Нарешті епірот Фессалоній, який був послідовником Епікура і не вірив у богів, узяв слово і сказав:
— Я поважаю вашу віру… і заздрю вам… хоча не поділяю її з вами… тому що боги — це привиди, створені страхом народів, про що я довідався з учення великого Епікура. Щоразу, коли трапляється якесь лихо, нам вигідно вірити в надприродну силу, вдаватися до цієї віри і в ній шукати виходу та підтримки!.. Але коли ви переконані, що природа творить і руйнує сама по собі і для цього користується власними своїми силами, не завжди нам відомими, а тому ніби таємничими, та все ж силами матеріальними, то як можна вірити у так званих богів?.. Тому дозвольте мені, друзі, скласти побажання нашій справі відповідно до моїх ідей і переконань.
Після хвилинного мовчання він додав:
— За єднання душ, за відвагу сердець, за міць мечів у стані гладіаторів!
Усі приєдналися до тосту епікурейця, випили з ним і, сівши знову, продовжували жваву розмову.
Мірца, яка розпоряджалася підготовкою бенкету, сама в ньому участі не брала. Гарно вбрана у блакитний полотняний пеплум з вузенькими срібними смужками, вона стояла осторонь і ласкавими, повними любові очима дивилася на брата. На її блідому, звичайно зажуреному обличчі останніми днями можна було частіше помітити сльози, ніж усмішку. Тепер воно світилося радістю, спокійним щастям, але так несміливо, що видно було, якою скороминущою була ця радість. Крізь неї прозирав захований біль серця.
На Мірцу закоханими очима дивився Арторікс. Вона також час від часу крадькома, ніби мимохіть, поглядала на мужнього юнака, обличчя якого схудло за останні дні від безнадійного кохання.
Вже довгий час він не брав участі у безтурботній розмові гостей Спартака, мовчки сидів, прикутий поглядом до дівчини, яка пильно дивилася на свого брата. Через безмежну відданість братові Мірца ставала ще дорожчою і привабливішою для Арторікса. Охоплений цими почуттями, він, несподівано насмілившись, підвівся з місця, високо підняв свій келих і вигукнув:
— Вип'ємо, друзі, за щастя Мірци, милої сестри нашого улюбленого вождя!
Всі випили, і серед шуму тостів та голосних розмов ніхто не помітив, як зашарілося обличчя галла. Тільки Мірца здригнулася, почувши його голос, який вимовив її ім'я, і мимоволі кинула на нього вдячний і водночас докірливий погляд. Потім схаменулася, що перейшла межі тієї стриманості, якої вирішила чесно й невідступно додержуватися по відношенню до юнака. її обличчя спалахнуло, вона соромливо похнюпилась і більше ні на кого не підіймала очей.
Ще з півгодини тривав бенкет, супроводжуваний веселими жартами, жвавою розмовою, як то буває між людьми, зв'язаними щирою дружбою.
Коли друзі Спартака стали прощатися, сонце вже було на заході.
Спартак провів своїх гостей і лишився біля намету, задумливо дивлячись на величезний табір гладіаторів, освітлений останнім промінням сонця.
Думки одна за одною роєм пролітали в його голові, він подумав про всемогутнє слово "воля", яке менш ніж за рік підняло п'ятдесят тисяч безправних, знедолених людей, позбавлених майбутнього і всяких надій. Багато з них отупіли в рабстві, деякі навіть втратили людську гідність. І це слово зробило з них найдоблесніших воїнів у світі, влило в них мужність, зневагу до смерті, високу свідомість людської гідності. І він замислився над таємною непереборною силою цього слова: бідного, колись презренного гладіатора воно зробило хоробрим і грізним полководцем могутнього війська, наділило здібністю змагатися з яким завгодно іншим почуттям, навіть з благородною і міцною любов'ю до Валерії. Цю божественну жінку він любив у сто крат більше, ніж самого себе, та не дужче від тієї святої справи, якій присвятив своє життя.
Розділ XV
СПАРТАК ПЕРЕМАГАЄ ЩЕ ОДНОГО ПРЕТОРА І ПЕРЕБОРЮЄ НЕБЕЗПЕЧНІ СПОКУСИ
В цей час у Римі — гордовитому переможцеві Африки й Азії, а нині ще й заклопотаному війнами проти Серторія і Мітрідата — більш тяжкими, ніж війна з Спартаком, почали серйозно задумуватися над поворотом подій після поразки претора Публія Варінія під Аквіном. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів під командуванням людини, яку римляни, червоніючи від сорому, змушені були визнати сміливою, мужньою і не без здібностей, стали повними господарями Кампаньї і, за винятком небагатьох міст, знищили там усяку подобу римської державності, навіть тінь її влади. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів уже серйозно загрожували Самнію і Лацію, тобто передовим укріпленням Рима, і тепер стали занадто грізною небезпекою, щоб можна було махнути на це рукою і ставитися до них з безтурботною легковажністю.
Тому у цьогорічних коміціях Варінія увільнили від управління Сіцілією, а разом з тим і від ведення війни з гладіаторами. Майже одностайним голосуванням народу і Сенату ці справи передали Гаю Анфідію Оресту. Це був патрицій років сорока п'яти, добре обізнаний у військовій справі. Протягом багатьох років він був воєнним трибуном, три роки — квестором. Своєю мужністю і розумом заслужив повагу і народу і Сенату.
В перші місяці 681 року Орест, за згодою нових консулів Теренція Варрона і Гая Кассія Вара, зібрав значне військо з трьох легіонів: один складався з римлян, другий — з італійців, третій — з далматинських та іллірійських союзників. Ці три легіони мали приблизно двадцять тисяч чоловік. Разом з десятьма тисячами уцілілих від розгрому під Аквіном вони складали армію в тридцять тисяч бійців. Орест навчав її у Лації і пообіцяв вщент розгромити Спартака навесні.
Настала весна. Могутнє сонце з ясного синього неба опромінило природу своїм життєдайним теплом. Над землею, вкритою розкішним зеленим килимом трав, розлився п'янкий аромат чарівних квітів; на тисячі дзвінких голосів залунав спів птахів; весна заговорила незліченними таємничими голосами, повними солодкої знемоги кохання. А війська — римське з Лація, гладіаторське з Кампаньї — рушили в похід, щоб залити розквітлі поля Італії людською кров'ю.
Претор Анфідій Орест вийшов з Норби і Аппієвим шляхом дійшов до Фунді. Там, дізнавшися, що Спартак іде йому назустріч Доміцієвим шляхом, він став табором на таких позиціях, де міг використати переваги своєї численної кінноти — близько шести тисяч бійців.
Через кілька днів Спартак прийшов у Формії і став табором на двох горбах, що височіли над Аппієвим шляхом. Звідси на чолі своєї трьохтисячної кінноти він пробрався до самого табору ворога з метою розвідати його розташування і дізнатися про його наміри.
Однак претор Анфідій Орест, значно досвідченіший від тих полководців, з якими Спартак досі воював, одразу вийшов Спартакові назустріч. Після сутички, що, правда, не мала вирішального значення, але обійшлася гладіаторам втратою сотні бійців, Спартак був змушений спішно відступити і повернутися до Формії.
Понад два тижні Спартак чекав, що, підбадьорений цим легким успіхом, противник перейде в наступ, та дарма! Орест був не з тих, кого легко можна заманити в пастку.
Тоді Спартак вирішив вдатися до тих хитрощів, які спадають на думку тільки великим полководцям. Темної ночі, додержуючи цілковитої тиші, він вивів з табору вісім легіонів, лишивши на місці тільки два легіони Еномая та кінноту. Цілу ніч Спартак ішов уздовж морського берега, забираючи з собою всіх зустрічних колонів, хліборобів, рибалок, жінок і дітей, щоб чутка про його просування не дійшла до противника. Потім швидким маршем пройшов через густий ліс біля Тарраціни і став табором на узліссі, в тилу ворога, на відстані кількох миль од нього.
Немало здивувався Орест, побачивши, що Спартак обійшов його. Та, обережний і розсудливий, як завжди, він ужив усіх заходів, щоб стримати запал своїх легіонів. Пращники гладіаторів доходили аж до частоколів римського табору.
глузливо викликали римлян, і легіонери роздратовано кричали, щоб їх вели до бою.
Спартак протягом цілого тижня даремно намагався викликати ворога: Орест залишався на місці, не бажаючи приймати бій у невигідних для себе умовах.
Але вождь гладіаторів, завжди меткий на різні хитрощі, вирішив скористатися з становища, яке створилось, із навколишньої місцевості. І от одного чудового дня Анфідій Орест немало здивувався і вжахнувся, довідавшись через своїх розвідників, що, крім табору біля Таррацінського лісу, гладіатори розташували ще два табори: один — у дуже укріпленому місці між Фунді та Інтерамною, а другий — між Фунді та Пріверном.
Таким чином вождь гладіаторів повністю оточив табір Анфідія Ореста і поставив його перед необхідністю або прийняти бій, або через тиждень здатися від голоду.
Претор справді опинився у тяжкому становищі. Тепер, щоб вирватися з кільця, він мусив напасти на один з гладіаторських таборів, причому він навіть не міг надіятися на перемогу, бо хоч яким коротким був би опір легіонів Граніка чи Крікса, він у всякому разі триватиме не менше трьох годин. За ці три години або Крікс прийде на допомогу Гранікові, або ж Гранік — на допомогу Кріксові, Спартак нападе з тилу, а останнім прийде Еномай, щоб остаточно розбити римлян.
Сумний, занепокоєний Орест день і ніч сушив собі голову, марно шукаючи і не знаходячи виходу з цього небезпечного становища. Його легіони зовсім занепали духом. Спочатку пошепки, а потім усе голосніше вони називали претора нездарою і страхополохом. Адже він відмовився вести їх до бою, коли ще була надія на перемогу, а тепер вони повинні йти на поразку й неминучу смерть. І всі з жахом згадували ганьбу розгрому біля Кавдінського міжгір'я.
Такі були справи, коли претор вирішив вдатися до омани з допомогою жерців. На жаль, до цього засобу частенько вдаються або слабкі духом, або дурисвіти. Користуючись страхом і потребою людей звертатися до надприродних сил, вони намагаються підкорити собі свідомість простого люду і обертають цю покору собі на користь. 4.
По всьому римському табору було оголошено про великі жертвування на честь Юпітера, Марса і Квіріна, які черев авгурів повинні були дати пораду, як врятувати римське військо від близької поразки.
Праворуч од Преторія в римському таборі було місце для жертвоприношення. Там стояв круглий кам'яний жертовник з заглибиною наверху, де запалювали вогонь, і з отвором збоку, через який мали стікати краплі жертвуваного вина.