Куди він тік, тільки Богу було відомо. "Попри те, — вирішив він, — це єдиний розумний шлях. Потік неодмінно кудись впадає. Навіть при цілковитій втраті орієнтації, йдучи берегом потоку, я не буду ходити колами. Над потоками розташовані села, біля потоків закладають свої житла вуглярі, смолярі і лісоруби".
Останні аргументи про переваги потоків він додумував уже на ходу.
* * *
Рейневан ішов дуже швидко, так швидко, як тільки дозволяла дика місцевість. Він втомився і задихався, але зігрівся так, що мокрий одяг аж парував на ньому, швидко сохнув, не холодив уже так дошкульно. Однак хоча він і подолав досить значну відстань, жодних слідів над потоком не виявив, якщо не рахувати витоптаних сарнами стежин і витовчених дикими кабанами заглиблень у багні.
Захмарилося, як він і передбачав, навіть почав сипати дрібнесенький сніжок.
Ліс раптом явно порідів, з-за яворів, які росли на краю галявини, Рейневан побачив силуети дерев'яних будівель. Його серце закалатало сильніше, він додав ходи, на поляну майже вибіг.
Будівлі виявилися покритими корою куренями, зрештою, переважно понищеними. Нічого було навіть зазирати досередини. Усі сліди людей заросли травою і бур'яном. Стружки і тирса, які цілими купами лежали навколо, почорніли і вже навіть не пахли живицею. Увіткнута в пеньок, певно, забута сокира почервоніла від іржі. Лісоруби — а саме їм, поза сумнівом, належали курені — покинули цю галявину, видно, ще декілька років тому.
— Є тут хтось? — волів пересвідчитися Рейневан. — Гей! Ге-е-е-е-ей!
За його спиною щось зашелестіло. Він швидко обернувся — і, попри те, лише мигцем устиг помітити, як щось зникає за рогом куреня. Це "щось" було мале. Як дитина.
— Гей! — він кинувся у той бік. — Стій! Почекай! Не бійся!
Мала істота не була дитиною. Діти не бувають кошлатими і не мають собачих голів. Ані лап, які сягають землі. Не тікають дивним чином підстрибуючи, хитаючись на кривих і коротких ногах і голосно при цьому поскрипуючи. Рейневан кинувся навздогін. До пролому в стіні лісу, що свідчив про просіку. І дорогу. Коли він вискочив на дорогу, кошлате створіння зупинилося. Обернулося. Вилупило очі. І вишкірило собачі зуби.
— Не бійся, — захекано сказав Рейневан. — Я нічого тобі...
Створіння — лісовий кобольд, вальдшрат — перебило його гучним скрипінням, у якому прозвучала якась дивна насмішка. Йому відповів хор таких самих поскрипувань. Вони долинали зусібіч. Перш ніж до Рейневана дійшло, у що він вляпався, на нього накинулося десь із двадцятеро.
Він копнув одного, кулаком повалив іншого, а потім сам опинився на землі. Кобольди обсіли його, як воші. Рейневан кричав, копав, хвицав, гамселив не дивлячись, навіть кусав — без результату. Як тільки він скидав із себе одного, на місце, що звільнялося, вилазили наступні два. Ситуація почала виглядати небезпечною. Раптом один кобольд вчепився пазурами в його волосся і вуха, а другий всівся на обличчі, затуливши Рейневанові ніс і рот волохатим задком. Рейневан почав задихатися, його охопила паніка. Він відчув, як на його стегнах і литках стискаються зуби. Він незграбно хвицнувся, кобольди висіли в нього на ногах, не давали себе скинути. Рейневан висмикнув голову з-під кошлатого заду, який його придавив, і заревів. Дико і нелюдськи.
І — як у казці — допомога прибула. Просіка раптом наповнилася криком, іржанням і тупотом підкованих копит. Кобольда, який сидів на ньому, ніби змело, зникнув і тягар з ніг. Рейневан побачив над собою кінське черево й залізний сабатон у стремені, зловив оком зблиск меча, побачив, як із розрубаної собачої голови бризкає кров. Неподалік смикався і звивався і другий вальдшрат, пришпилений до землі рогатиною. Навколо тупотіли копита, прискав мокрий пісок. Хтось лаявся, ще хтось сміявся, реготав. Ніби було з чого.
— Вставай, — почув він згори. — Ми прогнали чортиків.
Він встав. Його оточували озброєні люди на конях. Між ними витирав кров з клинка меча лицар в обладунках, той самий, який наказав йому встати. Рейневан бачив затінене піднятим гундсгугелем вусате обличчя. Дивно знайоме.
— Ти цілий? Тобі нічого не відгризли?
Збройні зареготали, коли він мимоволі провів руками по порваних іклами штанах. Лицар зняв шолом. Рейневан упізнав його відразу.
— Усе-таки варто було, — сказав, спираючись кулаком на луку сідла, Янко Шафф, пан на замку Хойнік. — Усе-таки варто було покрутитися в цих місцях пару днів. Я відчував, що ти зумієш чкурнути з Троск. Рейневане фон Беляу.
* * *
Вони зробили привал неподалік просіки, під групою великих дубів. Кілька збройних рушили в радше позбавлену перспектив погоню за кобольдами. Решта якийсь час оглядали трупи, дивувалися з них, обговорювали. Нарешті чотири тіла вбитих вальдшратів було підвішено за ноги на гілляках, а армігери й пахолки взялися знімати з них шкури, які мали стати доказами перемоги і трофеями. Рейневан похмуро спостерігав за ними. Він не був впевнений, чи часом і його зараз не почнуть білувати. Удавано доброзичливе і водночас злосливо хитре обличчя Янка Шаффа нічого доброго не віщувало. Рейневан не давав себе обдурити штучною щирістю.
— Твоє щастя, — говорив пан на Хойніку, — що ти репетував і що ми почули. А то було б тобі непереливки. Ми цих волоханів знаємо, чимало їх сидить по карконоських комишах. Узимку голод заганяє їх ближче до людських осель. Нападають купою, живцем жеруть, до кісток об'їдають. Одні кажуть, що їх народжують тутешні гуральські баби, котрі з собаками паруються, тьху, гидота. Інші балакають, що це simiae , заморська худоба, яку колись розводили тамплієри. Ще інші вважають, що це чорти, які з пекла через дірки вилазять. Правда, Цвікер?
— Що зле, те від диявола, — відповів ксьондз, який проходив поруч, кинувши на Рейневана надзвичайно лихий погляд з-під каптура. — А кожен гріх волає про кару.
— Дурень, — упівголоса прокоментував Шафф. — Ну ж бо, паничу Беляу! Небезпека минула, а ти все ще похмурий. Нагодований, переодягнений, а попри те весь час якийсь сам не свій. Чого б це?
— У Тросках, — Рейневан вирішив поставити питання ясно, — ви хотіли мене купити. Давали сорок кіп празьких грошів, не інакше як для того, щоб вони вам при наступному продажі повернулися сторицею. І кого ж це ви, цікаво, розглядали як покупця? Інквізицію? Вроцлавського єпископа?
— Єпископа, — Шафф сплюнув, — срав пес, Інквізицію теж. Я тебе з доброго серця викупити хотів. Через симпатію.
— Симпатію до чого? Ми ж незнайомі.
— Ми знайомі краще, ніж тобі здається. Твій брат Петер, упокій, Господи, його душу, був порядною людиною. Тим, що потребували, ніколи в допомозі не відмовляв. І в позиці. Коли нам, Шаффам, випала потреба, хто допоміг? Петер з Беляви!
— Ага.
— А хто тепер заповзявся на Рейнмара, Петерового брата? Хто на нього чигає? Єпископ? Срав його пес, я сказав! Стерчі? Стерчі — це звичайнісінькі розбійники. Зембицький князь Ян, лихий за те, що Рейневан його коханку посував, бо воліла молодшого і палкішого? Ян фон Біберштайн зі Штольца, врешті-решт. Ніби великої шляхетності пан, а що робить? За впіймання шляхтича винагороду призначає, як за збіглого раба. І за що? Що йому доньку збаламутив? Господи Ісусе! Таж для того і є панни, для того їх Памбучок створив, щоб їх баламутити, а для того, щоб вони давали себе баламутити, обдарував їх курвівською натурою. Зле кажу?
— Як я тебе в Тросках упізнав, — продовжив Шафф, не чекаючи схвалення, — то подумав собі: візьму і врятую хлопця, не дам Шести Містам, не дозволю, щоб над братом Петера з Беляви кати на ешафоті знущалися на зловтіху черні. Викуплю, подумав я собі, нещасного...
— Сердечно вам дякую. Вашим боржником...
— Сорок кіп грошів, — Янко Шафф ніби й не чув, — сума, подумав я собі, не така велика, покійний пан Петер нам набагато більше був тоді позичив. Та й врятований з лап лужицьких катів панич Рейнмар, подумав я собі, теж зуміє віддячити. Адже панич Рейнмар має п'ятсот гривень, які два роки тому назад заграбав у збирача податків. Зуміє віддячити. І поділитися.
— Та що ви, пане Шафф, — зітхнув буцімто безтурботно Рейневан. — Ви вірите поголоскам? Ви ж самі тільки що визнали, що у Шльонську на мене чигають, що брудними методами користуються. Що не зупиняються перед огудою і наклепом, що недобрі чутки розпускають, аби тільки мене очорнити. Бо це наклеп і брехня, нібито я напав на колектора. Наклеп і брехня, розумієте? За порятунок дякую, я цього вам не забуду. Але тепер, якщо дозволите, попрощаюся. Я мушу знайти товаришів, які...
— Помалу, — Шафф дав поглядом і жестом знак збройним, ті негайно стали поблизу. — Помалу, пане Белява. Прощатися хочеш? Так швидко? А вдячність де? У Тросках я не зміг тебе викупити, але ж добрі наміри також рахуються. Однак від лісових монстрів я тебе врятував, не заперечиш. Якби не я, був би тобі кінець. Так що коли будемо ділитися гривнями збирача, я візьму триста, а ти решту. Так буде справедливо.
— Я не нападав на збирача і не маю цих грошей!
— Про те, чи маєш, що маєш і де маєш, — Шафф злегка примружив очі, — ми ще поговоримо. У замку Хойнік. Куди ми зараз вирушаємо. Даси мені лицарське слово, що не втікатимеш, то я не накажу тебе зв'язати. Зрештою, куди тобі втікати? Ліси кишать пекельними створіннями. Де Бергов, поза сумнівом, уже тебе переслідує. Також під Тросками на тебе все ще чигає Ульріх фон Біберштайн, який страшенно на тебе заповзявся. У мене тобі не станеться кривда. Я навіть залишу тобі частину грошей колектора, собі візьму тільки... Тільки чотириста гривень. Тому...
Перш ніж дідич Хойніка уточнив, періапт Візумрепертум активувався на руці в Рейневана. Сам по собі.
Магія, яка привела в дію амулет, була такою сильною, що Рейневан не мав найменших труднощів з визначенням напрямку. Заскочивши як Шаффа, так і його збройних, він кинувся за просіку, за кущі ялівцю, перескочив вирву і без роздумувань налетів на людину в каптурі, яка присіла за поваленим стовбуром. Розмашистим ударом кулака він вибив у нього з руку скриньку, схожу на малесеньку раку, копнув, врізав по шиї, додав у вухо. Каптур упав, блиснула тонзура. Рейневан був би зацідив ксьондзові ще раз, але збройні люди Шаффа наздогнали його і схопили залізною хваткою.
— Що ти, з біса, виробляєш? — закричав Шафф.