Земнухова вже не було.
— Ти чого ж це одягнений спиш? — спитав дядя Коля з ледве помітною усмішкою в очах і губах.
— Сон звалив богатиря...— намагався жартувати Олег, потягуючись.
— Отож-то, богатиря! Чув я все ваше засідання в бур'яні під сараєм. І що ви з Земнуховим базікали...
— Т-ти чув? — Олег із заспано-розгубленим виразом обличчя сів на тапчані.— Чому ж ти нам сигналу не подав, що не спиш?
— Щоб не заважати...
— Не чекав я від тебе!
— Ти ще багато чого від мене не чекаєш,— говорив Микола Миколайович своїм повільним голосом.— Чи знаєш ти, наприклад, що в мене є радіоприймач, просто під німцями, під мостиною.
Олег так розгубився, що обличчя його набрало дурнуватого виразу.
— Як? Т-ти свого часу не здав його?
— Не здав.
— Виходить, приховав од Радянської влади?
— Приховав.
— Ну, Колю, справді... Не знав я, що ти такий лукавець,— сказав Олег, не знаючи, сміятись йому чи ображатись.
— По-перше, цим приймачем мене преміювали за хорошу роботу,— казав дядя Коля,— по-друге, він закордонний, семиламповий.
— їх же обіцяли повернути!
— Обіцяли. І тепер він був би в німців, а він — у нас, під мостиною. І коли я вночі слухав тебе, я зрозумів, що він стане в пригоді. Виходить, я кругом правий,— без усмішки казав дядя Коля.
— Все-таки молодець ти, дядю Колю! Умиймося та зіграймо партію в шахи до сніданку. Влада в нас німецька, і працювати нам однаково нема на кого! — в чудовому настрої просторікував Олег.
І в цей час обидва вони почули, як дзвінкий дівочий голос гучно, на весь двір, спитав:
— Послухай-но ти, бовдур: Олег Кошовий не в цьому будинку живе?
— Was sagst du? Ich verstehe nicht1,— відповів вартовий біля ґанку.
— Чи ти бачила, Ніночко, такого бовдуряку? Ні чорта по-російському не розуміє. Тоді пропусти нас або поклич яку-небудь справжню російську людину,— промовляв дзвінкий дівочий голос.
Дядя Коля й Олег, перезирнувшись, повисували з сарая голови.
1 Що ти кажеш? Я не розумію (нім.).
Перед німецьким вартовим, що трохи навіть розгубився, біля самого ґанку стояло двоє дівчат. Та, що розмовляла з вартовим, була така яскрава, аж Олег і Микола Миколайович звернули увагу насамперед на неї. Це враження яскравості йшло від її строкатого плаття, що вбирало очі: по небесно-голубому крепдешину густо посіяні якісь червоні вишеньки, зелений горошок і ще блискітки чогось жовтого та бузкового. Вранішнє сонце блищало в її волоссі, яке, вкладене спереду золотавим валом, спадало на шию й на плечі кучериками, тонкими і, мабуть, ретельно продуманими поміж двох дзеркал. А яскраве плаття так ловко облягало її етап і так легко, ніжно обтікало її повні стрункі ноги в тілесного кольору панчохах та в кремових елегантних туфельках на високих каблуках, що від усієї дівчини йшло відчуття чогось дуже природного, моторного, легкого та прозорого.
В той момент, коли Олег і дядя Коля визирнули з сарайчика, дівчина була спробувала зійти на ґанок, а вартовий, що стояв обіч ґанку з автоматом на одній руці, другою рукою перегородив їй дорогу.
Дівчина, нітрохи не збентежившись, недбало ляпнула своєю маленькою білою ручкою по брудній руці вартового, хутко вийшла на ґанок і, обернувшись до подруги, сказала:
— Ніночко, йди, йди...
Подруга завагалась. Вартовий зіскочив на ґанок і, розчепіривши обидві руки, загородив дівчині двері. Автомат на ремені звисав з його товстої шиї. На неголеному обличчі німця застигла усмішка, самовдоволено-дурна від того, що він викопував обов'язок, і заразом улеслива від того, що він розумів: тільки дівчина, яка має на те право, може так поводитися з ним.
— Я — Кошовий, ідіть сюди,— покликав Олег і вийшов із сарайчика.
Дівчина рвучко обернула голову до нього, одну мить дивилась примруженими голубими очима і сливе в ту ж мить, стукаючи кремовими каблуками, збігла з ґанку.
Олег дожидав її, великий, з опущеними руками, зустрічаючи наївно-запитливим, добрим поглядом, що ніби говорив: "От я і є Олег Кошовий... Тільки поясніть мені, навіщо я вам потрібен: якщо для доброго, то будь ласка, а якщо для злого то навіщо ви мене вибрали?.." Дівчина підійшла до нього і дивилась так, немов порівнювала з фотографією. Друга дівчина, на яку Олег не звертав іще уваги, підійшла слідом за подругою й зупинилась осторонь.
— Правильно: Олег...— ніби для самої себе, задоволено потвердила перша дівчина.— Нам би побалакати наодинці.— І вона підморгнула Олегові голубим оком.
Олег, збентежений, зніяковівши, пропустив обох дівчат у сарай. Дівчина в яскравому платті уважно глянула на дядю Колю примруженими очима і, здивована, запитливо перевела їх на Олега.
— Можете говорити при ньому, як і при мені,— сказав Олег.
— Ні, в нас діло любовне,— правда, Ніночко? — обернувшись до подруги, з легкою усмішкою промовила вона.
Олег і дядя Коля теж поглянули на другу дівчину. Обличчя її, з крупними рисами, було дуже пропечене сонцем; руки, оголені до ліктя, смагляві, аж чорні, були великі, гарні; темне густе волосся важкими кільцями, немовби вилитими з бронзи, облямовувало її лице, спускалось на округлі сильні плечі. І в широкім її обличчі був водночас вираз і незвичайної простоти — десь у повних губах, у м'якому підборідді, в зм'якшених лініях простацького носа,— і вираз сили, виклику, пристрасті, польоту — десь у надбрівних буграх лоба, в розкриллі брів, в очах, широких, карих, з прямим, відважним поглядом.
Олегові очі мимоволі затримались на цій дівчині,— в дальшій розмові він увесь час почував її присутність і став заникуватись.
Зачекавши, коли кроки дяді Колі віддалились по подвір'ю, дівчина з голубими очима наблизила своє обличчя до Олега й сказала:
— Я — від дяді Андрія...
— Сміливо ви... Як в-ви вартового! — помовчавши, сказав Олег з усмішкою.
— Нічого, холуй любить, коли його б'ють!..— Вона засміялась.
— А х-хто ви будете?
— Любка,— сказала дівчина в яскравому запашному крепдешині.
Розділ двадцять шостий
Любов Шевцова належала до тої групи комсомолок та комсомольців, яких іще минулої осені висунули в розпорядження партизанського штабу, щоб їх використати в тилу ворога.
Вона кінчала військово-фельдшерські курси й збиралась уже вирушити на фронт. Але її перевели на курси радистів там же, у Ворошиловграді.
За вказівкою штабу, вона приховала це од рідні й від товаришів і всім казала та писала додому, що й далі вчиться на курсах військових фельдшерів. Те, що її життя тепер оточувала таємниця, дуже подобалось Любці. Вона була "Любка-артистка, хитра, як лиска", вона все життя грала.
Ще давно, зовсім маленькою дівчинкою, вона була лікарем. Викидала за вікно всі іграшки, а всюди тягала сумку з червоним хрестом, повну бинтів, марлі, вати,— біленька, товстенька дівчинка з голубими очима, з ямочками на щічках. Вона перев'язувала свого батька, й матір, і всіх знайомих, дорослих і дітей, всіх котів і собак.
Хлопчик, старший від неї, босий, стрибнув з паркана й розпоров ступню склом од винної пляшки. Хлопчик був з далекого двору, незнайомий, і нікого з дорослих не було в домі, щоб допомогти йому, а шестилітня Любка промила йому ногу і залила йодом та забинтувала. Хлопчика звали Серьожа, прізвище його було Левашов. Але він не виявив до Любки ні інтересу, ні подяки. Він більше ніколи не з'являвся в їхньому дворі, бо взагалі він зневажав дівчат.
А коли вона почала вчитися в школі, вона вчилась так легко, весело, ніби не насправді вчилась, а гралась в ученицю. Та вже їй не хотілось бути лікарем, або вчителем, або інженером, а хотілось бути домашньою хазяйкою, і хоч до чого в господарстві бралась,— мила підлогу чи варила галушки,— все виходило в неї якось спритніше, веселіше, ніж у мами. А втім, хотіла бути й Чапаєвим, саме Чапаєвим, а не Анкою-кулеметницею, бо, як з'ясувалось, вона також зневажала дівчат. Вона малювала собі чапаєвські вуса паленим корком та й билася з хлопцями до переможного кінця. А коли трохи виросла, вона полюбила танці: бальні — російські й закордонні, і народні — українські та кавказькі. До того ж виявився в неї гарний голос, і тепер уже було ясно, що стане артисткою. Дівчина виступала в клубах і просто в парку, а коли почалась війна, з особливою охотою виступала перед військовими. Але вона зовсім не була артисткою, вона тільки гралася в артистки, вона просто не могла знайти себе. В душі її весь час немов переливалося щось багатобарвне, грало, співало, а то зненацька бурхало, як вогонь. Якийсь живчик не давав їй спокою: її мучила жадоба слави і страшна сила самопожертви. Безумна відвага і почуття дитячого, пустотливого, пронизливого щастя — все кликало та кликало її вперед, чимраз вище, щоб завжди було щось нове і щоб завжди було до чого пориватись. Тепер вона марила подвигами на фронті: вона буде льотчиком або, в найгіршому разі, військовим фельдшером,— але з'ясувалося, що вона буде розвідницею-радисткою в ворожому тилу, і це, звісно, було найкраще.
Склалось дуже смішно й дивно, що з краснодонських комсомольців разом з нею потрапив на курси радистів той самий Серьожа Левашов, якому вона в дитинстві подала медичну допомогу і який поставився тоді до неї так зневажливо. Тепер вона мала змогу відплатити йому, бо він зразу ж у неї закохався, а вона, звичайно, ні, хоч він мав гарні губи й гарні вуха й взагалі був хлопець путящий. Залицятись він зовсім не вмів, він сидів, широкоплечий, перед нею, мовчав і покірно дивився, і вона могла з нього сміятись і мучити його, як хотіла.
ПОКИ вона вчилась на курсах, не раз бувало, що то одип, то другий курсант більше не з'являвся на заняття. Всі знали, що це значить: його випустили до строку й закинули в німецький тил.
Був душний травневий вечір, міський сад поник від духоти, обіллятий світлом місяця, цвіли акації, голова наморочилась од їхнього запаху. Любка, яка любила, щоб довкола завжди було багато людей, все тягла Сергія до кіно або "прошвирнутись" по Ленінській. А він казав:
-— Поглянь, як гарно навколо. Невже тобі не добре? — І очі його з незрозумілою силою світилися в сутінках алеї.
Вони кружляли й кружляли по саду, і Сергій дуже набрид Любці своєю мовчазністю і тим, що не слухався її.
А тим часом до міського саду із сміхом та вереском вбігла компанія хлопців та дівчат. Серед них був один з курсів, ворошиловградець Борис Дубинський, що теж був не байдужий до Любки і завжди смішив її базіканням "с точки зрения трамвайного движения".
Вопа закричала:
— Борка!
Він зразу впізнав її по голосу, і підбіг до неї й до Сергія, і зразу заговорив так, що його вже трудно було спинити.
— З ким це ти? — спитала Любка.
— Це наші дівчата й хлопці з друкарні.