Катя добре вчиться, але цього разу її думки були заклопотані кубком Девіса з тенісу, і вона відповіла в'яло, сяк-так, а коли Алла перебила її і спитала, що ж являє собою лондонський Тауер, Катя сказала:
— Тауер — це вежа.
— Яка вежа? — спитала Алла.
Катя стенула плечима. Чи не все одно, яка там вежа!
— Хто доповнить? — спитала Алла.
— Тауер — це замок, — поправила Аліса, не підводячись із місця.
Вона сказала це по-англійському, і всі здивувалися, бо ніхто не чекав, що новенька стане відповідати.
— Встань, коли відповідаєш, — мовила Алла.
— Що? — Аліса не зрозуміла.
— А хіба у вас у школі не встають, коли відповідають урок? — спитала Алла.
— Ні, — відповіла Аліса, — у нас не встають.
У класі засміялися, та Алла вдала, що її це не обходить, і сказала:
— І все-таки встань.
Аліса встала й почала розповідати по-англійському про замок Тауер, де раніше жили англійські королі, й про річку Темзу, що протікає біля цього замку.
— Ой, — прошепотіла Юлька своїй сусідці Каті Михайловій, — вона по-англійському говорить краще за Аллу!
— Дуже добре, — похвалила Алла, коли Аліса скінчила говорити. — Селезньова може служити для вас прикладом. Ти, Алісо, вивчала англійську не в школі?
— Так, — сказала Аліса. — Мови я вивчала до школи.
— Ти знаєш інші мови?
— Я не вельми здібна, — мовила Аліса. — Я знаю тількі вісім мов.
— Які? — спитала Алла.
У класі стояла мертва тиша. Смисл розмови був зрозумілий усім, навіть найвідсталішим.
— Німецьку, фінську, чеську, французьку, гінді, китайську… японську і… ще одну.
— Ух ти! — вигукнув Фіма Корольов. — Скажи нам що-небудь по-японському.
Всі загули, почали просити Алісу… тільки одна Мила Руткевич була невдоволена, бо від цієї миті вона перестала бути першою ученицею в класі, а це неприємно.
— Сідай, Селезньова, — сказала Алла, ніби нічого не сталося.
— Перевірте її, перевірте! — озвався Коля Садовський.
— Садовський, тебе ми сьогодні вже чули, — перебила його Алла. — Тепер дай виступити іншим.
Вона викликала Милу Руткевич, а до Аліси надійшли дві записки.
Перша була від Борі Мессерера.
У ній було написано: "Ви бували в Англії, мадам?"
Другу написала Лариса Троєпольська, яка до мов була нездібна, зате мала великі голубі очі. Вчителі й батьки втішали себе тим, що з такими красивими очима Лариса й без освіти якось не пропаде.
"Алісо, — було написано в записці. — Я дуже хотіла б із вами познайомитися й дружити. Ми могли б разом готувати різні предмети. Дайте відповідь мені на перерві. Лариса".
На перерві Боря Мессерер першим підійшов до Аліси й сказав:
— Про Лондон це я писав.
Боря Мессерер був маленький, кучерявий, напористий. Він хотів стати художником і на всіх малював карикатури, правда, не дуже схожі.
— Ну й що? — спитала Аліса.
Їй було ніколи.
— Ти бувала в Лондоні чи ні?
— Звичайно, бувала.
— Я так і думав, — сказав Боря. — Ось тобі мій малюнок.
На карикатурі була намальована Аліса з крильцями, над вежами. Зовсім не схоже.
— Це ти в Лондоні, — мовив Боря.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
Підійшла Лариса, змахнула віями по півметра завдовжки й сказала:
— Ви не проти зі мною дружити?
Але Ларису відтіснив Фіма Корольов.
— Алісо, — почав він на правах давнього друга, — ти після школи що робиш? Ми в кіно зібралися…
— Мені не хочеться з тобою в кіно йти.
— Слухай, не ображайся, я ж пожартував.
Тут Аліса побачила Юльку.
— Ти куди запропастилася? — спитала вона.
— Я тобою невдоволена, — відповіла Юлька, відводячи її вбік.
— Чому?
— Ти себе виказуєш. Навіщо з мовами вилізла? Тепер уся школа говоритиме.
— Ні, Юлько, — заперечила Аліса, — я не згодна. Я вважаю, якщо можна не брехати, то краще не брехати. Я вже так забрехалась, на три роки вперед норму перевиконала.
— Як знаєш. Ну, що скажеш?
— Я тільки двох поки знаю. Сулиму й Садовського.
— І яка твоя думка?
— Я не думаю, що це Сулима, — відповіла Аліса. — Він надто скромний і взагалі навряд чи став би бігати за піратами.
— Я теж на нього не думаю, — мовила Юлька. — А от Садовський — це фрукт. Він що хочеш може утнути.
— Але він рудий. Покажи мені Наумова.
— Ага, ось він іде. Покликати?
— Поклич. Він усе одно мене вже бачив.
— Наумов! — гукнула Юля. — Підійди сюди.
Наумов був звичайнісінький хлопець, трохи кирпатий, середній на зріст, худий, але досить міцний. Аліса подивилася йому просто у вічі.
— Чого вам? — спитав він.
— Я хотіла тебе познайомити з моєю подругою. Ти раніше з нею не зустрічався?
Коля Наумов знизав плечима:
— Де я міг зустрічатися? Більше запитань нема?
— Запитань нема, — відповіла Юлька.
— Тоді в мене запитання, — сказав він. — Катя Михайлова казала, що сьогодні волейбол. Не забудьте, ясно?
Коли він одійшов, Юлька спитала:
— Ну, він? Як ти гадаєш?
— Може, й він, — відповіла Аліса. — Та бачиш, він не признається, що мене знає.
— На наступній перерві, — сказала Юля, — спитаєш в інших. Навіщо час гаяти.
Так Аліса й зробила.
Між другим і третім уроками вона підійшла до Колі Сулими й спитала в нього:
— Колю, а ми раніше шде не зустрічалися? Мені твоє обличчя знайоме.
Коля заклав пальцем сторінку підручника шахових дебютів, подивився уважно на Алісу й відповів:
— Ти помиляєшся. Ми з тобою вперше зустрічалися позавчора. У мене добра зорова пам'ять.
А з Колею Садовським вийшла зовсім дивна розмова. Він сам підійшов до Юльки з Алісою відразу після третього уроку й сказав, неуважно дивлячись їй у перенісся:
— Знаєш, що я думаю?
— Що?
— Я думаю, що ти до нас приїхала з майбутнього, — мовив він. — У тебе є машина часу, перероблена з велосипеда.
Юлька охнула. І поквапилась відповісти:
— В Аліси нема велосипеда.
— Я маю на увазі триколісний, — сказав Садовський. — Ти ж мені давала покататися позавчора.
— Де? — спитала Юлька.
Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.
— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.
Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.
— Що робити? — прошепотіла вона.
— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.
Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла Катя й сказала Юльці:
— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим "А" граємо.
— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.
— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!
— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.
Розділ X
ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ
Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.
Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим "А" і сьомим "Б". Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.
— А це хто? — спитав він. — Варяг?
— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.
— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий. Як прізвище?
— Селезньова.
— Спортом займатися будеш?
— Буду, — відповіла Аліса.
— Ну, а чому віддаєш перевагу?
— Я пузиристка, — сказала Аліса й затнулась: прохопилася.
— Це що іще за жарти? — спитав Едуард суворо.
Він був чоловік довірливий і простодушний, його легко було ошукати, він це знав і до розиграшів, жартів та вигадок ставився підозріло. Тому його легше було розігрувати. Взагалі-то він був борець, важковаговик, а як облишив спорт, розтовстів, полисів і зовсім не був схожий на спортсмена. Хоч усі знали, що він на диво сильний.
— Я обмовилася, — пояснила Аліса. — Пробачте. Я хотіла сказати парашутистка.
— Ясно, жарти любиш, — мовив Едуард і відразу втратив до Аліси інтерес.
Краще не заводитися.
Але Фіма Корольов, який уже роздягнувся, щоб грати, цю розмову підслухав.
— Ти не обманюєш про парашут? — спитав він.
— Не обманюю.
— А хіба таким маленьким дозволяють?
— У нас дозволяють.
— Що це все — у нас та й у нас? Де у вас, на Місяці?
— І на Місяці теж, — відповіла Аліса.
Підійшов Коля Наумов, він був каштаном у хлопчиків.
— Важко нам доведеться, — сказав він Юльці.
— Чому? — спитала Аліса.
— А поглянь он на того. — Він показав на хлопця з сьомого "А", два метри заввишки.
— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.
Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:
— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?
— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.
— А ти сам хотів би подивитися?
— Мені й тут справ по зав'язку, — відповів Наумов.
Едуард дістав свисток, дуже маленький у порівнянні з його ручиськом, але свист був пронизливий.
— На розминку! Першими грають дівчатка.
— Шкода, що мені не можна, — пожалкувала Юлька.
— Це не остання гра.
Спочатку подавала Катя Михайлова. Подала вона добре, на тому боці взагалі м'яча не змогли взяти. Але другу подачу прийняли, і, коли м'яч прилетів назад, Лариса Троєпольська благополучно пропустила його між пальцями й здивовано подивилася на свої руки, ніби не могла повірити в таку зраду.
Далі гра йшла зовсім не на користь шостого "Б". Грати вміли, по суті, тільки Катя та Олена Домбазова, а Лариса тільки заважала. Першу партію програли 5:15. Семикласники реготіли і вголос знущалися, учні з шостого "Б" огризались, але не дуже — все, здається, ясно. У перерві Катя влаштувала Ларисі скандал.
— Краще б тебе взагалі не було! Сама не граєш і іншим заважаєш. Я б останній м'яч узяла. Кажу тобі — відійди, а ти?
— Що я? Я відійшла, — мовила Лариса!
Очі її наповнилися голубими сльозами.
Навіть Едуарду стало її жаль, і він сказав:
— Тут майстрів нема, різниця між Ларисою і тобою, Михайлова, непринципова.
Але тут Лариса вирішила, що саме час смертельно образитися.
— Будь ласка, — озвалася вона, — я не буду заважати. Грайте для своєї втіхи.
— Дівчата, припиніть! — гримнув Коля Наумов. — Ви ж не можете уп'ятьох грати.
— Скоро ви там? — спитала капітанша команди сьомого "А".
А той, довготелесий, жертва акселерації, до якого вже приходив тренер із справжньої баскетбольної команди, додав:
— Зустріч закінчилася після першого раунду за очевидною перевагою.
— Ні, — сказала Лариса, — я навідріз відмовляюсь.