А мені й начхать! – сказала Топсі й почала свистіти.
– Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! – вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу ручку на плече Топсі.– Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів... бо
ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я хвора, Топсі, і, мабуть, жити. мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.
Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались по її щоках і падали на Євину білу ручку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.
– Панночко Єво! Люба панночко Єво!–проказувала вона крізь сльози.– Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все одно.
Сен Клер спустив завіску.
– Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку...– мовив він до міс Офелії.
– Я завжди мала упередження проти негрів,– сказала міс Офелія.– Ніде правди діти – мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.
– О" діти одразу відчувають такі речі,– сказав Сен Клер,– від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як піклувалися про неї, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Дуже дивно, але це так.
– Не знаю, як мені себе перебороти,– промовила міс Офелія.– Вони ж і справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу позбутися цього почуття?
– А от Єва, здається, знає як.
– Ну, вона така щиросерда! – сказала міс Офелія.– Якби ж то я могла стати такою, як вона! Певно, мені є чого в неї повчитися.
– Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина,– зауважив Сен Клер.
Розділ XXVI
СМЕРТЬ
Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона примикала до покою батьків, з другого – до кімнати міс Офелії, Сен Клер сам наглядав за умеблюванням та
оздобленням доччиної кімнати й подбав про те, щоб усе там відповідало вдачі її маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен Клера: по краях рожеві пуп'янки в зеленому листі, а посередині – пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці і крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів'ям ліжка на алебастровій консолі стояла красива фігура ангела із згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вікна на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою,– захисток від москітів, який є неодмінною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах не бракувало рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий бамбуковий столик, а на ньому – тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене письмове приладдя, що його подарував їй батько, помітивши, як старанно вона вправляється у краснописі. На полиці над каміном стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них – дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті наче промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалася від сну, тішило душу й навіювало радісні думки.
Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.
Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:
– А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?
І Єва почула лункий звук ляпаса.
– Ой пані! Та це ж для панночки Єви!–обізвався голос, що належав Топсі.
– Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!
Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.
– Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.
– Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.
– Мені квіти ніколи не зайві,– відказала Єва.– Неси їх сюди, Топсі.
Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.
– Який чудовий букет! – сказала Єва, розглядаючи квіти.
Насправді той букет був скорше чудний – пучок червоногарячих гераній і серед них одна єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.
Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:
– Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.
– Що за химера! – вигукнула Марі.– Ну навіщо це тобі?
– Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?
– Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!
Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.
– Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне,– сказала вона.
– Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.
– Мамо, по моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.
– Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться!– зневажливо засміявшись, промовила Марі.
– Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.
– Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!
– Але ж, мамо, одна річ – зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша – так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!
– Можливо,– сказала Марі, позіхаючи.– Ой, ну ж і пече сьогодні...
– Мамо,– знов обізвалася Єва,– я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів... Тобто не трохи, а чимало.
– Навіщо? – запитала Марі.
– Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?
Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.
Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто каштанові кучері, з усмішкою мовила:
– Ану, тітонько, пострижіть овечку.
– Що це тут діється? – спитав Сен Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.
– Нічого, тату. Просто я хочу, щоб .тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.
Міс Офелія принесла ножиці.
– Обережно, не зіпсуйте! – сказав батько.– Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері – моя втіха.
– О тату! – скрушно мовила Єва.
– Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком,– весело провадив Сен Клер.
– Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?
– Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, | Єво? – спитав батько.
– Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то" може" звикнеш до цього, як і я.
Сен Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди годи занепокоєно" позираючи на батька
– Оцього я завжди боялася,– промовила Марі.– Оце й підточувало день у день моє здоров'я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен Клер, що я таки мала рацію.
– І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! – неприязно й гірко відказав Сен Клер.
Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.
Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд | людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.
Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен Клер підійшов і сів поруч неї.
– Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!
– Кажи, доню, кажи,– мовив Сен Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.
– Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, п о в и н н а сказати,– провадила Єва.
Гаразд,– покірливо згодився Сен Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.
Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум'янцем, | що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.
Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали
поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі – все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.
Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.
– Любі мої друзі,– промовила Єва,– я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися... Я залишаю вас.