— Переспиш — і все буде гаразд. — Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.
— Я розкладу багаття, — сказав співуче дідок, — і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. — Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. — Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.
Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.
— Що ви, дідусю?
— Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. — Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. — Я знаю, — промовив він поквапливо, — ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?
— Хочу.
— От і добре! — зрадів старий. — Ш-ш-ш, мала, гоп!
Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.
— Яка гарна! — шепнув Прокоп.
Старий засяяв.
— Стривай, побачиш, що вона вміє!
Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.
— Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. — І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.
Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.
— Ось твоя любов, — захоплено шепнув старий. — Візьми її собі.
Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони — жагучі, бездонні очі.
Прокоп упізнав її.
— Дідусю, це не вона! — простогнав він.
— Покажи, — здивувався старий і взяв картку в руки. — А-а, це шкода, — з жалем пробурчав він. — Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!
Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.
Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама — в святковій сукні, така гарна й наївна!
— І це не вона, — шепнув знову Прокоп.
Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.
— Ви сердитесь? — несміливо запитав Прокоп.
Старий не відповів нічого і знову подививсь на мишку. І вона ще раз спробувала витягти той перший білетик. Він не витягався, і мишка замість нього вийняла сусідній. Це було фото княжни. Прокоп зойкнув і впустив його на землю.
Старий мовчки нахилився і підняв фотографію.
— Я сам, я сам! — прохрипів Прокоп і простяг руку до ящика.
Дідок спинив його руку.
— Не можна!
— Але ж... там, там вона! — крізь стиснуті зуби промовив Прокоп. — Там та, справжня!
— Е-е, там — усі люди, — сказав старий, погладивши коробку. — А тепер подивімося твою долю.
Він тихенько свиснув, мишка вискочила з рукава, витягла зелений аркушик і знову сховалась. Мабуть, Прокоп сполохав її.
— Ось прочитай, — мовив старий, старанно закриваючи коробку. — Я тим часом принесу хмизу. Та тільки не журись. — Він погладив коника, поклав коробку на дно воза і пішов до гаю.
Його світла полотняна блуза виднілась у темряві. Коник поглянув на нього, мотнув головою і пустився вслід за ним.
— І-га-га! — почувся співучий голос дідка, — і ти хочеш зі мною? А-а! Ну що ж, ходімо, малий.
Вони зникли в імлі, а Прокоп згадав про зелений білетик.
"Ваша доля, — прочитав він при миготливому світлі ліхтаря. — Ви людина шляхетна, доброго серця і в своєму фаху обізнані над усіх. Ви зазнаєте багато знегод, та коли будете остерігатись запальних вчинків і зарозумілості, то заслужите пошану серед свого кола і досягнете видатного становища. Багато що втратите, але будете згодом винагороджені. Ваші нещасливі дні — вівторок і п'ятниця.
Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias " .
Дідок виринув з пітьми з оберемком хмизу, а за ним з'явилась і біла голова коня.
— Ну що? — шепнув він напружено, з якоюсь авторською сором'язливістю. — Прочитав? Справді добра доля?
— Так, дідусю.
— От бачиш, — заспокоєно зітхнув старий. — Все буде гаразд. Ну й слава богу, коли так.
Він склав хмиз і, радісно щось бурмочучи, розпалив вогонь. Потім знову щось пошукав у возі, приніс казанок і пішов по воду.
— Зараз, зараз буде, — гомонів він. — Варись, варись, тут у нас гість.
Він метушився, як дбайлива господиня. За хвилину вернувся з хлібом і салом, з насолодою понюхав.
— А сіль, сіль! — ляснув себе по лобі й побіг знову до воза.
Нарешті вмостився біля вогнища і, відділивши Прокопові більшу частку, повільно став пережовувати кожен шматочок. Прокопові дим, чи що, зайшов у вічі: він їв, а сльози так і текли. Дідусь кожний другий шматок віддавав коневі, що схиляв перед ним освітлену багаттям голову.
І раптом Прокоп упізнав його: це ж те старе, зморшкувате обличчя, яке він завжди бачив на дощаній стелі своєї лабораторії! Скільки разів він дивився на нього, засинаючи! А ранком, коли прокидавсь, його вже не можна було впізнати, то були самі сучки, вогкість і порох.
Дідусь засміявся:
— Смачно? Е, ти знову супишся! Годі, годі! — Він схилився над казанком. — Уже кипить, — сказав і натужно підвівшись, пошкутильгав до воза. За хвилину приніс чашки. — На, держи!
Прокоп узяв собі чашку. На ній був намальований віночок незабудок навколо виписаного золотом імені "Людмила". Прокоп перечитав його разів із двадцять, і сльози бризнули йому з очей.
— Дідусю, — прошепотів він, — це... Її ім'я?
Старий подивився на нього смутними лагідними очима.
— Ну, то знай, — сказав тихо, — її!
— А... я знайду її коли-небудь?
Дідусь не відповів нічого, тільки швидко закліпав очима.
— Дай сюди, — сказав він збентежено, — я наллю тобі чаю.
Тремтячою рукою підставив Прокоп чашку, і старий обережно налив йому міцного чаю.
— Пий, — сказав лагідно, — поки гарячий.
— Дя... дя... кую, — схлипнув Прокоп і надпив терпкого настою.
Дідусь замислено гладив своє довге волосся.
— Гіркий, — запитав він, — дуже гіркий, еге ж? Може, дати грудку цукру?
Прокоп покрутив головою; губи його зводило від гірких сліз, але в грудях розливалося благодійне тепло.
Старий голосно сьорбав із своєї чашки.
— А тепер подивися, що в мене намальовано, — сказав він, щоб порушити мовчанку, і простяг йому свою чашку.
Були на ній зображені якір, серце і хрест.
— Це віра, надія й любов. Не плач більше! — Він стояв над вогнищем, склавши руки. — Мій любий, — промовив тихо, — ти вже не здійсниш найвищого і не віддаси всього. Ти хотів вибухнути зі страшною силою, але залишишся цілий. Ти не врятуєш світу, але й не зруйнуєш його. Багато що в тобі залишиться замкнутим, як у камені вогонь. І це — добре, це — твоя жертва. Ти хотів вершити занадто великі діла, але робитимеш малі. І це добре.
Прокоп стояв перед вогнищем на колінах і не насмілювався звести очі: бо тепер знав: до нього промовляє бог-отець.
— Це — добре, — прошепотів він.
— Це — добре. Творитимеш корисні людям речі. Хто думає про найвище, той відвернув від людей очі свої. А ти будеш їм служити.
— Так, це добре, — прошепотів Прокоп, стоячи на колінах.
— От бачиш, — зраділо промовив дідок і сів навпочіпки. — А навіщо він, цей... як ти його назвав, винахід?
Прокоп підвів голову.
— Я... вже забув.
— Це нічого, — втішав його старий. — Ти винайдеш щось інше. Стривай, що я хотів сказати? Ага. Навіщо такі великі вибухи? Ще скалічиш кого. А ти спробуй, може, винайдеш... ну, хоча б таке собі пф-пф-пф, — сказав він, пухкаючи м'якими губами. — Знаєш? Щоб воно тільки пф-пф... та рухало якусь машину, і щоб людям легше працювалось. Ти зрозумів мене?
— Ви маєте на увазі, — запитав Прокоп, — якесь дешеве пальне?
— Еге ж, дешеве, дешеве, — радісно погодився старий. — Щоб було багато користі. І щоб воно ще й світило та гріло, розумієш?
— Стривайте, — замислився Прокоп, — я не знаю, це треба було б спробувати... з іншого кінця.
— Еге ж, підійди з іншого кінця, от і все. Б^чиш, ти вже й маєш що робити. Але зараз облиш про це думати, ще завтра день буде. Я постелю тобі.
Дідусь підвівся і почимчикував до воза:
— Гей, малий! — заспівав він біля коня. — Підемо спати.
Він повернувся з тонкою подушечкою.
— Ну, ходім, — мовив до Прокопа, взяв ліхтар і вліз у дощану повіточку. — О, соломи тут досить, — мурмотів, стелячи, — для всіх трьох вистачить. Слава богу!
Прокоп сів на солому.
— Дідусю! — раптом крикнув здивовано, — подивіться лиш!
— А що там?
— Гляньте, що на дошках!..
На кожній дошці повітки були написані крейдою великі літери, і Прокоп прочитав у миготливому світлі ліхтаря:
"К... Р... А... К... А... Т..."
— Це нічого, це нічого, — заспокійливо шепнув дідок і швидко почав кашкетом стирати літери. — їх уже нема. Ти лягай, я тебе вкрию мішком. Ось так.
Він став у дверях.
— Дадада, малий, — заспівав він тремтячим голоском, і коник всунув у двері свою гарну сріблясту голову, потерся об дідусеву блузу.
— Ну, йди сюди, всередину, — сказав старий, — лягай!
Коник увійшов, гребнув копитом біля другої стіни і опустився на коліна.
— А я ляжу поміж вами, — сказав дідусь. — Кінь надихає і буде тепло, аякже.
Він тихенько сів на порозі; за ним ще жевріли у темряві жаринки вогнища, що вже погасало, і було видно лагідні, розумні очі коня, що віддано дивились на нього; а старий щось собі шепотів, бурмотів і кивав головою. Прокопові змикались очі від невимовної ніжності. "Адже ж це... адже ж це мій небіжчик тато, — раптом спало йому на думку, — боже, як постарів! Яка худа шия!.."
— Прокопе, ти вже спиш? — шепнув старий.
— Ні, не сплю, — відповів Прокоп, тремтячи від любові.
Дідок м'яко почав наспівувати дивну тиху пісню:
— "Лалала гоу, дадада пан, бінкілі бункілі гоу... тата..."
І Прокоп нарешті заснув міцним, спокійним сном.
АПЕК К. Твори: В 2-х т. Т. 1. Фабрика Абсолюту; Кракатит; Війна з саламандрами: Романи. — К.: Дніпро, 1987. — 640 с.
САКИДОН С. І., переклад з чеської, 1987.