Покалічений Купідон навряд чи може сподіватися на прихильність грацій.
— Забудьте ту невдячну,— мовив Відаленк.— Зрештою, не могла ж вона передбачити, що герцогові заманеться закохатися в неї. Поверніть собі милу Корізанду, яка всією душею любить вас і цілими годинами плаче під вашими дверима, наче вигнане цуценя.
— Не називай цього імені, Відаленк, якщо хочеш, щоб ми лишилися друзями! — вигукнув герцог.— Безвідмовні любощі, яких не остуджує навіть зневага, набридають, вони викликають у мене огиду. Мені потрібна бундючна холодність, непокірна гордість, неприступна доброчесність! Яка мила, яка чарівна для мене ця гордовита Ізабелла! Як я вдячний їй за те, що знехтувала мою любов, котра, певно, вже минула б, якби вона прийняла її! Тільки жінка з незвичайною, високою душею могла в її становищі відхилити упадання вельможі, який звернув на неї увагу і собою начебто непоганий, коли вірити дамам нашого міста. В моїй любові є свого роду повага, якою я не звик обдаровувати жінок; але як прибрати цього триклятого дворянчика, цього нікчемного, хай йому чорт, Сігоньяка?
— Тепер, коли він насторожі,— мовив Відаленк,— це буде дуже нелегко. Та навіть коли б вам, припустімо, вдалося знищити його, любов Ізабелли до нього залишиться, а жінки страшенно вперті в своєму почутті, ви ж це знаєте краще, ніж будь-хто, бо самі немало натерпілись од того.
— О, якби мені пощастило вбити барона,— вів далі Валомбрез, якого зовсім не переконали докази Відаленка,— то я живо впорався б з цією кралею, хоч яку скромну і доброчесну вона з себе вдавала б. Ніщо не забувається так скоро, як покійний коханець.
Шевальє де Відаленк не поділяв такої думки, але вважав, що було б недоречно сперечатися про це, дратуючи запального де Валомбреза.
— Найперше — одужуйте, а потім обміркуємо; розмови стомлюють вас. Спробуйте трохи відпочити і ні про що не турбуйтеся. Лікар сваритиметься, скаже, що з мене нікчемна доглядальниця, якщо я не подбаю про ваш спокій — і душевний, і тілесний.
Поранений пристав на це зауваження, замовк, заплющив очі і скоро заснув.
Сігоньяк і маркіз де Брюйєр спокійно повернулися в "Герб Франції" і, як люди шляхетні, не прохопилися пі словом про дуель; та якщо стіни нібито мають вуха, то мають вони й очі і бачать аж ніяк не гірше, ніж чують. У цьому зовні пустинному куточку не один допитливий погляд стежив за ходом поєдинку. Пустопорожнє провінційне життя породжує багато непомітних або малопомітних мух, які в'ються коло тих міоць, де щось має відбутись, а потім розлітаються, дзижчать, розносять скрізь новини. За сніданком уже весь Пуатьє знав, що герцога де Валомбреза поранив на дуелі якийсь невідомий супротивник. Сігоньяк жив усамітнившись, до того ж публіка знала тільки його маску, а не лице. Таємничість привернула увагу, і уява цікавих невтомно силкувалася розкрити ім'я переможця. Марна річ розповідати про ті чудернацькі припущення, які тоді виникали. Кожен ретельно будував своє, спираючись на страшенно легковажні й смішні висновки, але нікому не прийшла в голову недоладна думка, що насправді переможцем був капітан Фракас, той самий, гра якого викликала напередодні стільки сміху. Поєдинок між знатним вельможею і мандрівним комедіантом видавався чимось надто потворним, надто дивовижним, щоб у когось могла зародитися така підозра. Дехто з вищого світу присилав до дому Валомбреза узнати, як здоров'я герцога, сподіваючись витягнути якісь новини у звичайно балакучих слуг; а проте слуги мовчали, мов німі в сералі, бо їм просто нічого було сказати.
Багатство Валомбреза, його пихатість, врода й успіх у жінок викликали у багатьох ревниву ненависть, показати її відкрито ніхто не наважувався, одначе поразку герцога недруги зустріли з похмурою зловтіхою. Це вперше він зазнав такої невдачі, і всі, кого ображала його пиха, раділи, що самолюбству чванькуватого вельможі завдано відчутного удару. Вони не переставали вихваляти відвагу, спритність, шляхетну поставу Валомбрезового суперника, хоч ніколи й не бачили його. Жінки, що мали більші чи менші підстави нарікати на молодого герцога,— бо він належав до жерців, котрі із злої примхи паплюжать вівтар, перед яким самі ж курять фіміам,— палко захоплювались тим, хто відплатив за їхні потаємні кривди. Вони охоче увінчали б його лаврами і миртами. З цього числа ми виключаємо ніжну Корізанду, яка мало не збожеволіла, узнавши лиху новину, плакала при всіх і, ризикуючи дістати відкоша, порушила заборону й побачилася, правда, не з герцогом — його надто пильно оберігали,— а з шевальє де Відаленком; людина м'якша і жалісливіша, Відаленк насилу заспокоїв залюблену жінку, надміру чутливу до нещастя свого невдячного коханця.
Але на нашій земній кулі нема такого тайного, що не стало б явним, тож незабаром од шинкаря Біло, якому сказав Жак, маркізів слуга, котрий сам чув розмову свого хазяїна з Сігоньяком за вечерею у Зербіни, дізналися, що невідомий герой, переможець молодого герцога де Валомбреза — це, без сумніву, капітан Фракас, чи, правильніше було б сказати, один барон, який, закохавшись в актрису, пристав до мандрівної трупи Ірода. Прізвище його Жак забув. Пам'ятав тільки, що закінчується воно на "ньяк" — прізвища з таким закінченням часто трапляються в Гасконі,— але Жак був певен, що капітан — людина знатного походження.
Ця правдива, хоч і романтична історія мала в Пуатьє великий успіх. Усіх зацікавив таємничий дворянин, вельми хоробрий чоловік і вправний фехтувальник, тож коли на сцені появився капітан Фракас, одразу ж, не встиг він ще й рота відкрити, залунали бурхливі оплески, свідчеппя загальної прихильності до нього. Жінки, серед них і мостиві світські дами, не соромлячись, махали йому хустинками. Ізабеллі теж аплодували гучніше, ніж завжди, від чого дівчина зніяковіла, й щоки її навіть під гримом залилися природним рум'янцем сором'язливості. У відповідь на ці ознаки прихильності вона, не перериваючи гри, граціозно і скромно вклонилась.
Ірод потирав руки від радості, і його широке бліде лице сяяло, як повний місяць, бо збір був прекрасний, каса мало не лопалась од грошей,— усім хотілося побачити знаменито* го капітана Фракаса, актора і дворянина, мужнього поборника краси, якого не злякали ні кийки, ні шпаги, який не побоявся помірятися силами з герцогом — тим, хто наганяв жах на найхоробріших. А от Блазіус не сподівався нічого доброго від цього успіху; він побоювався — і не без підстав — мстивої вдачі де Валомбреза — той міг знайти підходящий спосіб розквитатись і утнути якусь штуку, щоб дозолити трупі.
— Горшкам треба уникати зіткнення з чавунцями, навіть якщо за першим разом вони й не розбилися,— казав він,— бо метал усе-таки твердіший, аніж глина.
А Ірод, сподіваючись на підтримку Сігоньяка і маркіза, у відповідь називав його боягузом, слабаком і нікчемою.
Коли б барон не був щиро закоханий в Ізабеллу, вій легко міг би зрадити її, і не раз, бо не одна красуня ніжно всміхалася йому, незважаючи на його недоладний костюм, картонний, розмальований червоного фарбою ніс і на комічну роль, яка зовсім не годилася для романтичних мрій. Навіть успіх Леандра підупав. Даремно він красувався, випинав груди, наче мохноногий голуб, накручував на палець кучері перуки, виставляв на показ свій великий діамант і вищиряв зуби аж до ясен — це вже не справляло враження, і він, певно, не тямився б з досади, якби dama tapada не сиділа на своєму місці, не зводячи з нього очей і у відповідь на його підморгування до неї легенько постукуючи віялом об бар'єр ложі та подаючи Лнші знаки любовного порозуміння. Новий успіх був цілющим бальзамом на легенькій рані його самолюбства, а втіхи, які передвіщала йому ніч, ставали розрадою, винагородою за те, що в цей вечір його зоря померхла.
Актори повернулися в заїзд, Сігоньяк провів Ізабеллу до її кімнати, і молода актриса, всупереч своїй звичці, дозволила йому зайти. Служниця засвітила свічку, підкинула в камін дров і непомітно вийшла. Коли двері за нею зачинились, Ізабелла взяла Сігоньякову руку, стисла її з такою силою, якої не можна було й сподіватися в тендітних, тоненьких пальцях, і зміненим од хвилювання голосом сказала:
— Покляніться, що більше ви не битиметесь через мене. Покляніться мені в цьому, якщо ви любите мене так, як кажете.
— Такої клятви я не можу дати,— відповів барон.— Коли якийсь нахаба наважиться проявити неповагу до вас, я покараю його як слід, хай буде він герцог, принц чи ще хто.
— Що ви,— заперечила Ізабелла,— я ж тільки бідна акторка, якій судилося терпіти кривди від першого стрічного. На думку світу — на жаль, цілком виправдану театральними звичаями,— кожна акторка — це те саме, що куртизанка. Як тільки жінка вийде на сцену, вона вже належить публіці; хтиві очі розглядають у всіх деталях її принади, тягнуться до її красот, і в уяві кожен обходиться з нею як із своєю коханкою. Будь-хто, знаючи акторку в обличчя, вважає себе за її знайомого і, проникнувши за куліси, вражає її доброчесність грубими освідченнями, до яких вона нічим його не заохотила. Вона скромна? Що ж, її цнотливість сприймають як чисту оману або користолюбний розрахунок. Усе це доводиться терпіти, змінити нічого не можна. Надалі полиште все на мене — стриманим поводженням, гострим словом, холодним виглядом я відбиватиму нахабні заміри вельмож, вітрогонів і всяких джиґунів, які цікавляться моїм нарядом або шкребуться під час антрактів у двері моєї вбиральні. Удар металевим корсетним планшетом по зухвалих пальцях вартий удару вашої рапіри.
— Дозвольте мені, чарівна Ізабелло, сподіватися, що шпага шляхетного чоловіка може вчасно прийти на допомогу планшетові чесної жінки, і залиште мене своїм лицарем та оборонцем.
Ізабелла все ще тримала Сігоньяка за руку і, дивлячись на нього своїми голубими очима, повними ніжності й німого благання, намагалася вирвати жадану клятву; одначе барон не чув того благання, в питаннях честі він був упертий, як іспанський гідальго, і скоріше згодився б тисячу разів умерти, аніж терпіти якусь неповагу до своєї коханої; він хотів, щоб Ізабеллу на сцені шанували, мов герцогиню в світському салоні.
— Ну, пообіцяйте мені,— сказала молода актриса,— що більше так не ризикуватимете із-за всяких дріб'язків.