Здається, раніше це був римський храм чи щось навіть давніше. Проте це все, що залишилось. Раджу сходити подивитися, якщо тобі таке подобається. Хоча при детальнішому огляді він трохи розчаровує: по суті, це просто маленький прохід, який заглиблюється в пагорб. Я все чекаю, коли якісь археологи прийдуть, розкопають його і складуть список знахідок, але вони все не приходять.
Тінь розглядав її малюнок.
— А що ти знаєш про великих чорних собак? — запитав він.
— Ти про того пса з Шак-лейн?
Він кивнув.
— Кажуть, що раніше баргест[59] гуляв, де заманеться. Але тепер його можна побачити лише на Шак-лейн. Лікар Скателок якось розповідав мені, що це просто перекази, які передаються з покоління в покоління. Чарівні собаки — це все, що залишилося від Дикого Полювання, яке виникло з ідеї про мисливських вовків Одіна — Фрекі і Гері. Хоча, я думаю, цей образ навіть старіший. Він існує ще з часів печер, друїдів. Образ істоти, яка скрадається у пітьмі, куди не проникає світло вогню, і чекає, щоб роздерти тебе на шматки, якщо ти відійдеш надто далеко.
— То ти його бачила?
Кессі похитала головою.
— Ні. Я читала про нього, але його самого не бачила — цього напівуявного місцевого звіра. А ти?
— Та ніби ні. Ну, можливо, бачив.
— Мабуть, ти розбудив його, коли прибув сюди. Мене ж розбудив.
Вона потягнулася, нахилила його голову до себе і знову поцілувала. А тоді взяла його ліву долоню — руки Тіні здавались просто велетенськими поряд з її власними — і запустила собі під светр.
— Кессі, у мене холодні руки, — попередив він її.
— Ну, а в мене все холодне. Там взагалі нема нічого, крім холоду. Просто всміхайся і вдавай, ніби знаєш, що до чого, — сказала вона йому.
Вона піднімала ліву руку Тіні, аж доки та не торкнулася мережива ліфчика, і він відчув під ним її твердий сосок і ніжні м'які груди.
Тінь вже майже віддався на волю випадку, однак суміш зніяковіння та непевності викликали вагання. Він не знав, що відчував до цієї жінки: врешті-решт, вона була пов'язана минулим з людьми, які його прихистили. Тіні не подобалося відчувати, що його використовують; таке вже неодноразово траплялося раніше. Але лівою рукою він торкався її грудей, а правою обіймав шию, і ось вже нахилився вперед, а їхні вуста з'єдналися, і Кессі обіймала так міцно, неначе прагла у ньому розчинитись. Її губи смакували, як м'ята, як камінь, як трава і прохолодний вечірній вітерець. Тінь заплющив очі, щоб насолодитися поцілунком і сплетінням їхніх тіл.
Кессі застигла. Десь поруч нявкнула кішка. Тінь розплющив очі.
— Господи Ісусе, — мовив він.
Зусібіч їх обступили коти. Білі й смугасті, коричневі, руді та чорні, з довгою шерстю і з короткою. Серед них були як вгодовані коти з ошийниками, так і пошарпані коти з обдертими вухами, які виглядали так, наче жили по сараях або десь у далекій глушині. Вони втупилися в Тінь і Кессі зеленими, блакитними та золотими очиськами і не рухались. Тільки періодичні помахи хвоста або кліпання пар котячих очей нагадували Тіні про те, що вони були живі.
— Це щось дивне, — мовив він.
Кессі відступила крок назад, забувши про його обійми.
— Вони з тобою? — запитала вона.
— Не думаю, що вони взагалі з кимось. Це ж коти.
— Здається, вони ревнують, — сказала Кессі. — Поглянь на них. Я їм не подобаюсь.
— Це…
Тінь збирався сказати "безглуздя", проте певний глузд у цьому все-таки був. В минулому на іншому континенті була жінка-богиня, яка піклувалася про нього у свій особливий спосіб. Він пам'ятав її гострі, як голка, нігті та по-котячому шершавий язик.
Кессі подивилася на Тінь безпристрасним поглядом.
— Я не знаю, хто ти такий, містере Американцю, — мовила вона до нього. — І я не знаю, чому ти здатен бачити мене, або чому я можу говорити з тобою, тоді як з іншими мені важко розмовляти. Але ж чомусь можу. І знаєш, з першого погляду здається, ніби ти весь такий нормальний і спокійний, коли насправді ти значно дивніший за мене. А я чортзна-яка дивачка.
Тінь мовив:
— Не йди.
— Скажеш Оллі і Мойрі, що бачив мене, — відказала вона. — Скажи їм, що я чекатиму там, де ми востаннє розмовляли, якщо вони мають що мені сказати.
Вона взяла свої альбом та олівці і пішла геть швидкою ходою, обережно обходячи котів, які навіть не поглянули на неї, прикувавши свої погляди до Тіні, поки жінка ступала по траві та гілляччю, що колихалися на вітрі.
Тінь хотів гукнути її, та натомість присів і подивився на котів.
— Що відбувається? — запитав він. — Баст? Це твоїх рук справа? Але ж ти далеко від дому. Та й хіба тобі не все одно, з ким я цілуюсь?
Як тільки він заговорив, закляття перестало діяти. Коти почали ходити, роззиратись, зупинятись і ретельно вилизуватись.
Ряба кішка заходилась завзято тертися об його руку, вимагаючи уваги. Тінь розсіяно погладив її, провівши кісточками по котячому лобу.
Кігті кішки, немов крихітні ятагани, блискавично полоснули по його руці, аж потекла кров. Тоді вона муркнула, розвернулася, і за мить вся їхня компанія розбрелася схилом, прослизнула поміж каміння в підлісок, і зникла.
V
Живі та мертві
Коли Тінь повернувся до будинку, Олівер вже вибрався з кімнати та сидів у теплій кухні з кухликом чаю під боком і читав книжку про римську архітектуру. Він був одягнений, з поголеним підборіддям і підстриженою бородою. На ньому була піжама, а поверх неї — картатий халат.
— Я вже почуваюсь трохи краще, — мовив він, коли побачив Тінь. А тоді запитав:
— У вас колись таке було? Була депресія?
— Зараз, озираючись на минуле, мені здається, що була. Коли моя дружина померла, — відповів Тінь. — Все одразу стало якимось безбарвним, і тривалий час ніщо не мало сенсу.
Олівер кивнув.
— Це важко. Інколи мені здається, що чорний пес існує насправді. Я лежу в ліжку і думаю про картину Фюзелі "Нічний кошмар", на якій демон кошмарів сидить на грудях сплячої. Такий, як Анубіс. Чи може, Сет? Таке велике чорне створіння. Ким взагалі був Сет? Чимось на зразок віслюка?
— Не зустрічався з ним, — сказав Тінь. — Тоді мене ще не було.
Олівер розсміявся.
— Дуже тонко. А ще кажуть, що Американці не здатні до іронії.
Він зробив паузу.
— Хай там як, а все в минулому. Мені вже краще і я готовий повернутись до нормального життя.
Він відсьорбнув чай.
— Мені трохи соромно за всю ту маячню про собаку Баскервілів.
— Вам нема чого соромитись, — відказав Тінь і подумав про те, що англійці знаходили сором усюди, де тільки можна було.
— Ну, однаково це було трохи по-дурному. І я вже справді почуваюсь більш бадьорим.
Тінь кивнув.
— Якщо вам вже покращало, то мені, мабуть, пора вирушати.
— Можете не квапитись, — мовив Олівер. — Завжди приємно, коли є гості. Ми з Мойрою не так вже й часто кудись вибираємося. Зазвичай просто ідемо в паб. Тут, на жаль, не надто повеселишся.
Із саду зайшла Мойра.
— Хтось бачив мій секатор? Тільки-но тримала в руках. Так скоро і власну голову десь забуду.
Тінь похитав головою, не впевнений, що знає значення слова "секатор". Він збирався розказати парі про котів на пагорбі і про те, як вони поводились, але не міг дібрати слів, які могли описати всю дивину того, що трапилось. Тому натомість він просто сказав:
— Я бачив Кессі Берглас на Водовому пагорбі. Вона показала, де шукати Ворота Пекла.
Вони вирячились на нього. У кухні залягла ніякова тиша. Він додав:
— Вона їх малювала.
Олівер поглянув на нього і сказав:
— Не розумію.
— Я бачив її кілька разів з того часу, як прибув сюди, — мовив Тінь.
— Що?
Обличчя Мойри залилося багрянцем.
— Що ви таке кажете?
А тоді:
— Хто, хто ви в біса такий, щоб приходити і говорити тут подібні речі?
— Я, та я ніхто, — промовив Тінь, затинаючись. — Вона просто почала зі мною говорити. Казала, що ви двоє раніше були разом.
Мойра подивилася на нього так, наче збиралась ударити, а потім тільки мовила:
— Вона переїхала після нашого розриву. Це було важке розлучення. Кессі сильно образилась і поводилася жахливо. А потім просто взяла і посеред ночі поїхала з села. Більше вона не поверталась.
— Я не хочу говорити про цю жінку, — тихенько сказав Олівер. — Ні зараз, ні потім.
— Послухайте, вона була з нами в пабі, — зауважив Тінь. — Того першого вечора. Тоді вам якось було байдуже до неї.
Мойра просто втупилась у нього і не відповідала, так наче він сказав щось незрозумілою їй мовою. Олівер потер рукою чоло.
— Я її не бачив, — тільки й мовив він.
— Так чи інакше, вона просила передати привіт, коли я зустрів її сьогодні, — сказав Тінь.
— Вона сказала, що чекатиме, якщо хтось із вас захоче їй що-небудь сказати.
— Нам нічого їй казати. Нічого.
Очі Мойри стали вологими, проте вона не плакала.
— Не можу повірити, що ця триклята жінка повернулась у наше життя після всього, що вона нам заподіяла.
Було схоже, що Мойра не надто вміла лаятись.
Олівер відклав свою книжку.
— Даруйте, — мовив він. — Я щось не дуже добре почуваюсь.
Він вийшов з кімнати і повернувся до спальні, зачинивши за собою двері.
Мойра майже на автоматі взяла кухлик Олівера і понесла до раковини, де вилила чай і заходилася його мити.
— Сподіваюсь, ви собою задоволені, — мовила вона, тручи кухлика білою пластиковою щіткою, так наче намагалась стерти зображення будинку Беатріс Поттер з порцеляни. — Він вже повертався до тями.
— Я не знав, що це його так засмутить, — сказав Тінь.
Ці слова пробудили в ньому відчуття провини. Тінь знав, що у Кессі та господарів будинку було спільне минуле. Зрештою, він міг нічого й не казати. Мовчати завжди було обачніше.
Мойра витерла кухлик зелено-білим кухонним рушником. На білих квадратиках рушника були смішні вівці, а на зелених — трава. Вона прикусила нижню губу, і сльози, які досі бриніли в її очах, покотилися по щоках.
— Кессі казала щось про мене?
— Тільки те, що ви раніше були парою.
Мойра кивнула і змахнула сльози з молодого, як на її вік, обличчя смішним кухонним рушником.
— Вона не змогла прийняти те, що ми з Оллі почали зустрічатись. Коли я переїхала від неї, вона покинула малювання, замкнула квартиру і подалася до Лондона.
Мойра голосно висякалась.
— Проте не слід мені скаржитись. Кожен сам коваль свого щастя. Крім того, Оллі — хороша людина. Просто у нього в голові той чорний пес. У моєї матері була депресія. Це важко.
Тінь мовив:
— Я зробив тільки гірше.