Ніхто не знає. Я чинив так, як уважав за потрібне, і це спрацювало. Ось що головне — спрацювало. Запам'ятай цей спосіб захисту, Графф, тобі це теж знадобиться.
— Вибач.
— Я бачу, як це вплинуло на нього. Полковник Лікі каже, що він назавжди залишиться психічно надломленим, але я в це не вірю. Ендер занадто сильний. Перемога багато для нього означала, а він її здобув.
— Не розповідай мені про силу, адже дитині лише одинадцять. Дай йому відпочити, Ракхем. Ще нічого не трапилося. Ми можемо зоставити охоронця за дверима.
— Краще поставити охоронця біля інших дверей. Хай думають, що Ендер там.
— Можна й так.
Вони пішли. Ендер знову заснув.
Час минав, не зачіпаючи Ендера, за винятком незначних ударів. Одного разу він прокинувся на декілька хвилин, відчувши глухий затяжний біль у руці, бо щось тиснуло на неї. Ендер підвівся й торкнув руку — з вени стирчала голка. Він спробував витягти її, але вона була приклеєна, і не вистачало сил її відірвати. Іншого разу він прокинувся в темряві й чув, як хтось поруч із ним бурмотів і лаявся. У вухах гучно дзвеніло, і це розбудило його, але шуму він не пам'ятав.
— Увімкніть світло, — мовив хтось.
А іншого разу йому здалося, ніби поруч хтось тихо плакав.
Скільки він спав? Може, день, може, тиждень, може, з місяць. Здавалося, все життя — це сон. Йому знову й знову снилися трунок Велета, вовченята. Знову й знову він переживав уві сні страшні смерті, постійні вбивства… А у лісі чув шепіт: "Ти мусиш убити дітей, аби дістатися Краю Світу". Ендер намагався відповісти: "Я ніколи не хотів нікого вбивати. Ніхто не спитав мене, чи хотів я когось убивати". Але ліс глузував із нього. І коли він стрибав із кручі за Краєм Світу, іноді його підхоплювали не хмари, а винищувач, який ніс його у вигідну позицію поблизу рідної планети жучар, щоби він міг знову й знову бачити виверження вогню, який ніс смерть, — реакцію, яку запускав Доктор Могила, знищуючи планету. Винищувач все наближувався й наближувався, і Ендер чітко бачив, як вибухають жучари, перетворюючись перед його очима спочатку на світло, а потім на купу бруду. Ось королева в оточенні дітей. Тільки королевою була чомусь його мама, а дітьми — Валентина й усі діти, яких він знав із Бійцівської школи. Один із них мав обличчя Бонзо. Він лежав на землі, а з його носа й очей текла кров. Бонзо повторював: "У тебе немає честі". І завжди під кінець сну з'являлося дзеркало, або калюжа води, або металева поверхня корабля — щось таке, що могло відбивати обличчя.
Спочатку це було завжди закривавлене обличчя Пітера, з рота якого стирчав зміїний хвіст. Через деякий час, однак, воно перетворювалося на його власне обличчя, старе й сумне, з очима, що побивалися за мільярди й мільярди вбивств, — але це були його власні очі, і він уловлював зміст їхнього виразу.
І в цьому світі, де гра уяви показувала дивні сни, Ендер пережив, здавалося, багато життів усього за п'ять днів, поки тривала Війна Ліги.
Прокинувся він у темряві. Десь гуркотіли віддалені вибухи, і деякий час він прислухався до них. Потім почулися м'які кроки.
Ендер крутнувся й рвучко викинув уперед руку, щоби схопити того, хто підкрадався до нього. Схопив когось за одяг і потягнув донизу до своїх колін, готовий в разі необхідності вбити його.
— Ендер, це я, це я!
Він упізнав голос. Він виринув із пам'яті, ніби чув його мільйон років тому.
— Алай.
— Салам, недомірок. Ти що, збирався мене вбити?
— Так. Я думав, що ти хотів убити мене.
— Я просто боявся тебе розбудити. Що ж, інстинкт самозбереження у тебе, принаймні, залишився. З того, що Мазер говорив про тебе, можна було подумати, що ти стаєш овочем.
— Я намагався. Що це за гуркіт?
— Тут іде війна. Наша секція затемнена, щоби тримати нас у безпеці.
Ендер спустив ноги, намагаючись сісти. Однак зробити цього не зміг. Дуже боліла голова — він аж скривився від болю.
— Не сідай, Ендере. Усе в порядку. Схоже, що ми можемо виграти. Не всі люди Східного блоку пішли за Полемархом. Багато хто з них перейшов на наш бік, коли Стратег повідомив, що ти підтримуєш Об'єднані Космічні Сили.
— Я спав.
— Значить, це неправда. Ти ж не міг бути у змові в державній зраді у своїх снах? Російські перебіжчики розказали нам, що, коли Полемарх наказав знайти й убити тебе, його самого мало не вбили. Хоч би як вони ставилися до інших людей, Ендере, вони тебе люблять. Увесь світ удень і вночі спостерігав наші бої. Я бачив деякі відео, де ти давав накази. Там є все, нічого не вирізано. Гарні фільми. Ти міг би зробити кар'єру в Голлівуді.
— Не думаю, — відказав Ендер.
— Я пожартував. Ну, ти можеш у це повірити? Ми виграли війну. Ми так рвалися вирости, щоби воювати, а ми весь час воювали. Я маю на увазі, що ми ще діти, Ендере. І це були ми. — Алай розсміявся. — Точніше, це був ти. Ти був на висоті. Я ще досі не розумію, як тобі вдалося витягнути нас із цієї останньої перепалки. Але ти зробив це. Ну і молодчина ж ти!
Ендер завважив для себе, що все, про що йшлося, — стосувалося минулого.
— А хто я тепер, Алаю?
— Усе ще найкращий.
— У чому?
— У всьому. Мільйони солдатів хотіли б іти за тобою на край світу.
— Я не хочу йти на край світу.
— А куди ти хочеш іти? Вони все одно підуть за тобою.
"Я хочу додому, — подумав Ендер, — тільки не знаю, де тепер мій дім".
Гуркіт ущух.
— Чуєш? — спитав Алай.
Вони прислухалися. Двері відчинилися. Хтось маленький стояв за ними. По голосу вони впізнали Бобика.
— Усе скінчено, — прошепотів він.
І ніби саме для того, щоби довести це, спалахнуло світло.
— О, Бобику, — зрадів Ендер.
— Привіт, Ендере!
За ним зайшли, тримаючись за руки, Петра й Дінк і підійшли до ліжка.
— О, герой прокинувся, — вигукнув Дінк.
— Хто переміг? — запитав Ендер.
— Ми, Ендере, — відповів Бобик. — Ти ж там був.
— Він не настільки поїхав, як ти думаєш, Бобику. Він мав на увазі, хто виграв уже зараз, — з обуренням мовила Петра й узяла Ендера за руку. — На Землі заключили перемир'я. Кілька днів велися переговори, і нарешті всі погодилися прийняти пропозицію Локкі.
— Він же не знає про пропозицію Локкі.
— Там усе дуже складно, але головне, що Об'єднані Космічні Сили продовжуватимуть існувати, але вже без країн Східного блоку. І десантники Східного блоку збираються додому. Припускаю, що Росія погодилася на це через повстання васалів. Неприємності в усіх: близько п'ятисот людей загинули тут, у космосі, а на Землі все куди гірше.
— Гегемон подав у відставку, — додав Дінк. — Це край. А кого воно турбує?
— У тебе все гаразд? — запитала Петра, поклавши руку на голову Ендера. — Ти нас добряче налякав. Нам сказали, що ти збожеволів, а ми відповіли, що це вони всі божевільні.
— Я таки божевільний, — відповів Ендер. — Але думаю, що зі мною все гаразд.
— А коли ти так вирішив? — запитав Алай.
— Коли подумав, що ти збирався вбити мене, і вирішив порішити тебе першим. Підозрюю, що я просто вбивця до глибини душі. Та краще бути живим, аніж мертвим.
Усі покотилися від сміху, а Ендер розплакався й обійняв Бобика й Петру — вони стояли ближче.
— Я так сумував за вами! Дуже хотілося бути з вами.
— Особливо коли ми підводили тебе, розвалюючись на шматки, — саркастично нагадала Петра й поцілувала його в щоку.
— Ви були неперевершеними, — визнав Ендер. — Я занадто використовував саме тих, хто був найбільше потрібним мені. Це жорстоко й неправильно.
— Уже всі в порядку, — заспокоїв його Дінк. — Ні з ким із нас нічого не трапилося, хоч і довелося серед війни провалятися п'ять днів у затемнених кімнатах. Але ж вилікували!
— Я більше не буду вашим командиром? — спитав Ендер. — Я не хочу ніким командувати.
— Ніким тобі командувати більше не треба, — підтримав його Дінк, — але ти назавжди наш командир.
Деякий час усі мовчали, переповнені почуттями.
— Так що ж нам тепер робити? — запитав Алай. — Війну з жучариками закінчено, але точиться війна там, на Землі, і навіть тут. Що тепер діяти?
— Ми ж діти, — пирхнула Петра. — Нас, напевно, заженуть до школи. Такий закон: мусиш ходити до школи, доки не виповниться сімнадцять.
Це всіх розсмішило. Сміялися до сліз, що струмочками текли по щоках.
15. Голос тих, кого немає
Озеро — дзеркало. Тихо. Ні вітерцю. А на причалі сидять поруч у кріслах двоє чоловіків. До пристані прив'язаний невеличкий дерев'яний пліт. Графф зачепив ногою мотузку й підтягнув його, потім відпустив і став дивитися, як він повільно відпливає, а тоді знову підтягнув.
— Ти схуд.
— Стреси збільшують вагу, вони ж її і знімають. Хімія. А я — генератор хімічних реакцій.
— Тобі, мабуть, було непереливки.
Графф знизав плечима.
— Не зовсім. Я знав, що мене буде виправдано.
— А ми не були певні. Вони там збожеволіли. Жорстоке поводження з дітьми, вбивство через недбалість… Відеозаписи гибелі Стілсона й Бонзо — жахливе видовисько. Коли одна дитина вбиває іншу…
— Саме ці відеозаписи й урятували мене. Ті, що нас переслідували й звинувачували, маніпулювали фрагментами, а ми показали все цілком. І тоді стало ясно, що Ендер не був провокатором. І всі звинувачення втратили сенс. Вони виглядали лише як гра у здогади. Я заявив, що робив те, що вважав за необхідне для збереження роду людського, і це спрацювало. Потім ми примусили суддів погодитися з тим, що звинуваченню треба довести, що Ендер не виграв би війну без підготовки, яку ми йому дали. От і все. Списали на військовий стан.
— У всякому разі, Графф, це було великим полегшенням для нас. Бувало, ми сварилися, і я знаю, що звинувачення використовувало записи наших розмов проти тебе. Але до того часу я вже знав, що ти не помилявся із самого початку. І навіть запропонував дати свідчення на твій захист.
— Я знаю, Андерсон. Мої адвокати сказали мені.
— А що ти тепер робитимеш?
— Ще не знаю. Треба розслабитися, зібратися з думками. За цей час у мене накопичилося кілька років невикористаних відпусток. От і відпочину. А може, піду у відставку. Свою зарплатню я ніколи не використовував, і тепер по різних банках розкидано кругленькі суми. Можу жити на відсотки. І нічого не робити. Звучить заманливо. Але я довго не витримаю: від нудьги здохнути можна. Уяви собі: мені запропонували посаду ректора, три різні університети! Думають, що я вчитель. А коли кажу, що у Бійцівській школі все, що я робив, так це лише грою керував, — не вірять.