Одіссея капітана Блада

Рафаель Сабатіні

Сторінка 48 з 61

Там Арабелла зупинилася й поглянула на нього. [226]

— Ви щось сказали про доручення, сер,— нагадала вона, виявляючи своє нетерпіння.

Його світлість почав розгублено перебирати кучері свого парика. Він трохи хвилювався і роздумував, з чого почати.

— Блад просив мене,— нарешті наважився лорд,— переказати вам, що він все ж зберіг дещо від того джентльмена... яким... яким ви знали його колись...

— Тепер це ні до чого,— сумно промовила дівчина. Лорд Джуліан не зрозумів її, бо не знав, що з учорашнього дня вона раптом прозріла.

— Я думаю... ви були несправедливі до нього. Арабела не зводила з лорда Джуліана свої карих очей.

— Якщо ви скажете мені все те, що він вас просив переказати, можливо, тоді я зумію краще розібратися...

Слова Арабелли збентежили лорда Джуліана, і він замислився. Доручення було делікатним, а він не зовсім підготувався, і тому діяти треба було обережно. Проте його турбувало не стільки те, як виконати доручення, скільки те, як використати його у своїх власних інтересах. Його світлість, досить досвідчений у поводженні з жінками, завжди почував себе невимушено з дамами аристократичного світу, а от зараз він якось дивно зніяковів перед цією одвертою, безпосередньою дівчиною — племінницею колоніального плантатора.

Наче змовившись, вони мовчки йшли до освітленого яскравим сонцем перехрестя, де алею перетинала стежка до будинку. Тут, купаючись, у сонячному промінні, пурхав барвистий з долоню завбільшки метелик з темно-пурпуровими оксамитними крильцями.

Замисленим поглядом його світлість стежив за метеликом, аж поки той не зник з поля зору, і тільки після цього відповів:

— Не так легко все сказати, клянусь честю! Цей Блад заслуговує на краще ставлення до себе. І, якщо бути одвер-тим, то ми самі перешкоджали йому стати іншим. Ваш дядько — тому що ніяк не міг побороти свою ворожість до нього, ви... тому... тому що, порадивши йому піти на королівську службу і цим спокутувати своє минуле, не захотіли визнати за ним цієї спокути, коли він перейшов на королівську службу. І вчинили ви так, знаючи, що тільки турбота про ваш порятунок примусила його зважитись на цей крок.

Арабелла одвернулася, щоб він не помітив її обличчя. [227]

— Знаю, тепер я знаю! — ніжко промовила вона і після невеликої паузи запитала: — А ви? Яку роль у всьому цьому відіграли ви? Чому вам доводиться тепер звинувачувати і себе разом з нами?

— Моя роль? — і знову лорд завагався, а потім хоробро кинувся вперед, як звичайно роблять люди, коли нарешті відважаться здійснити те, чого боялися.— Якщо я правильно його зрозумів, то моя участь, хоч і була на перший погляд пасивною, все ж виявилась дуже активною... Благаю вас, міс Арабелла, не забувати, що я тільки переказую його власні слова і нічого від себе не додаю,— його світлість помітно нервував.— Блад сказав мені, що моя присутність перешкодила йому відновити своє добре ім'я у ваших очах, а якщо йому не пощастило цього досягти, то все інше йому ні до чого.

Арабелла стривожено глянула прямо у вічі Уейду і, нічого не розуміючи, нахмурилась.

— Він вважав, що ваша присутність перешкодила йому? — перепитала вона. Було ясно, що вона просить пояснити значення цих слів.

Вкрай збентежений, лорд плутано почав пояснювати їй:

— Авжеж. Він висловив це в таких словах... Я хотів би, щоб це було правдою, але, повірте, я не смів навіть думати... одному богу відомо, що я не з ловеласів, Арабелло. Він сказав...— Але дозвольте мені розповісти все з початку, і ви зрозумієте моє становище. Я приїхав на борт його корабля з наміром зажадати негайного звільнення вашого дядька, якого він забрав у полон. На мою вимогу Блад тільки розсміявся. Адже полковник Бішоп, як заложник, був гарантією його безпеки. Необдумано забравшись на борт його корабля, я цим самим надав йому можливість в моїй особі мати ще одного заложника, не менш цінного, ніж полковник Бішоп. І все ж капітан Блад попросив мене залишити його корабель. Він зробив це не від страху за наслідки. Ні. Він нічого не боїться. І не з поваги до мене. Навпаки, він признався, що ненавидить мене і ненавидить з тієї ж причини, яка примушує його подбати про мою безпеку...

— Я не розумію,— сказала Арабелла, коли лорд Джулі-ан замовк.— Хіба це не суперечить одне одному?

— Це так тільки здається... а справа в тому, Арабелло, що цей нещасний одважився... покохати вас.

При цих словах дівчина скрикнула і схопилася рукою за серце. Широко розкривши очі, вона здивованим поглядом вп'ялася в лорда Джуліана. [228]

— Я... я налякав вас? — співчутливо запитав він.— Я остерігався цього, але мені треба було сказати вам усе, щоб ви могли зрозуміти.

— Кажіть далі,— попросила вона.

— Гаразд. Він вбачав у мені того, хто, як він сказав, перешкоджає добиватися вашої взаємності. А тому він з задоволенням убив би мене в поєдинку. Та оскільки моя смерть спричинила б вам біль, а ваше щастя для нього найдорожче в світі, він добровільно відмовився тримати мене як заложника. Коли б йому не дали можливості вільно вийти в море, а я загинув би під час бою, то ви, можливо... оплакували б мене. Він не міг піти на це. Він сказав — я точно передаю його слова,— що ви дивитесь на нього, як на розбійника й пірата, і потім додав, що коли з нас двох, як йому здалося, ви обрали мене, то вибір ваш, на його думку, правильний. Тому він і попросив залишити його корабель і наказав своїм людям доставити мене на берег.

Арабелла звела на лорда очі, повні сліз. Затамувавши' подих, лорд Джуліан ступив крок до неї і простягнув їй руку.

— Чи мав він підстави, Арабелло? Моє щастя залежить від вашої відповіді.

Вона мовчки дивилась на нього, а думки її були далеко. Поки вона мовчала, він не наважувався підійти ближче.

Сумніви, болісні сумніви охопили його. А коли дівчина, нарешті, заговорила, лорд відчув, наскільки вірними були його сумніви. З її слів він зрозумів, що з усього сказаного ним до її свідомості дійшла тільки та частина розповіді, де говорилось про почуття капітана Блада до неї.

— Він так сказав?! — вигукнула дівчина.— Справді сказав це? О боже!

Вона відвернулася од нього і крізь рясне листя апельсинових дерев, що росли вздовж алеї, поглянула на іскристу гладінь великої гавані і на горби, що мріли вдалині.

Якийсь час лорд постояв мовчки, з острахом чекаючи, що ж йому принесе наступна хвилина. Нарешті, Арабелла заговорила повільно, продумано. Здавалося, вона обмірковує кожне слово, і голос її знижувався іноді до ледве чутного шепоту:

— Вчора ввечері, коли мій дядько згоряв від ненависті та шаленства, до моєї свідомості раптом дійшло, що така мстивість властива лише тим людям, які самі чинять зло іншим. Вони доводять себе до нестями для того, щоб тільки виправдати свої ганебні вчинки. Я надто легко вірила всьому тому поганому, шо приписувалося Пітерові Бладу. [229]

Вчора він сам пояснив мені історію з Левасером, про яку ви чули в Сен-Нікола. А зараз, із ваших слів, я переконуюсь у його чесності і порядності. Власне, це стверджуєте і ви самі...

— Я поділяю вашу думку,— лагідно зауважив лорд Джуліан.

— А хіба може бути інакше? Та чого варта зараз моя або ваша думка? Нічого. Для мене зараз має значення тільки одне... О, як тяжко й боляче згадувати!.. Якби я вчора не відштовхнула його своїми словами, він міг би бути врятованим. О, якби мені тільки пощастило поговорити з ним до того, як він пішов звідси! Я чекала його, але він пішов з моїм дядьком, і я навіть не підозрівала, що більше не побачу його. А тепер він знову вигнанець, знову пірат... А коли-небудь його схоплять і повісять. І винна у всьому я, тільки я!

— Ну, що ви говорите! Єдиний винуватець — ваш дядько з його звірячою злобою, та ще власна впертість Блада, яка не знає компромісів. Не звинувачуйте себе. Не треба.

Дівчина рвучко обернулася до нього. В її очах і досі блищали сльози.

— Як ви можете так говорити? — не стрималась вона.— Адже він сам сказав вам, шо в усьому винна тільки я! Я глибоко образила його і розумію тепер, яка я була несправедлива до нього.

— Не журіться,— заспокоював її лорд Джуліан.— Повірте мені, якщо це втішить вас, я зроблю все можливе, щоб врятувати його.

Від хвилювання в неї перехопило подих.

— Справді?! — вигукнула вона з палкою надією.— Ви обіцяєте? Вона поривчасто простягнула йому руку, і він стиснув її в своїх руках.

— Обіцяю,— відповів він і, все ще тримаючи її руку, тихо промовив: — Арабелло... Залишається ще одне запитання, на яке ви не відповіли мені...

— Яке запитання?-Дівчина здивовано глянула на лорда, мов на божевільного. Що могли означати зараз якісь там запитання, коли йдеться про долю Пітера?

— Питання це стосується мене особисто і всього мого майбутнього. Скажіть, чи можна мені вірити в те, чому повірив Блад, що примусило його... думати, ніби... ніби ви не зовсім байдужі до мене...

Він помітив, як раптом змінився вираз її вродливого обличчя, як перебігла по ньому хмарка.

— Не байдужа до вас?..— перепитала вона.— Звичайно,— [230] ні. Ми з вами добрі друзі, і я сподіваюсь, мілорде, що ми й надалі залишимося добрими друзями.

— Друзі! Добрі друзі? — промовив він чи то з відчаєм, чи то з болем.— Не тільки дружби прошу я, Арабелло. Невже ви скажете мені, що Пітер Блад помилився?

Тривога на обличчі дівчини стала помітнішою. Вона спробувала обережно звільнити свою руку. Спочатку Уейд хотів утримати її, але, зрозумівши, що діє нерозумно, випустив руку з своїх пальців.

— Арабелло! — вигукнув він з болем у голосі.

— Я залишуся вашим другом, мілорде. Тільки другом. Повітряний замок розвалився, і приголомшений лорд

Джуліан лишився серед уламків марних сподівань. Він не був самовпевненою людиною і сам визнав поразку. Але ще чогось він тут не міг збагнути. Вона обіцяє йому тільки дружбу! А він же міг забезпечити їй виключне становище,— такого вона, племінниця колоніального плантатора, яким би багатим той не був, навіть уві сні не могла б. побачити. А вона відмовляється від усього цього і говорить про дружбу. Виходить, що Пітер Блад помилився. Але в якій мірі він помилився? В такому разі... Його думки обірвалися. Навіщо мудрувати? Навіщо мучитись і завдавати собі душевного болю?! Треба знати все. І він з жорстокою відвертістю запитав Арабеллу:

— Це Пітер Блад?

— Пітер Блад? — повторила вона мимоволі, не зрозумівши одразу, що саме він мав на увазі.

45 46 47 48 49 50 51

Інші твори цього автора: