Це так, наче гурт хлопців, що почубилися за жменю мідяків, розсипаних на шляху. І не в тому річ, що одні були далекозоріші за інших. Ось хоча б твій батько. Він з доброго новоанглійського роду, що мав діловий нюх і вмів додавати до вже набутого. А от припустімо, що в твого батька було слабе серце, хворі нирки, ревматизм — і що він не годен був ганяти по світі, упадати за жінками, змагатися, перенишпорити на Заході кожен клаптик землі? Він, мабуть, осівся б тоді у Сан-Франціско, зберіг би свої три ділянки на Маркіт-стріті і прикупив би ще їх, зробився б акціонером пароплавних компаній, грав би на біржі, будував би залізниці й тунелі.
Ну й став би він великим діловиком. Справді. Я й не чув, щоб хтось міг бути енергійніший за нього — швидкий думкою, він діяв з холодним серцем і був такий буйний, як індіянин-команча{33}. Звісно, що він пробився б серед тодішніх азартних гравців та піратів у великому бізнесі,— так само як пробивався до жіночих сердець, коли мчав у всіх на очах на баскому коні з шаблею при боці, з блискучими острогами, з довгими розмаяними кучерями, чесний, мов індіянин, стрункий, гарний собою, мов синьоокий казковий принц і мексіканський кабальєро вкупі. Так само, як він був пробився крізь лави південців за часів Громадянської війни, із своїм загоном прорвався у ворожий тил і назад, і галасував, мов справжній дикун, додаючи завзяття солдатам. Кеді, що взяв тебе в прийми, розповідав мені. Він воював обіч твого батька.
Якби твій батько був отаборився у Сан-Франціско, він став би одним з найбільших багатіїв на Заході. А ти була б тепер заможна жінка, подорожувала б по Європі, мала б осібний будинок на Ноб-Гілі, де живуть різні багатирі, і володіла б більшою частиною акцій Фермаунт-готелю і ще кількох дрібніших компаній. А чому сталося не так? Що, батькові твоєму забракло розуму? Ні. Його розум діяв, як сталевий капкан. Просто його захопив дух часу, все в ньому вирувало й клекотіло, в грудях у нього бурхало полум'я, і він не міг всидіти на місці. Оце ж і вся різниця між тобою і жінками з тих багатирських родів. Твій батько не схопив своєчасно ревматизму — ото й тільки.
Сексон зітхнула й усміхнулася.
— А все-таки я взяла над ними гору! — просто сказала вона. — Дівчата з їхніх сімей не можуть віддатися за боксера, а я віддалася.
Том глянув на неї і раптом розгубився, а за хвильку в нього на обличчі стало дедалі виразніше проступати захоплення.
— Ну, знаєш, Біллі таки щасливець! — проголосив Том урочисто. — Він навіть не тямить, який він щасливець!
Доки лікар Гентлі не дав згоди, не було й мови, щоб зняти лубки з Білових поламаних рук; але Сексон задля певності вирішила почекати ще два тижні. Збігав уже другий неоплачений місяць за помешкання. Хазяїн, одначе, погодився не наполягати з оплатою, поки Біллі стане на ноги.
Сексон домовилася з агентом Селінгера, коли він має приїхати по меблі. Частину сплаченої вартості меблів — сімдесят п'ять доларів — фірма повернула Біллі.
— Решту ми зарахували за користування, — пояснив агент. — Самі бачите, меблі тепер уже вживані, і Селінгер стратив на цій справі. Тож пам'ятайте, що він повівся з вами дуже чесно, і коли знову розживетеся, нас не минайте.
З цих грошей, та ще з невеликої суми, одержаної за спродане шитво Сексон, Робертси посплачували свої дрібніші борги, і їм ще й залишилося трохи грошей.
— Борги для мене гірш, як отрута, — зітхнув Біллі, звертаючись до Сексон. — Але тепер ми вже ані одній живій душі не винні, окрім хазяїна та доктора Гентлі.
— Але й вони вже чекають понад свою спромогу, — зауважила Сексон.
— Тепер їм недовго чекати, — спокійно відповів Біллі.
Сексон схвально всміхнулася: вона ненавиділа борги так само, як ненавидів їх Біллі, як ненавиділи їх, виховані в суворій пуританській етиці, їхні батьки-піонери, що заселили Захід.
При нагоді, коли Біллі не було вдома, Сексон перебрала речі в комоді, що переплив вітрильником Атлантичний океан і на волах перетяв прерії. Сексон поцілувала дірку, пробиту кулею в бою під Літл-Медоу, поцілувала також батькову шаблю — і перед Сексон постав його образ, як завжди, верхи на баскому коні. З давнім побожним захватом схилилася Сексон над альбомом материних віршів і на прощання обвила свій стан червоним паском з іспанського єдвабу. Тоді знов розгорнула альбом, аби ще раз помилуватись на відважних вікінгів, що з мечами в руках вистрибували на піщані береги Англії. І знову Біллі видався їй одним з вікінгів, і вона замислилася над дивною мандрівничею долею свого племені. її плем'я завжди було спрагле землі, і Сексон раділа, що пішла в свій рід. Хіба ж не була й вона так само спрагла землі, дарма що все життя прожила в місті? І хіба вона, як її батьки, діди й прадіди, теж не збирається вирушити в дорогу, щоб заспокоїти цю спрагу? Сексон пригадала материну розповідь, якою здалася їм земля обітована, коли їхні побиті шарабани й знеможені воли спустилися ранніми снігами Сієрри до широких долин сонячної Каліфорнії. Сексон ввижалося, немовби то вона дев'ятилітньою малою Дезі стоїть на снігових верховинах і дивиться в діл. Вона пригадала й прочитала вголос один із материних стансів:
Немов еолової арфи ніжні струни,
Співає муза у твоїх піснях;
Рівнин каліфорнійських пишні вруна
Луною рознесуть їх по світах.
Сексон щасливо всміхнулася й витерла очі. Може, їхня скрута вже минулася? Може, ця скрута — то й були для них несходимі прерії? І вони з Біллі перетяли їх, і вже видерлися на верховини Сієрри, і тепер мають спуститися в привітну долину?..
Того ранку, коли вони вибиралися, до ганку під'їхала Селінгерова підвода, щоб забрати меблі. Власник будинку, що стояв коло воріт, узяв у Робертсів ключі, потиснув їм руки і побажав щастя.
— Ви правильно робите, — підбадьорив він їх. — Так само і я сорок років тому прийшов пішки до Окленда з клунком за плечима. Купуйте землю, поки вона дешева, як і я купував. На старість це врятує вас від проханого хліба. Нові міста виростають просто на очах. Починайте й ви з малого. Своїми руками ви добудете собі харч і оселю, а земля зробить вас заможними. Адресу мою ви знаєте. Коли спроможетесь, надішлете мені свій борг. Нехай вам щастить! 1 не вважайте, що люди скажуть. Хто шукає — той знаходить.
Коли Біллі й Сексон простували вулицею, на них з-за віконниць зацікавлено дивилися сусіди, а діти — ті й зовсім одверто витріщували очі.
Біллі ніс на спині брезентовий клунок з постіллю, білизною та ще всяким дріб'язком. А на шлейках іззовні прив'язано було сковороду й казанок. У руці Біллі тримав кавника. Сексон несла в руці невеличкого складаного кошика, обшитого чорною цератою, а за плечима в неї висів футляр з укулеле.
— Мабуть, ми схожі на городні опудала, — промурмотів Біллі, що морщився від кожного стороннього погляду.
— Уяви собі, що ми йдемо в туристську екскурсію, — заспокоювала його Сексон.
— Та це ж неправда!
— Але ж вони того не знають, — провадила вона далі.— Це ти знаєш, а вони думають зовсім не те, що тобі здається. Мабуть, вони й справді гадають, що ми туристи. А головне — що так воно й є! Ми просто подалися в мандри. Так і є, їй-бо!
Біллі трохи відлягло від серця, але все-таки він пообіцяв розквасити голову першому-ліпшому дурневі, що надумає шкилитися з них. Він глянув крадькома на Сексон. Щоки їй шаріли, очі сяяли.
— Знаєш, — раптом озвався він, — я бачив колись одну оперу: там якісь хлопці мандрували з гітарами за плечима, як оце ти зі своєю трандибалкою. Через тебе я й згадав про них. Вони ввесь час співали пісень.
— На те я й узяла з собою укулеле, — відповіла Сексон. — Ми співатимемо й на путівцях, і біля багать перед ночівлею. В нас вакації, і ми пішли собі мандрувати по країні. Тож чого нам журитися! Ми ж не знаємо навіть, де заночуємо сьогодні, й узавтра, й позавтра! Це ж чудово як!
— Що ж, це вигадливо, нічого не скажеш, — погодився Біллі.— Тільки все-таки звернімо краще на бічну вуличку. Онде на розі стоять знайомі хлопці, і мені зовсім не хочеться розквашувати їм голови.
КНИГА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ І
Трамвай доходив аж до Гейвордса, але Сексон запропонувала висісти біля Сан-Леандро.
— Байдуже, звідки вирушати пішки, — сказала вона. Звідкись ми однаково мусимо почати. А оскільки ми шукаємо собі земельної ділянки й хочемо все розвідати про землю, то краще вже одразу заходитися. Та й нам же треба оглянути всілякі ділянки — і приміські, і ті, що в горах.
— Тут чи не головна квартира цих португалів, — раз у раз приказував Біллі, коли вони проходили через Сан-Леандро.
— Вони ніби й зовсім витіснили наших, — докинула Сексон.
— Та й багато ж їх тут! — бурчав Біллі.— Либонь, вільному американцеві нема вже й місця на батьківщині.
— В цьому він сам і винен, — сердито відказала Сексон, починаючи потроху розуміти прикру ситуацію.
— Ну, не знаю. Як на мене, американець годен домогтися того самого, що й португал. Тільки, хвалити бога, він не хоче цього. Американець ніколи не згодиться жити, як кабан у сажі.
— На селі — то, може, й так, — заперечила Сексон. — Але в місті я бачила силу американців, що живуть, як свині.
Біллі неохоче погодився:
— Певно, вони втікають з ферм до міста шукати де краще, а там їх натовчуть по шиї.
— Глянь на цих дітлахів! — скрикнула Сексон. — Зі школи йдуть. І майже всі португальці! Чуєш, Біллі,— не португали, а португальці. Мерсідіз навчила мене правильно вимовляти це слово.
— В себе на батьківщині вони, мабуть, світили дірками, — осміхнувся Біллі.— Бач, приїхали до нас по пристойну одежу та харч. І розпаслися на наших хлібах — мало не луснуть!
Сексон схвально кивнула, і враз її очі радісно зблиснули.
— Отож-бо й є, Біллі! Вони обробляють землю, і страйки не морочать їх.
— Отакі жалюгідні латки? — Біллі зневажливо показав рукою на невеличку земельну ділянку, ледве з акр завбільшки, повз яку вони саме проходили.
— А тобі подавай широкі лани! — засміялася Сексон. — Так, як дядькові Вілу, що посідав тисячі акрів, прагнув мільйона їх, а зрештою опинився нічним сторожем. Оце лихо всіх нас, американців. Щоб усе було просторе! Менше, як про сто шістдесят акрів, і слухати не хочемо!
— А все-таки що більший простір, то краще, — впирався на своєму Біллі.— Ну, куди оці жалюгідні клапті землі?!
Сексон зітхнула.
— Я не знаю, що краще, — мати кілька акрів власної землі і правити власними кіньми а чи не мати й одного акра й правити чужими кіньми за якусь там платню.
Біллі скривився.
— Я не маю чим крити, мій Робінзоне, — добродушно пробурчав Біллі.— Отак мені й треба.