Раптом останнім своїм поглядом я побачив біля себе Юппа; він стояв на колінах в кюветі, уважно й спокійно спостерігав за моїми конвульсіями і, коли в якусь мить йому здалося, що вже пора, стукнув Фогта молотком у зап'ясток. Після другого удару Фогт відпустив мене й, розлючений, хотів схопити Юппа; тойвідскочив на півметра назад і спокійно стукнув його утретє по пальцях, а потім ще раз — по голові.
Я підвівся, накинувся на Фогта і тепер і собі почав душити його за горло. В цю мить хтось дико заревів і потім застогнав:
— Пусти... пусти...
То був найстарший Фогт. Кестер вивернув йому руку за спину і сіпнув її вгору. Фогт подався головою наперед аж до землі, і Кестер, упершись коліном йому в спину, продовжував викручувати руку. Поштовхом коліна він подав її далі до потилиці. Фогт заревів, але Кестер знав, що ми матимемо спокій лише тоді, коли він доконає його. Отто сильним ривком вивихнув йому руку і тоді вже пустив.
Якийсь час Фогт лежав на землі. Я підняв голову. Один з братів ще стояв на ногах, але відчайдушний крик старшого буквально паралізував його.
— Забирайтеся звідси, а то ще раз повторимо вам операцію, — сказав йому Кестер.
На прощання я ще раз стукнув свого Фогта головою об шосе і відпустив. Ленц уже стояв біля Кестера. Піджак на ньому був розірваний. З куточків губ текла кров. Здавалося, боротьба була не скінчена, бо його Фогт хоча теж був у крові, але стояв на ногах. Усе вирішила поразка найстаршого брата. Ніхто не наважився сказати навіть слова. Вони допомогли старшому звестися, на ноги й пішли до своєї машини. Неушкоджений ще раз повернувся назад і взяв домкрат. При цьому він скоса поглядав на Кестера, як на чорта. Потім мерседсс задеренчав і поїхав геть.
Раптом з'явився коваль.
— Тепер вони дістали по саму зав'язку, — сказав він. — Такого з ними давно не було. Старший уже раз сидів за вбивство.
Йому ніхто не відповів. Кестер стрепенувся.
— Чортові свині, — сказав він. Потім круто обернувся до нас: — Ну, за діло!
— Я вже тут, — відрапортував Юпп, волочачи буксир.
— Підійди-но сюди, — покликав я. — Від сьогодні ти унтер-офіцер і маєш право починати палити сигари.
Ми підняли передок розбитої машини і прив'язали її тросом до "Карла".
— Ти гадаєш, це йому не пошкодить? — звернувся я до Кестера. — Зрештою, "Карл" — гоночна машина, а не в'ючний осел.
Він похитав головою:
— Тут же недалеко. І дорога рівна.
Ленц сів у розбиту машину, і ми потихеньку поїхали. Притуливши до носа хусточку, я дивився на поля, на вечірнє, призахідне сонце. Картина перед нами являла собою такий незвичайно глибокий мир, що, здавалося, нічим його й порушити не можна; видно було, що природа була абсолютно байдужа до того, чим займався цей непутящий мурашник, що зветься людством. Для неї було набагато важливішим, щоб хмари в цей вечірній час поступово набрали вигляду золотистих гір, щоб з обрію беззвучно насувалися на землю фіолетові тіні вечірнього присмерку, щоб жайворонки поверталися з безмежних небесних просторів додому, в свої борозни, щоб поступово наступала ніч...
Ми в'їхали до свого двору. Ленц вибрався з аварійної машини й урочисто зняв перед нею капелюх:
— Привіт тобі, благословенна! Сумна пригода привела тебе сюди, але нам ти принесеш, якщо прикинути любовним поглядом, від трьох до трьох з половиною тисяч марок. А тепер дайте мені склянку вишнівки і брусок мила — я хочу остаточно звільнитися від слідів сім'ї Фогт!
Ми всі випили по склянці і зразу ж заходилися розбирати аварійну машину якомога детальніше. Не завжди достатньо було одержати замовлення на ремонт від самого власника; нерідко пізніше з'являлося ще страхове товариство, щоб передати машину куди-небудь в іншу майстерню, зв'язану з ним договором. Тому чим грунтовніше ми її розберемо, тим краще для нас. Тоді платня за монтаж стала б настільки високою, що дешевше було б лишити машину у нас. Ми припинили роботу, коли вже зовсім стемніло.
— Ти будеш виїжджати сьогодні ввечері на таксі? — запитав я Ленца.
— Ні в якому разі, — відповів Готфрід. — Ніколи не слід надто гонитися за заробітками. Для мене сьогодні досить цієї машини.
— А для мене ні, — сказав я. — Якщо ти не поїдеш, я з одинадцяти до двох попасусь біля нічних ресторанів.
— Краще облиш це, — посміхнувся Готфрід. — Замість того поглянь у дзеркало. Останній час тобі щось не везе з твоїм носом. Побачивши такий буряк, ніхто не сяде до тебе в машину. Іди собі додому й положи на нього компрес.
Готфрід мав рацію. Мій ніс таки не годився для виїзду. Тому я невдовзі попрощався й пішов додому. По дорозі стрівся з Гассе, і далі ми йшли разом. Він ніби посірів і взагалі мав нещасний вигляд.
— Ви схудли за останній час, — зауважив я.
Він кивнув головою й розповів мені, що тепер вечорами йому доводиться мало їсти. Дружина майже щодня гіде до нових знайомих і повертається додому пізно вночі. Він задоволений, що вона знайшла собі розвагу, але у нього немає ніякого бажання ввечері ще готувати собі їжу; надто вже стомлений приходить з роботи. Та не дуже й хочеться їсти.
Я спостерігав, як він з обвислими плечима йшов поруч. Можливо, він справді вірив тому, що говорив, але ж як боляче мені було слухати це. Трохи впевненості і трохи грошей — і ця сім'я, це тихе, скромне життя не було б розбите. Я думав про те, що таких людей були мільйони і що їм потрібно лише трохи впевненості і трохи грошей. В якийсь жахливий спосіб існування звузилося до жалюгідної боротьби за животіння. Я думав про сьогоднішню бійку, про те, що бачив і пережив за останні тижні, думав про все, уже мною зроблене, потім став думати про Пат і раптом відчув, що те й інше ніколи не можна звести докупи. Надто велика між ними безодня, надто мерзенним стало життя, щоб знайшлося місце для щастя; щастя не могло бути тривалим, в нього неможливо було вірити, це була якась коротка пауза, а не пристань у житті.
Ми піднялися по сходах і відчинили двері. В передпокої Гассе зупинився:
— Ну, до побачення...
— Поїжте як слід сьогодні, — сказав я.
Він, кволо посміхнувшись, похитав головою, ніби хотів просити пробачення, і пішов у свою порожню, темну кімнату. Я поглянув йому вслід. Потім пішов далі, вздовж довгого, як пожежна кишка, коридора. Раптом почувся тихий спів. Я зупинився, прислухаючись. Спершу мені здалося, ніби чую грамофон Ерни Беніг, але ні; то був голос Пат. Вона була сама в своїй кімнаті й співала. Я оглянувся на двері, в яких зник Гассе, потім знову подався наперед, прислухаючись, і раптом міцно стиснув руки біля грудей, — ех, нехай це тисячу раз буде коротка пауза, а не пристань, нехай вона тисячу раз несумісна з реальним життям, нехай це неймовірно, — саме тому, що це неймовірно, саме тому воно завжди, знову і знову вражає своєю новизною, бо це — всеперемагаюче щастя!
Пат навіть не почула, коли я ввійшов. Вона сиділа на підлозі перед дзеркалом і приміряла капелюшок — маленький чорний берет. Поруч на килимі стояла лампа, Кімнату сповнював затишний, золотавий присмерк, лише її обличчя було освітлене яскравими променями від лампи. Вона присунула до себе стілець, з якого звисав кусок шовку. На сидінні поблискували ножиці.
Я зупинився біля дверей, дивлячись, як Пат заклопотано возиться з беретом. Вона любила сидіти на підлозі, іноді я заставав, коли вона вже ввечері спала десь у куточку на підлозі, а біля неї лежали книжка й собачка.
На цей раз собачка теж лежав біля неї і, узрівши мене, загарчав. Пат підняла очі й побачила в дзеркалі мене. Вона усміхнулась, і мені здалося, що від того все на світі прояснилось. Я пройшов через кімнату, став позад неї на коліна і після всієї мерзоти минулого дня притулився губами до теплої, м'якої шкіри на її потилиці.
Пат підняла чорний берет:
— Я переробила його, любий мій. Чи він тобі тепер подобається?
— Чудовий капелюшок, — сказав я.
— Але ж ти зовсім не дивишся на нього! Я позаду обрізала край і приладнала його спереду.
— Я дуже добре його бачу, — сказав я, ховаючи обличчя в її волосся. — Це такий капелюшок, що паризькі кравці посиніли б від заздрощів, якби побачили його.
— Але ж, Роббі! — вона сміючись відштовхнула мене. — Ти ж не маєш ніякої уяви про нього. Чи ти взагалі коли-небудь бачиш, як я одягнена?
— Я бачу кожну дрібничку, — запевнив я, присівши близенько коло неї на підлогу, хоча трохи в тіні, щоб вона не помітила мого носа.
— Так. А в чому я була вчора ввечері?
— Вчора?.. — Я подумав. І справді не міг пригадати.
— Я так і думала, мій любий! Та ти взагалі нічого не знаєш про мене.
— Правда, — признався я, — але саме це й прекрасно. Чим більше люди один одного знають, тим більше буває непорозумінь. І чим ближче вони знають одне одного, тим більше стають чужими. Подивись на сім'ю Гассе — вони все знають одне про одного, а остогидли одне одному більше, ніж чужі.
Вона наділа маленький чорний берет і подивилася в дзеркало.
— Те, що ти говориш, вірно лише наполовину, Роббі.
— Це можна сказати про вояку істину, — відповів я. — Далі ми не просунемось ніколи. На те ми люди. І ми робимо досить багато дурниць зі своїми напівістинами. Якби ми їх знали цілком, життя взагалі було б неможливим.
Пат скинула берет і кудись-то його відклала. Потім обернулася до мене. При цьому вона побачила мого носа.
— А це що? — злякано спитала вона.
— Нічого страшного. Це тільки зовні так здається. Працював під машиною, і щось упало мені на ніс.
Вона недовірливо глянула на мене.
— Хто знає, де ти знову був! Ти ж ніколи нічого не розповідаєш мені. Я знаю про тебе так само мало, як і ти про мене.
— То це ж іще краще, — сказав я.
Вона принесла полоскальницю з водою, хустку і зробила мені компрес. Потім знову оглянула мене:
— Так виглядає, ніби тебе вдарили. Шия у тебе теж подряпана. Ти, мабуть, вскочив у якусь пригоду, любий мій.
— Найважливіша пригода сьогодні в мене ще попереду, — сказав я.
Вона здивовано підняла очі:
Ще, і так пізно, Роббі? Що ти ще задумав?
— Лишаюсь тут! — відповів я, відкинув компрес і пригорнув її. — Лишаюсь тут з тобою на ввесь вечір!
1. Іподром на західній околиці Парижа. (Прим. перекл.)
2. Іподром за 17 км на схід від Берліна. (Прим. перекл.)
3. Голуба година, світанок (франц).
XX
Серпень був теплий, безхмарний, і в вересні теж погода була майже як улітку; проте з кінця вересня почалися дощі, хмари цілими днями висіли низько над містом, капало з дахів, почалися бурі, і коли я одного недільного ранку прокинувся й підійшов до вікна, то побачив у зелені дерев на цвинтарі сірчаножовті плями і перші голі гілки.
Якийсь час я стояв біля вікна.