Потім Дея, за еспанським звичаєм і за порадою Урсуса, що визначав її за слабку, спала кілька годин, в той час, як Ґуїнплен і Урсус виконували різні дрібні роботи в середині й зовні, що їх вимагало бродяче життя.
Рідко бувало, щоб Гуїнплен ходив поза Зеленим Ящиком, хіба тільки на пустельних дорогах і в безлюдних місцях. В містах він виходив тільки уночі, закрившися широкополим капелюхом, щоб не показувати свого лиця на вулиці.
З одкритим лицем його бачили тільки в театрі.
А втім Зелений Ящик мало відвідував міста. Ґуїнплен у свої двадцять чотири роки ще на бачив великого города крім П'яти Портів. Та слава його зростала. Вона починала виходити за простолюдців і підносилася вище. Серед прихильників ярмаркових дивовищ і тих, що ганялися за всім цікавим та надзвичайним, знали, що десь існує, мандруючи з місця на місце й з'являючись то там, то там, незвичайна маска. Про неї говорили, її шукали, про неї питали: де ж вона? Людина, що сміється, рішуче ставала знаменитістю. Певний відблиск слави падав і на "П ереможений X а о с".
От так Урсус одного дня честолюбно сказав:
— Треба виряжатися до Лондона.
КНИГА ТРЕТЯ
ПОЗНАЧАЄТЬСЯ РОЗКОЛИНА
І
ТЕДКАСТЕРСЬКИЙ ГОТЕЛЬ
За цієї доби в Лондоні був тільки один міст, Лондонський міст, з будинками на ньому. Цей міст зв'язував з Лондоном Ставтворк, передмістя, забруковане кругляками з Темзи; Савтворк увесь був у вуличках та завулках; подекуди передмістя було дуже стиснуте й, подібно до міста, мало велику кількість усяких будівель, будинків і дерев'яних халупин, що уявляли горюче скупчення, зручний матеріял для пожежі. 1666 рік довів це.
Тоді Савтворк вимовляли Судрік; тепер вимовляють приблизно як Совзсворк. А втім найкращий засіб вимовляти англійські імення — це зовсім не вимовляти їх. Отож Southampton вимовляйте Stpntn.
То був такий час, коли Chatham вимовляли Je t'aime х. (1 Я люблю тебе.)
Савтворк тих часів схожий був на теперішній Савтворк, як Вожірар схожий на Марсель. То було містечко, а тепер — місто. Але в ньому й тоді був великий навігаційний рух. В довгий старовинний циклопічний мур над Темзою було вбито кільця, до яких прив'язували річні судна. Цей мур називали муром Ефрока або Effrook-Stone — Ефрокським каменем. Иорк, коли він був саксонський, називали Ефрок. Леґенда оповідає, що у підніжжя цього муру втопився герцог Ефрок. І, справді, вода тут була досить глибока для герцоґа. Підчас відпливу було ще добрих шість сажнів. Невеличка прекрасна стоянка притягала до себе й морські кораблі, й старовинна голяндська шхуна, що звалася "В о г р а а т", причалювала до Ефрок-Стона. "Вограат" раз на тиждень робив рейси з Лондону до Ротердама і з Ротердама до Лондона. Інші судна відходили двічі на день то в Дептфорд, то в Грінвіч, то в Ґревсенд, спускаючися підчас відпливу й піднімаючися підчас припливу. Переїзд до Ґревсенда, хоч тут було двадцять миль, вони робили за шість годин.
"Вограата" було збудовано за таким зразком, що його тепер можна бачити тільки в морських музеях. Ця шкуна трохи нагадувала джонку. Саме в той час Франція наслідувала Греччину, а Голяндія наслідувала Китай. "Вограат", важке двощоглове судно, було оббито непроникливою обшивкою, що її настелено було перпендикулярно; посередині корабля містилася каюта, яка глибоко входила в нижню частину; дві палуби, одна на носі, а друга на кермі, були без бортів, як теперішні залізн і баштові судна, — це мало ту перевагу, що зменшувало напор хвилі на корабль підчас бурі, й ту незручність, що піддавало екіпаж ударам моря, бо бракувало парапету. Ніщо не задержувало на борту того, хто падав. Звідціль часте падіння й загибель людей, що й примусило покинути такий тип суден. Шкуна "Вограат " ішла прямо до Голяндії й не робила зупинки навіть у Ґревсенді.
Старовинний кам'яний виступ, почасти природній, почасти зроблений, тягнувся вподовж низу Ефрок-Стона; приступний при всякому морі, він полегшував суднам можливість приставати до муру. Мура подекуди було прорізано східцями. Він відзначав південний пункт Савтворка. Насип дозволяв перехожим обпиратися на верх Ефрок-Стона, як на парапет набережної. Звідціля видно було Темзу. По той бік води закінчувався Лондон. Далі йшли тільки поля.
Вище Ефрок-Стона, де Темза робить поворот майже vis-á-vis із Сен-Джемським палацом, позад Ламбет-Гавза, недалеко від місця гулянки, що тоді звали Фоксгалль (можливо, що це вокзгалл), між заводом, де вироблювали порцелян, і гутою, де ви. роблювали кольорові пляшки, був один з тих просторих пустирів, що заростають травою й що колись у Франції називали гульбищами, а в Англії bowlin# greens. Bowling green — зелений моріжок, щоб катати на ньому кулі, — ми зробили з нього boulingrin х. Тепер такі моріжки мають у себе вдома, тільки що їх кладуть на столі й замість дерну вживають сукно, а називають їх більярдом.
* Дерновий моріжок.
А втім, не видно чому, маючи слово boulevard (boule-vert — зелена куля), що є те саме слово, як і bowling-green, ми дали назву boulingrin. Дивно, що така серйозна персона, як словник, дозволяє собі таку непотрібну розкіш.
Савтворський Bowling-green називався Торінцовим полем, — це тому, що колись воно належало баронам Гастінгсам, що були разом з тим баронами Торінцо і Моклейн. Од лордів Гастінґсів Торінцове поле перейшло до лордів Тедкастерів; вони експлоатували його як місце публічних гулянок, так само, як потім герцоґ Орлеанський експлуатував Пале-Рояль. Пізніше Торінцове поле занехаяли і воно стало пасовиськом і парафіяльною власністю.
Торінцове поле було щось подібне до постійного ярмарку, де товпилися блазні, еквілібристи, фокусники, музики на підмостках, і завсігди повно було тих дурнів, що "приходили тішити диявола", як казав архієпископ Шарп. "Тішити диявола" значило ходити на спектаклі.
Декілька готелів, що приймали й випускали публіку, яка відвідувала ці заїжджі ярмаркові театри, були одкриті на цьому гулящому місці цілий рік і процвітали. Це були прості бараки, що в них жили тільки вдень. Увечорі хазяїн готелю клав у кишеню ключ од таверни і йшов собі додому. Тільки один з цих готелів був справжнім будинком. На всьому bowling-green не було іншого постійного помешкання; ярмаркові бараки могли зникнути в один момент, бо ніщо не прив'язувало всіх цих фіглярів, що звикли до бродячого життя. Фокусники живуть без коріння.
Цей готель називався Тедкастерським від імення давніх власників; він був скорше заїзд, ніж таверна, й певніше готель, ніж заїзд; ворота вели в досить великий двір.
Великі ворота, що відчинялися з двору на площу, були офіційними ворітьми в Тедкастерський заїзд, а збоку в них були незаконні ворота, через які входили, — фіртка. Хто каже "незаконні", той каже про фіртку, ще через неї власне тільки й ходили. Вона вела прямо в таверну у власному значінні слова. Це була велика закопчена кімната, заставлена столами і з низенькою стелею. Над дверима, через які входили, в першому поверсі було вікно, — до його рямки було припасовно й повішено вивіску таверни. Великі ворота, наглухо закриті на засов, залишалися замкнені.
Щоб увійти в двір, треба було перейти через кімнату.
У Тедкастерському готелі був хазяїн і хлопець. Хазяїна звали Ніклес. Хлопця звали Ґовікум. Хазяїн Ніклес, — безсумнівно Николай, що через англійську вимову зробилося Ніклес, — був скупий удовець, полохливий й мав пошану до законів. До того ще в нього були густі брови й руки в волоссі. Щодо хлопця чотирнадцяти років, який подавав питво й обзивався на ім'я Ґовікум, то це був веселий хлоп'яга з великою головою й у фартусі. Він був голений — ознака рабства.
Він спав у нижньому поверсі, в будці, де колись містився собака. Слухове віконце цієї будки виходило на bowling-green.
II
КРАСНОМОВСТВО НА ВІДКРИТОМУ ПОВІТРІ
Одного вечора, коли був великий вітер і було досить холодно й коли в кожного були всі підстави поспішати додому, якась людина, що йшла по Торінцовому полю, по-під стіною Тедкастерської таверни, враз спинилася. Це було в останні місяці зими з 1704 на 1705 рік. Ця людина, з одежі матрос, була гарна й висока, щоб обов'язково для придворних і не заборонено простим людям. Чого він спинився? Щоб прислухатися. До чого ж він прислухався? До голоса, що говорив певне у дворі, по той бік муру, до голоса, трохи старечого, проте такого гучного, що він доходив аж до перехожих на вулиці. Одночасно з загорожі, де просторікував голос, чути було шум натовпу.
Голос говорив:
— Чоловіки й жінки лондонські, — от і я. Від щирого серця вітаю вас, що ви — англійці. Ви — великий народ. Скажу більше: ви — велика чернь. Удари ваших кулаків кращі за удари ваших мечів. У вас добрий апетит. Ви — нація, що пожирає інших. Величне призначення. Висисання цілого світу визначає для Англії окреме місце. В політиці, в філософії, в урядуванні колоніями, населенням і промисловістю, в бажанні заподіяти іншим зло, що вам на користь, ви особливі й дивні. Наближається момент, коли на землі буде дві вивіски; на одній читатимуть: сторона людей, а на другій: сторона англійців.' Я констатую це на славу вам, я сам не належу ні до англійців, ні до людей, — я маю за честь бути ведмедем. Більше — я доктор. Це все разом. Джентлмени, я навчаю. Чого? Двох речей: того, що я знаю, и того, чого я не знаю. Я продаю зілля й подаю думки. Підійдіть і слухайте. Вас закликає наука. Відкрийте ваші вуха. Коли вони малі, то в них уміститься небагато істини, а коли вони великі, то в них увійде багато дурниць. Отож, увага. Я викладаю pseudodoxia epidémica — епідемічну фалшиву науку. В мене є товариш, що примушує сміятися, а я примушую думати. Ми живемо в одному ящику, — сміх належить до тієї самої доброї родини, що й знання. Коли Демокріта спитали: звідкіля в тебе стільки знання? він відповів: — Я сміюся. А я, коли ви спитаєте мене, чого я сміюся, я відповім: — того, що я знаю. А втім, я й не сміюся. Я виправляю людські помилки. Я берусь чистити ваш розум. Він забруднений. Бог припускає, що народ помиляється й що його дурять. Не слід мати нерозумного сорому; я щиро визнаю, що вірую в бога, навіть коли він не правий. Тільки коли я бачу сміття, — а помилки — сміття, — я вимітаю його.