Фернанда самотньо блукала серед трьох живих привидів і одного мертвого — привида Хосе Аркадіо Буендіа, який мав звичку вмощуватися в темному кутку вітальні й з напруженою увагою слухати, як вона грає на клавікордах. Від колишнього полковника Ауреліано Буендіа зосталася сама тільки тінь. Відколи полковник востаннє вийшов із дому з наміром умовити полковника Герінельдо Маркеса розпочати нову безнадійну війну, він залишав свою майстерню тільки щоб справити потребу під каштаном. Він нікого більше не приймав, крім перукаря, який приходив через кожні три тижні. Харчувався тим, що йому раз на день приносила Урсула, і хоча все ще з колишньою старанністю виготовляв золотих рибок, однак не продавав їх, дізнавшись, що люди купують рибок не як прикраси, а як історичні реліквії. Одного разу він розпалив у дворі багаття з ляльок Ремедіос, які прикрашали його спальню від дня весілля. Пильна Урсула спостерегла, що робить її син, але не змогла його спинити.
У тебе серце з каменю, — мовила вона.
До чого тут серце, — відказав він, — коли в кімнаті повно молі.
Амаранта все ткала свій покрівець. Фернанда ніяк не могла збагнути, чому Амаранта від часу до часу пише листи й навіть шле подарунки її дочці Меме, а про Хосе Аркадіо й говорити не хоче. "Вони так і вмруть, не дізнавшися чому", — відповіла Амаранта, коли Фернанда через Урсулу спитала її про це, і цю Амарантину відповідь Фернанда тримала в серці як загадку, яку їй не судилося розгадати. Висока, пряма, гордовита Амаранта, завжди вбрана в пишні, білосніжні, мов піна, спідниці, зберегла, незважаючи на роки й тяжкі спогади, повний зверхності вигляд; здавалося, вона носила на чолі свій власний, накреслений попелом хрест цнотливості. Насправді вона його носила на руці, під чорною пов'язкою, яку не знімала навіть на ніч і сама прала й прасувала. Все Амарантине життя минало тепер у тканні покрівця. Скидалося на те, що зіткане за день вона знову розпускає вночі і робить це не для того, щоб урятуватися від своєї самотності, а зовсім навпаки — щоб зберегти її.
Під час розлуки з чоловіком Фернанду найбільше мучила думка, що Меме, приїхавши на канікули, не бачитиме батька вдома. Апоплексичний удар поклав край її страхам. На той час, коли Меме повернулася, батьки вже про все домовилися, щоб дівчинка не тільки повірила, буцімто Ауреліано Другий залишається покірним чоловіком, але навіть не помітила б суму, що виповнював будинок. Щороку протягом двох місяців Ауреліано Другий вдавав із себе зразкового чоловіка й влаштовував свята, де гостей частували морозивом та печивом, а весела й жвава вихованка черниць звеселяла всіх грою на клавікордах. Уже тоді було помітно, що вона дуже мало успадкувала від материної вдачі. Меме здавалася ніби другою подобою Амаранти, Амаранти-дівчинки у віці дванадцяти-чотирнадцяти років, яка ще на знала печалі і звеселяла дім, ступаючи, ніби в танці, аж поки потаємна пристрасть до П'єтро Креспі назавжди збила її серце з правильного шляху. Однак, на відміну від Амаранти й решти Буендіа, почуття самотності, яким доля наділила членів цієї родини, в Меме ще не виявилося; вона справляла враження дівчинки, цілком удоволеної навколишнім світом, навіть коли о другій годині дня виряджалася до вітальні, щоб там із несхитною наполегливістю вправлятися на клавікордах. Було цілком ясно, що вдома їй подобається, що вона цілий рік мріє про ту шумливу радість, з якою зустрічає її молодь, і що вона не позбавлена батькової схильності до розваг та непомірної гостинності. Перші ознаки цієї нещасливої спадковості виявилися під час третіх канікул, коли Меме приїхала додому в супроводі чотирьох черниць і шістдесяти восьми однокласниць, яких вона, нікого не спитавши і нікого не попередивши, запросила погостювати тиждень у себе вдома.
Що за лихо! — бідкалася Фернанда. — Ця дитина така ж нерозважна, як і її татусь.
Довелося просити у сусідів ліжка й гамаки, влаштувати харчування в дев'ять змін, скласти розклад користування купальнею, та ще й напозичати сорок табуреток, щоб дівчатка в синіх формених сукнях і чоловічих черевиках не снували цілісінький день туди й сюди будинком. Усе складалося препогано: щойно галаслива юрба кінчала снідати, як уже треба було годувати перші зміни обідом, а потім — вечерею, тож за весь тиждень школярки встигли лише побувати на плантаціях. Коли наставала ніч, черниці геть вибивалися з сил, заганяючи своїх вихованок у ліжка, та хоч би як вони старалися, на подвір'ї завжди залишалася ціла ватага невтомних отроковиць, що виспівували тужливі шкільні гімни. Якось дівчатка мало не звалили з ніг Урсулу, яка завжди з'являлася зі своїми послугами саме там, де її найменще чекали. Іншого разу черниці здійняли галас, коли полковник Ауреліано Буендіа помочився під каштаном при школярках. А з вини Амаранти мало не зчинилася справжня паніка: коли Амаранта солила суп, до кухні зайшла одна з черниць і, не подумавши, спитала, що то за білий порошок вона сипле в казан.
Миш'як, — відповіла їй Амаранта.
Першого вечора школярки замучилися, намагаючись потрапити перед сном до вбиральні, — близько першої години ночі туди ще заходили останні з них. Тоді Фернанда купила сімдесят два горщики, але цим заходом лише перетворила нічну проблему на ранкову: тепер з досвіту перед убиральнею вишиковувалася довга вервечка дівчаток з горщиками в руках — кожна дожидала черги помити свою посудину. Хоча декотрі з школярок позастуджувалися, а в інших на покусаній москітами шкірі поздималися пухирі, більшість усе ж виявила непохитну стійкість до найтяжчих випробувань, і навіть у найжаркішу пору дня вони гасали по садку. Коли гості врешті-решт поїхали, всі квіти були витоптані, меблі поламані, стіни вкриті малюнками й написами, але Фернанда так раділа від'їзду, що пробачила заподіяну шкоду. Ліжка й табуретки вона повернула сусідам, а сімдесят два горщики поскладала штабелями в Мелькіадесовій кімнаті. Покинуте помешкання, навколо якого в давні часи оберталося все духовне життя дому, стало відтоді називатися "горшковою кімнатою". На думку полковника Ауреліано Буендіа, ця назва найбільш пасувала, бо хоча родина й далі дивувалася, що Мелькіадесове житло недоступне для пилу та руйнації, полковникові воно здавалося просто звалищем. Хоч би там як, а він, певно, зовсім не цікавився, на чиєму боці правда, і про долю, яка спіткала кімнату, дізнався тільки тому, що Фернанда цілісінький день бігала повз нього з горщиками й заважала працювати.
В той час у будинку знову з'явився Хосе Аркадіо Другий. Ні до кого не вітаючись, він проходив у кінець коридору й зникав у майстерні, де вів якісь розмови з полковником. Бачити його Урсула вже не могла, але вивчила стукіт його важких наглядацьких чобіт і дивувалася, яка неподоланна відстань відокремлює його від родини, навіть від брата-близнюка, з яким у дитинстві він грав у хитромудрі ігри з перевдяганнями, а нині не мав жодної спільної риси. Хосе Аркадіо Другий був високий і худий, тримався гордовито, і якийсь похмурий відблиск лежав на його смаглявому обличчі, замисленому й смутному, як у сарацина. Він був більше схожий на свою матір, Санта Софію де ла П'єдад, ніж на Буендіа, і часом Урсула, говорячи про сім'ю, навіть забувала назвати його ім'я, хоч і картала себе за це. Коли Урсула виявила, що Хосе Аркадіо Другий знову ходить оселею і полковник, відриваючись від роботи, приймає його в майстерні, вона перебрала давні спогади й зміцнилася в своїй підозрі, що Хосе Аркадіо Другий у дитинстві Таки помінявся місцем зі своїм братом-близнюком і самб він, а не той, повинен зватись Ауреліано. Ніхто не знав подробиць його життя. Один час було відомо, що в нього немає постійного місця проживання, що він вирощує бойових півнів у будинку Пілар Тернери, іноді там ночує, а майже всю решту ночей проводить у спальнях французьких жіночок. Він плив за течією, не маючи ні уподобань, ні шанолюбних прагнень, наче мандрівна зірка в планетній системі Урсули.
Як по правді, Хосе Аркадіо Другий переслав належати до своєї родини й не зміг би належати до будь-якої іншої уже від того далекого ранку, коли полковник Герінельдо
Маркес повів його до казарми, і не тому, що хотів показати хлопчикові розстріл, а щоб він на все життя запам'ятав смутну й дещо глузливу посмішку розстріляного. Цей спогад був не тільки найдавніший, а й єдиний, що зберігся в нього з дитинства. Правда, був іще один спогад — про старезного діда в старомодному жилеті й капелюсі з крисами, як воронові крила, котрий розповідав усілякі дива, сидячи біля осяяного вікна, — але Хосе Аркадіо Другий не знав, до якого часу належить цей спогад. Він був туманний, не залишив у душі гіркого осаду й нічого його не навчив, на відміну від першого, що, по суті, визначив напрямок цілого його життя; і в міру того як він старів, цей спогад чимдалі чіткіше виринав із пам'яті, немовби плин часу наближав його. Урсула спробувала звернутися по допомогу до Хосе Аркадіо Другого, щоб витягти полковника Ауреліано Буендіа з добровільного ув'язнення. "Умов його піти в кіно, — просила вона. — Щоправда, картини йому не подобаються, та хай хоч подихає свіжим повітрям". Але невдовзі вона зауважила, що Хосе Аркадіо Другий так само нечутливий до її благань, як і полковник, і обидва вони вкриті однаковою бронею, непробивною для будь-яких уподобань. Хоча Урсула не знала — та й ніхто не знав, — про що вони говорили довгі години, замикаючись у майстерні, вона зрозуміла, що тільки оці два чоловіки з усієї родини зв'язані узами внутрішньої близькості.
Сказати правду, навіть Хосе Аркадіо Другий не зміг би витягти полковника з його в'язниці. Нашестя школярок переповнило чашу полковникового терпіння. Під тим приводом, що в спальні все ще владарює міль, хоч апетитні ляльки Ремедіос і знищені, він повісив у майстерні гамак і тепер виходив з неї тільки на подвір я — у своїй потребі. Урсулі не вдавалося втягти його навіть у найбуденнішу розмову. Ідучи до сина, вона вже знала наперед: він і не подивиться на тарілки з їжею, а відсуне їх на протилежний край столу і дороблятиме далі золоту рибку, зовсім не турбуючись про те, що суп вкривається плівкою жиру, а м'ясо холоне. Відколи полковник Герінельдо Маркес відмовився допомогти йому в задуманій на старості війні, він озлоблявся чимдалі дужче.