Решта — було їх близько десятка — стояли нерухомо, тримаючи коней.
— Що тут трапилося? — спитав відьми́н, ставши так, щоб затулити від погляду Цирі сцену різні. Косоокий чоловік у короткій кольчузі та високих чоботях пильно приглянувся до нього, потер рипуче від щетини підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий до блиску шкіряний манжет, уживаний лучниками.
— Напад, — коротко сказав він. — Лісові дикобаби перебили купців. Ми тута ведемо слідство.
— Див'єбаби? Напали на купців?
— Таже бачиш, — вказав рукою косоокий. — Обтикані стрілами непричком їжаки. На гостинці! Ті лісні відьми все дужче нахабніють. Вже не тільки до лісу не мож заїхати, вже навіть дорогою вздовж лісу не вільно.
— А ви, — примружив очі відьми́н. — Ви хто такі?
— Ервиллова дружина. З настрозьких десяток. Ми під бароном Фрешенетом служили. Але барон у Брокілоні погинув.
Цирі розкрила було рота, однак Геральт сильно стиснув її долоньку, наказуючи мовчати.
— Кров за кров, кажу я! — загримів товариш косоокого, велетень у оббитому мосяжем каптані. — Кров за кров! Цього їм дарувати не можна. Спершу Фрешенет і викрадена принцеса з Цинтри, тепер купці. О богове, помста, помста, волаю! Бо як ні, то повидите — завтра вбиватимуть людей на порогах власних їхніх домівств!
— Добре Брік каже! — промовив косоокий. — Правда? А ти, пане-брате, зволь спитати, звідки?
— З Брюгге, — збрехав відьми́н.
— А та мала, чи донька?
— Донька, — Геральт знову стис долоньку Цирі.
— З Брюгге, — Брік насупився. — А скажу я тобі, пане-брате, що то твій король Венцлав тих потвориць роззухвалює. Не хоче з нашим Ервиллом супрягтися та з Віраксасом із Кераку. А коли б з трьох сторін на Брокілон піти, то врешті би ми ту погань ізнищили.
— Як дійшло до цієї різні? — повільно спитав Геральт. — Хтось знає? Хтось із купців вижив?
— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трафилося. Юнганс, лісничий, сліди як із книжки читає. Скажи йому, Юнгансе.
— Айно, — сказав той з поморщеним обличчям. — Так було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, впоперек дороги повалена сосна, щойно зрубана. А в хащах сліди, хочете побачити? Ну, а як купці стали, щоб дерево одвалити, то їх вистріляли, лиш оком змигнути. Звідти, із гущавини, де тая крива береза. І там сліди є. А стріли, бачте, все дикобабська робота, пера живицею клеєні, древка обкручені ликом…
— Бачу, — урвав відьми́н, дивлячись на убитих. — Кілька, здається, пережило обстріл, то тим горла перерізали. Ножами…
З-за спин жовнірів, які перед ним стояли, з'явився ще один, — худий і невисокий, у лосиному каптані. Мав чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько поголеної чорної щетини. Відьми́нові досить було одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб'ячі очі, на меч, на руків'я стилетів, які стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Геральт бачив надто багато убивць, щоб одразу ж не розпізнати ще одного.
— Маєш гостре око, — дуже повільно промовив чорнявий. — Їй-бо, багато бачиш.
— Та й гаразд, — сказав косоокий. — Що бачив, те хай королеві своєму розповість. Венцлав усе клянеться, що не слід диких баб убивати, бо вони добрі й милі. Запевно, ходить до них майовою порою і грає їх. До того вони, може, й добрі. Самі спробуємо, як котру живцем візьмемо.
— А хоч би і напівживцем, — зареготався Брік. — Ну, трістя, де ж той друїд? Вже й полудне скоро, а його ні сліду. Пора рушати.
— Що ви заміряєте? — спитав Геральт, не випускаючи долоньки Цирі.
— А тобі що? — засичав чорнявий.
— Ну, ти чого відразу так гостро, Левеку, — огидно посміхнувся косоокий. — Ми люде поштиві, секретів не маємо. Ервилл присилає нам друїда, великого магіка, — навіть із деревами говорити вміє. То він і поведе нас у ліс местити за Фрешенета і спробувати відбити принцесу. Це тобі не виграшки, пане-брате, а карна екс… екс…
— Експедиція, — підказав чорнявий, Левек.
— Айно. З уст мені зняв. То рушай у свою дорогу, пане-брате, бо тута невдовзі гаряче може бути.
— Таак, — протяжно сказав Левек, дивлячись на Цирі. — Небезпечно тут, особливо ж із дівчатком. Дикобаби тільки чигають на таких дівчаток. Що, мала? Мама вдома чекає?
Цирі, трусячись, кивнула головою.
— Фатально було б, — вів далі чорнявий, не зводячи з неї очей, — якби не дочекалася. Напевно, побігла б до короля Венцлава і сказала: ти, королю, був до дріад поблажливим, і ото прошу, моя донька і мій чоловік на твоєму сумлінні. Хтозна, може, тоді Венцлав ще раз обдумав би союз із Ервиллом?
— Облиште, пане Левеку, — воркнув Юнганс, а зморщене обличчя поморщилося йому ще дужче. — Нехай собі йдуть.
— Бувай, маленька, — Левек витягнув руку, погладив Цирі по голові. Цирі задрижала і позадкувала.
— Що таке? Боїшся?
— В тебе на руці кров, — тихо сказав відьми́н.
— Ах, — Левек підняв руку. — І справді. То їх кров. Купців. Я перевіряв, чи якийсь не вцілів. Та, на жаль, дикобаби стріляють влучно.
— Дзіванни? — тремтячим голосом обізвалася Цирі, не реагуючи на стиск долоні відьми́на. — Ах, шляхетні лицарі, ви помиляєтесь. Це не могли бути дріади!
— Що ти там пищиш, мала? — бліді очі чорнявого звузилися. Геральт зиркнув направо, наліво, оцінив відстань.
— Не були то дріади, пане лицарю, — повторила Цирі. — Це ж ясно.
— Га?
— Адже це дерево… Це дерево зрубане! Сокирою! А дріада нізащо не зрубала б дерева, правда?
— Правда, — сказав Левек і глянув на косоокого. — Ох, яка ж ти мудра дівчинка. Аж надто.
Відьми́н вже раніше бачив його вузьку руку в рукавичці, руку, що, наче чорний павук, повзла до руків'я стилету. Хоча Левек не відводив погляду від Цирі, Геральт знав, що удар буде вимірений у нього. Дочекався моменту, коли Левек торкнувся зброї, а косоокий стримав подих.
Три рухи. Лише три. Панцероване срібними нютами передпліччя гримнуло чорнявого в бік голови. Перш, ніж він упав, відьми́н уже стояв між Юнгансом і косооким, а меч, із сичанням вистрибуючи з піхов, завив у повітрі, розтрощивши скроню Бріка, велетня в каптані, оббитому мосяжем.
— Цирі, тікай!
Косоокий стрибнув, добуваючи меча, але не встиг. Відьми́н різонув його через груди, навкіс, згори донизу і одразу ж, використовуючи енергію удару, знизу вгору, приклякаючи, розтинаючи жовніра кривавим Х.
— Мужики! — вереснув Юнганс до решти, завмерлих від здивування. — До мене!
Цирі кинулася до кривого бука і, наче білочка, шуснула вгору по гілках, зникаючи в листі. Лісничий послав за нею стрілу, але схибив. Решта жовнірів бігли, розсипаючись у півколо, витягаючи із сагайдаків луки та стріли. Геральт, усе ще навколішках, склав пальці і вдарив знаком Аард, не в лучників — ті були надто далеко, а в піщану дорогу перед ними, засипаючи їх курявою.
Юнганс, відстрибуючи, спритно витяг із сагайдака другу стрілу.
— Ні! — закричав Левек, зриваючись із землі з мечем у правій, зі стилетом у лівій руці. — Облиш його, Юнгансе!
Відьми́н плавно закрутився, обертаючись до нього.
— Він мій! — сказав Левек, трусячи головою, обтираючи передпліччям щоку і губи. — Тільки мій!
Геральт, похилившись, рушив півколом, але Левек не кружляв, напав одразу, двома стрибками добравшись до нього.
Він вправний, подумав відьми́н, заледве в'яжучи клинок убивці коротким млинком, напівобертом уникаючи уколу стилетом. Навмисне не ріпостував, відплигнув, сподіваючись, що Левек спробує досягнути його довгим витягнутим ударом, що втратить рівновагу. Але вбивця не був новачком. Згорбився і теж пішов півколом, м'яким котячим кроком. Несподівано стрибнув, закрутив мечем, завирував, скорочуючи дистанцію. Відьми́н не вийшов назустріч, обмежився швидким верхнім фінтом, який змусив убивцю відстрибнути. Левек згорбився, складаючи кварту, ховаючи руку зі стилетом за спиною. Відьми́н і цього разу не атакував, не скоротив дистанції, знову пішов напівколом, обходячи його.
— Ага, — процідив Левек, випростовуючись. — Граймо далі? Чом би ні. Гарної гри ніколи не занадто.
Скочив, завирував, вдарив раз, другий, третій, у швидкому ритмі, — удар мечем згори і одразу ж зліва плаский навкісний удар стилетом. Відьми́н не збив ритму, — парирував, відстрибував і знову йшов півколом, примушуючи вбивцю розвернутися. Левек різко позадкував, вирушив напівколом у протилежному напрямку.
— Кожна гра, — просичав крізь стиснуті зуби, — мусить мати свій кінець. Що ти скажеш на один удар, спритнику? Один удар, а потім зістрелимо з дерева твоє байстря. Що скажеш?
Геральт бачив, що Левек слідкує за своєю тінню, чекає, доки тінь досягне противника, а це значитиме, що тому в очі світитиме сонце. Перестав крутитися, щоб полегшити убивці завдання.
І звузив зіниці у вертикальні шпарки, дві вузькі риски.
Щоби зберегти видимість, ледь наморщив обличчя, вдаючи осліпленого.
Левек скочив, завирував, утримуючи рівновагу витягнутою вбік рукою зі стилетом, ударив із цілковито неможливого вигину зап'ястя, знизу, мірячи в промежину. Геральт виприснув уперед, обернувся, відбив удар, так само неможливо вигинаючи передпліччя та зап'ястя, розгоном паради відкинув убивцю і хльоснув його кінчиком леза через ліву щоку. Левек заточився, хапаючись за обличчя. Відьми́н викрутився у напівоберт, переніс вагу тіла на ліву ногу і коротким ударом розрубав йому шийну артерію. Левек скорчився, фонтануючи кров'ю, впав на коліна, зігнувся і зарився обличчям у пісок.
Геральт неквапом повернувся в бік Юнганса. Той, викривлюючи поморщене обличчя у скажену гримасу, прицілився з лука. Відьми́н нахилився, беручи меча обіруч. Решта жовнірів у глухій тиші теж здійняли луки.
— На що чекаєте! — ревнув лісничий. — Стріляти! Стріляти в ньо…
Спотикнувся, захитався, подріботів уперед і впав навзнак, — із карку йому стирчала стріла. На древку стріли були смугасті махові пера фазанихи, зафарбовані на жовто у відварі з кори.
Стріли зі свистом і сичанням летіли по довгих пологих параболах з боку чорної смуги лісу. Летіли начебто повільно і спокійно, шумлячи пір'ям, і здавалося, що набирають розгону і сили аж тоді, коли влучають у ціль. А влучали безпомилково, косячи настрозьких найманців, перевертаючи їх у пісок дороги, безвладних і стятих, немов ударені києм соняшники.
Ті, що вціліли, штовхаючи одне одного кинулися до коней.