Торговка ставила їй сотні запитань, отримуючи у відповідь лише похмурий погляд. Козетта не розповіла нічого про те, що бачила й чула за останні два дні. Вона здогадувалася: в їхньому житті відбувається якийсь злам, і їй слід "бути розважливою".
Та коли після цієї невеселої доби Козетта нарешті побачила Жана Вальжана, вона скрикнула так радісно, що сумніву не лишалося: то крик порятованого з безодні.
Фошлеван був у монастирі своєю людиною, і всі двері відчинилися перед ним.
Отак було розв’язано подвійну й страшну проблему: вийти з монастиря й увійти в нього.
Воротаря заздалегідь попередили, і він пропустив усіх трьох крізь хвіртку, що вела в сад. Звідти вони пройшли до приймальні, де напередодні Фошлеван вислуховував розпорядження ігумені.
Мати Непорочність зі своїми чотками в руках уже чекала на них. Поруч неї стояла одна зі старших черниць, що мали право голосу в капітулі. Свічка тьмяно освітлювала кімнату.
Ігуменя пильно оглянула Жана Вальжана. Найпроникливіший погляд — це погляд з-під опущених повік.
Потім вона почала допит:
— Ви його брат?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Як вас звати?
— Ультім Фошлеван, — відповів старий садівник. Він справді мав брата на ім’я Ультім, який давно помер.
— Звідки ви родом?
— З Пікіньї, біля Аміана, — відповів Фошлеван.
— Скільки вам років?
— П’ятдесят, — відповів Фошлеван.
— Який у вас фах?
— Садівник, — відповів Фошлеван.
— Ви добрий християнин?
— У нас у родині всі добрі християни, — відповів Фошлеван.
— Це ваша дівчинка?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Ви їй батько?
— Ні, дідусь, — відповів Фошлеван.
Старша черниця сказала ігумені півголосом:
— Він добре відповідає.
Жан Вальжан досі не вимовив і слова.
Ігуменя уважно подивилася на Козетту й тихо сказала старшій черниці:
— Вона буде негарною.
Обидві черниці пошепки радилися кілька хвилин у кутку приймальні, а тоді ігуменя обернулась і сказала:
— Дядечку Фован, вам видадуть ще один наколінник із дзвіночком. Тепер їх треба буде два.
Назавтра й справді в саду чутно було вже два дзвіночки, й черниці не могли втриматися від спокуси й піднімали краєчок свого покривала. Під деревами копали землю двоє чоловіків — Фован і ще хтось. Подія надзвичайної ваги. Черниці навіть порушували мовчанку й повідомляли одна одній: "Це помічник садівника".
Старші черниці додавали: "То брат дядечка Фована".
Жан Вальжан тепер міг вважати себе влаштованим. Він мав шкіряний наколінник із дзвіночком. Він дістав також офіційне ім’я та прізвище: Ультім Фошлеван.
Уся ця пригода неабияк уславила старого Фошлевана. Він мав потрійний успіх: у очах Жана Вальжана, якому він дав притулок; у очах гробаря Гріб’є, що казав собі: "Він мене врятував від штрафу"; в очах монастиря, який завдяки йому зберіг під вівтарем святий прах матері Розп’яття, ошукав кесаря й догодив Богові.
9. Життя за монастирським муром
Коли ігуменя сказала про Козетту: "Вона буде негарна" — то відразу відчула прихильність до дівчинки й зарахувала її безкоштовною пансіонеркою.
В цьому немає нічого дивного — адже вродливі дівчатка завжди неохоче постригаються в черниці. Тому монастиреві вигідніше набирати у свій пансіон негарних.
Козетта й у монастирі мовчала.
Вона, звичайно, вважала себе донькою Жана Вальжана. Нічого не знаючи, вона, зрештою, нічого й не могла розповісти про себе, та якби й знала, то не розповіла б. Важке життя робить дітей мовчазними. Козетта надто багато вистраждала, і вона боялася не те що говорити, а й дихати. Досить швидко призвичаївшись у монастирі, вона шкодувала лише за Катріною, але не зважувалася заговорити про це. Одного тільки разу вона сказала Жанові Вальжану: "Тату, коли б я знала, як воно буде, я взяла б її з собою".
Ставши вихованкою монастиря, Козетта була зобов’язана носити форму пансіонерок, і Жан Вальжан домігся, щоб йому віддали її одежу. Це було те саме жалобне вбрання, в якому вона покинула з ним корчму Тенардьє. Воно ще не дуже зносилося. Жан Вальжан пересипав ту одіж, а також панчохи й черевики камфорою та іншими запашними речовинами, яких так багато в монастирях, і склав усе в невелику валізку, що її зумів роздобути. Він поклав ту валізку на стілець біля свого ліжка і завжди носив при собі ключ від неї. "Що там у тій валізці, тату? — спитала одного разу Козетта. — Звідти так гарно пахне!"
Старий Фошлеван був винагороджений за свій добрий вчинок не тільки славою, про яку ми вже згадували. По-перше, він щиро радів. По-друге, в нього значно поменшало роботи. І по-третє, він утричі частіше міг нюхати тютюн, бо платив тепер за нього пан Мадлен.
Черниці так і не змогли звикнути до імені "Ультім" і називали Жана Вальжана "другий Фован".
Якби ці святі діви були спостережливіші, то помітили б, що завжди, коли треба було виходити у справах за монастирські мури, то йшов немічний і кульгавий Фошлеван-старший — а другий ніколи. Але чи тому, що погляд, постійно спрямований на Бога, не вміє шпигувати, чи тому, що черниці більше полюбляли стежити одна за одною, — вони не звертали на це уваги.
Жан Вальжан мав слушність, не показуючись у місто. Жавер здійснював спостереження за кварталом не один місяць.
Монастир став для Жана Вальжана наче островом. Ці чотири мури віднині обмежували для нього світ. Він бачив небо — цього вистачало йому для душевного спокою, і бачив Козетту — цього було досить для щастя.
Для нього почалося життя, сповнене тихої радості.
Жан Вальжан був колись підрізальником дерев і знав багато різних способів та секретів догляду за рослинами. Тепер усе це йому згодилося. Майже всі дерева в садку здичавіли. Він поприщеплював їх, і вони знову стали давати чудові плоди.
Козетта мала дозвіл щодня приходити до нього на годину. А що святі сестри були похмурі, а він добрий, то дитина порівнювала й боготворила його. Прибігаючи до їхньої халабуди, вона сповнювала ту вбогу оселю райським блаженством. Жан Вальжан розквітав від щастя, і до того ж він відчував, що й Козетта з ним щаслива. Під час перерв він здалеку дивився, як грається й бігає Козетта, і впізнавав її сміх серед сміху інших дітей.
Бо Козетта тепер сміялася.
Коли перерва закінчувалась, і Козетта поверталась у будинок, Жан Вальжан дивився на вікна її класу, а вночі він не спав, дивлячись на вікна її дортуару.
Іноді Жан Вальжан спирався на лопату й поринав у роздуми. Він порівнював між собою два місця неволі: каторгу, де йому стільки довелося страждати, і монастир, у який доля закинула його тепер.
Він згадував своїх давніх товаришів. Які вони були нещасні! Вони вставали вдосвіта й працювали до пізньої ночі; вони ніколи не висипалися; вони вкладалися на нари, покриті лише сінниками в два пальці завтовшки, в бараках, які опалювалися тільки в найсуворіші морози; вони носили жахливі червоні куртки; вино й м’ясо їм давали тільки тоді, коли посилали на особливо тяжку роботу. Вони жили, втративши свої імена, жили, позначені тільки номерами, жили, не підводячи голови, не зважуючись озватися, жили під палицями — обстрижені, затавровані ганьбою.
Далі думки Жана Вальжана перескакували на створіння, які були тепер перед його очима.
І ці створіння жили, не підводячи погляду, не підвищуючи голосу. Ніхто, правда, не ганьбив їх, але з них глузували; ніхто не бив їх палицями, проте вони самі катували себе бичуванням. Їхні імена теж були всіма забуті, і вони носили тільки суворі прізвиська. Вони ніколи не їли м’яса й не пили вина. Вони часто голодували з ранку до вечора. Вони носили не червоні куртки, а чорний вовняний саван, — жаркий улітку, легкий узимку, — не маючи права нічого ні додати до своєї одежі, ні відняти від неї; по півроку вони не скидали з себе саржевих сорочок, від яких їх лихоманило. Вони жили не в бараках, опалюваних бодай у люті морози, а в келіях, де ніколи не розводили вогню; вони вкладалися спати не на сінниках в два пальці завтовшки, а на оберемку соломи. До того ж їм не давали навіть поспати; тільки-но щастило бодай трохи зігрітись і задрімати після тяжкого трудового дня, як доводилося прокидатись, підводитись і серед ночі молитися в холодній і темній каплиці, стоячи навколішки на кам’яній підлозі.
А бували дні, коли кожне з цих створінь по черзі мало вистоювати по дванадцять годин навколішки на холодних плитах або лежати там-таки долілиць, розкинувши руки хрестом.
Його давні товариші були чоловіками; ці створіння — жінками.
Що вчинили ті чоловіки? Вони крали, ґвалтували, грабували, вбивали, різали. То були бандити, шахраї, отруювачі, підпалювачі, душогуби, батьковбивці. Що вчинили ці жінки? Вони не вчинили нічого поганого.
З одного боку — розбій, шахрайство, насильство, ґвалт, людиновбивство, блюзнірство; з другого — свята невинність.
І там, і тут неволя. Але з каторги визволення можливе: коли-небудь закінчиться термін або пощастить утекти. Тут, у монастирі, — неволя вічна. Єдина надія на визволення — смерть.
На каторзі людей утримує ланцюг. Тут їх утримує віра.
І в обох цих місцях, таких схожих і таких різних, люди відбували покуту.
Проте на каторзі кожен спокутував власну провину. А які провини спокутували ці створіння — такі чисті, такі бездоганні?
І внутрішній голос підказував Жанові Вальжану: це найвищий вияв людської великодушності — спокута за гріхи ближнього.
Не раз уночі він підводився з постелі, щоб почути подячний спів цих невинних істот, і його проймало холодом, коли він думав про те, що ті, кого покарано справедливо, зверталися до неба тільки з блюзнірською лайкою.
Тут було місце каяття, а не покарання. А проте ці святі діви страждали більше, ніж каторжники. Холодний і безжальний вітер, що заморозив його молодість, наскрізь продував закритий ґратами і замкнений яструбиний рів; та ще невблаганніше свистів той крижаний вітер у клітці з невинними горлицями.
Чому?
Коли він думав про такі речі, його душа трепетала перед незбагненною таємницею високої істини.
Усе, що оточувало Жана Вальжана: тихий і мирний сад із його запашними квітами, мовчазний монастир із його серйозними, простими жінками й веселими малими дівчатками, — усе це проникало йому в душу, й вона помалу сповнювалася тишею, як і цей монастир, пахощами, як і ці квіти, простотою, як і ці жінки, радістю, як і ці дівчатка.
Так минуло кілька років.