш за хліб, який з моєї ласки споживаєш. 1 за гріш, що його я ласкаво дозволяю тобі красти!
Ксьондз мовчав. Шафф притягнув його до себе. А потім відіпхнув, штовхнув на землю.
— Зв'язати це стерво, — наказав він. — Кат із ним порозмовляє.
— Відступнику, — заволав із землі Цвікер. — Безбожнику! Не ти мій господар, не тобі я служу! Я служу Богу і тим, хто діє за Божим наказом! Досягне тебе їхня рука, диявольський виплодку! А моє мучеництво буде відімщене! Ти пізнаєш гнів моїх господарів, будеш, як пес, вити вночі від страху, коли вони прибудуть уночі на чорних конях! А ти, Белява, порочний негіднику, і за морем не сховаєшся! Уже для тебе в пеклі місце підготоване! А тут, на землі, зазнаєш мук! Шкуру з тебе...
Один зі збройних утихомирив його могутнім копняком. Капелан скулився, захрипів.
— По конях, — наказав Янко Шафф, не дивлячись на нього. — У дорогу!
* * *
Почет Шаффа налічував дев'ятьох кінних: двох бургманів, двох армігерів, трьох стрільців і двох озброєних пахолків. У Троски їх, видно, прибуло більше: з ними не було сімох невільників, які припали Шаффові після поділу, мабуть, виділений ескорт уже погнав їх у бік шльонського кордону. Тепер єдиними полоненими були капелан і Рейневан. Рейневанові — на відміну від ксьондза — не зв'язали рук і не спутали ніг під кінським черевом. Під тиском він дав лицарське слово, що не буде втікати, а для підсилення поклявся честю і хрестом. Втекти він, природно, збирався при першій же нагоді, але Шарлей міг би ним гордитися: під час кривоприсяги у нього не здригнувся ні жоден мускул на обличчі, ні голос; він сам майже повірив у кривоприсягу. Однак Шафф не був таким легковірним, він явно вже мав справу з присягами. І людьми покрою Шарлея. Рейневана не зв'язали, але його коня вели на кантарі, а стрілець, який їхав за ним, не зводив з нього очей. І не опускав зброї.
Вони їхали досить швидко, не марудячи, скеровуючись на північ, до гір. Маршрут проходив дикими і безлюдними місцями, було очевидно, що Шафф спеціально уникає головних доріг і трактів. Рейневан не знав Підкарконошшя і був зовсім дезорієнтований. Однак мета подорожі була відома — замок Хойнік біля Єленя-Гури. Це було зі шльонського боку Карконош, тому треба було припускати, що загін скерується до одного з перевалів. Проте Рейневан надто слабо знав місцевість, щоб орієнтуватися, до якого саме.
Карконоші й місцевість навколо них, як було сказано, він знав слабо, але розповіді про замок Хойнік йому доводилося чути. Він знав про Хойнік досить багато, щоб непокоїтися. Овіяна вже численними легендами древня твердиня стояла на вершині високої і крутої гори, що здіймалася над бездонною і немовби встеленою людськими кістьми прірвою, яку звали, щоб уникнути недомовок, Пекельною долиною. Сучасний кам'яний замок, поставлений свидницько-яворськими П'ястами, приблизно п'ятдесят років тому перейняв і включив до своїх і так уже вельми багатих маєтків славнозвісний Гоче Шафф, бургграф Єленьої Гури. Після нього замок успадкував син, якраз Янко. Другий син, Гоче-молодший, сидів у розташованому неподалік замку Гриф. Брати безроздільно володіли навколишніми місцями, у тому числі відрізком важливого торгового шляху, що проходив берегом ріки Бобер.
Генеалогія і маєтність роду Шаффів цікавили Рейневана радше не дуже. А от про замок Хойнік він цього сказати не міг. Страшні розповіді про цю твердиню можна було, мабуть, зарахувати до казок, але факт залишався фактом: Хойнік був твердинею, пробратися в яку було важко, а вибратися звідти було ще важче. Втечу, якщо вона мала вдатися, треба було здійснити тепер, зараз, у дорозі.
Для цього була ще одна важлива причина.
* * *
Мерзла земля на просіці була розрита, мох на придорожній галявині зритий багатьма копитами. Збройні люди Шаффа утворили круг, роздивлялися навколо, тримаючи долоні на руків'ях. Стрільці зарядили арбалети, уважно спостерігали за дорогою і краєм лісу.
— Бійка тут була, — оцінив Гвідо Бушбах, низький, кремезний і немолодий уже армігер, провідник і слідопит загону. — Коней з тридцять. Рубалися, потім роз'їхалися. Учора, судячи з кінського лайна.
— Хто з ким рубався? — запитав Шафф. — Є якийсь слід?
— Тілько це, — Бушбах стенув плечима. — На суку висіло. Багацько нам не скаже.
— Скаже, — наважився злегка поблідлий Рейневан, дивлячись на клапоть чорної тканини. — Уже сказало. Я знаю, хто носить такі плащі.
— То на що ти чекаєш? Говори!
— Вам нелегко буде повірити.
— Я сам вирішуватиму.
* * *
Янко Шафф вислухав розповідь Рейневана про Стінолаза й чорних вершників зосереджено і з наморщеним чолом. Хоча Рейневан відповідним чином припасував її та піддав цензурі, у пана на Хойніку не виникло з нею проблем. Рейневан кілька разів зауважив у його очах зблиск, який міг свідчити про те, що лицареві уже доводилося дещо чути про чорних вершників, убитих купцях, а також про страх нічний, демонів, що вбивають опівдні, та інші чудасії, згадані в дев'яностому псалмі.
— Рота Смерті, — буркнув він. — Вершники на чорних конях. Значиться, ті самі, якими мене пописько страхав. Налетіли тут на когось. Цікаво знати, на кого.
— Пан де Бергов начебто вислав погоню, — знічев'я нагадав Рейневан. — Пан Біберштайн також...
— Знаю, — обрізав Шафф. — Мисливці полюють на тебе. А Грелленорт і його чорні вершники полюють на мисливців. Щоб забрати в них здобич. Ти — їхня мета. Ти їм потрібен.
— Поза сумнівом. Тому я думаю...
— Що я повинен тебе відпустити? — дідич Хойніка по-вовчому усміхнувся. — Дбаючи про власну безпеку? Непогана проба, Белява, непогана проба. Але зі мною це не пройде.
— То принаймні будьте пильні...
— Не вчи мене.
Ця подія мала фатальні наслідки для ксьондза Цвікера. Поставлений перед Шаффом і засипаний запитаннями священик зціпив зуби і не сказав ні слова. Навіть тоді, коли пару разів дістав по пиці.
— Белява! — Шафф підкликав його жестом. — Ти показав, що знаєшся на чарах. То говори: чи може таке бути, щоби піп, хоч і спутаний, зумів якимись чарами прикликати нам на голову цього Грелленорта?
Рейневан розвів руками, стенув плечима. А для Шаффа цього було достатньо. Мотузку перекинули через горизонтальну гілляку, і перш ніж хтось би встиг змовити "Богородице Діво", капелан Цвікер вже гойдався у зашморзі, підгинаючи і конвульсивно напружуючи ноги, за чим весь почет спостерігав зі знудженими обличчями.
— Треба буде зазирнути сюди через якийсь час, — сказав Гвідо Бушбах. — Пописько всцявся, бачите? Як пити дати тут мандрагора виросте.
* * *
Шаффа таки справді не треба було вчити, як чинити в разі загрози. Вони й далі подорожували лісовими дорогами, старанно уникаючи більш заїжджених із них. Просувалися повільно, а попереду весь час їхала сторожа: Гвідо Бушбах зі стрільцем. Решті пан на Хойніку суворо наказав зберігати тишу, бути уважними і пильними. Загін став виглядати так войовничо, що Рейневана майже полишив страх перед Стінолазом, він уже навіть не щулився в сідлі щоразу, коли над просікою пролітав або скрекотів птах.
Однак ця палка, як і будь-яка інша, мала два кінці. При такій пильності про втечу важко було навіть думати.
Попри те Рейневан думав про неї весь час.
На перший нічліг вони зупинилися в покинутому поселенні рудокопів, які влітку тут видобували і плавили руду. Для другого нічного відпочинку, невдовзі після переправи через річку, яку він назвав Мумлавою, Гвідо Бушбах вибрав для них невелике гуральське сільце, забиту, відрізану від світу і сховану в глибокому яру діру під назвою Мумлавське Удолі. Рейневан дізнався і запам'ятав назву з розмови Шаффа зі старійшиною поселення, зарослим, як росомаха, літнім чоловіком. Росомаха був помітно наляканий, він навіть панікував, — настільки, що Шафф змилосердився. Замість того, щоб за лицарським звичаєм накричати і накопати, він вирішив зіграти роль доброго й щедрого пана. Обдарований півжменею дрібних монет Росомаха засвітився, як сонечко, а усмішка розполовинила його зарослу пику так широко, що аж страшно. Він негайно запросив лицаря до свого обійстя, а по дорозі, запинаючись, відкрив, чому він такий наляканий і чого все село боїться. Пролітали сюдою, пояснив він, тільки що дуже "грозне" пани, дуже "грозне", дуже кінні й дуже збройні, кілька разів пролітали, а такі були, що у-га-га і помагай Памбу. З'ясування того, коли конкретно мали місце ці страшні кавалькади, зайняло трохи часу, але врешті-решт виявилося, що позавчора вночі й вчора на світанні. Але описати, як виглядали вершники і якого кольору одяг носили, явно перевищувало можливості селюка.
Шафф нахмурився, покусував вус — але раптом його настрій покращився. У всіх покращився. Річ у тім, що з Росомашачого обійстя повіяло чимось надзвичайно приємним, чимось божественно й чудесно смаковитим, чимось ніжно й зворушливо маминим, запахло якимось прекрасним, незабутнім, глибоко врізаним у підсвідомість ароматом, що асоціювався з усім, що любе, добре й радісне, таке, що тільки сядь і від щастя плач.