Він наче втратив мову.
— Е е... містер Блек... Сіріусе... — боязко звернулася до нього Герміона.
Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.
— Дозвольте запитати, як... як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?
— Дякую, дякую!— вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. — От власне! Саме це я й хотів...
Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.
— Я й сам не знаю, — повільно промовив він. — Мабуть, я не збожеволів тільки тому, що був переконаний у власній невинності. Ця думка не була радісною, тож дементори не могли її висмоктати... але вона зберегла мій розум і свідомість... допомогла зберегти силу.. отож, коли настала відповідна мить... я перевтілився у власній камері... і став псом. Дементори сліпі, ви знаєте... — Він ковтнув слину. — Вони знаходять людей, відчуваючи їхні емоції... Коли я обернувся на пса, вони відчули, що мої почуття стали не такі... не такі людські, простіші... але вони, звісно ж, думали, що я божеволію, як і решта в'язнів, тож це їх не стурбувало. Та я був украй знесилений і не мав жодної надії, що впораюся з ними без чарівної палички...
Але тоді я побачив на знімку Пітера... Я зрозумів, що він у Гоґвортсі, поруч із Гаррі... готовий діяти, щойно довідається, що Темний Лорд знову набирає сили...
Петіґру хитав головою, нечутно ворушив губами і, неначе загіпнотизований, не спускав очей з Блека.
— ...я зрозумів, що він готовий завдати удару, тільки но впевниться у своїх спільниках... готовий віддати їм останнього з Поттерів. Хто б тоді насмілився сказати, що він зрадив Лорда Волдеморта? Його б зустріли з почестями... Тому ви розумієте, що я мусив діяти. Адже я єдиний знав, що Пітер і досі живий...
Гаррі згадав, як містер Візлі ділився з дружиною: "Вартові кажуть, що він розмовляє вві сні... одні і ті ж слова... "Він у Гоґвортсі"...
— Хтось мовби запалив у моїй голові вогонь, і дементори були не в змозі його загасити... це не було радісне відчуття... це було якесь шаленство... воно давало мені силу, прояснювало думки. І ось якось увечері, коли дементори відчинили двері моєї камери, щоб подати їжу, я прослизнув повз них у подобі пса... Їм значно важче відчувати тварин, тож вони розгубилися... Я був неймовірно худий... такий худий, що зумів прослизнути крізь ґрати... У подобі пса я доплив до самого берега... далі на північ... і так аж сюди, на територію Гоґвортсу... Відтоді постійно жив у Забороненому лісі... хіба що... не втерпів і прийшов на квідич... ти, Гаррі, літаєш не гірше за батька...
Він глянув на Гаррі, і той уперше не відвів погляду.
— Повір мені, — прохрипів Блек. — Повір. Я ніколи не зраджував Джеймса і Лілі. Я б скоріше вмер, аніж їх зрадив.
І Гаррі нарешті повірив. Клубок у горлі не давав йому говорити, тож він лише кивнув.
— Ні! — Петіґру впав навколішки, ніби Гаррін кивок був йому смертним вироком. Він почав плазувати на колінах, молитовно простягаючи до Блека руки.
— Сіріусе, це ж я... Пітер... твій друг.. ти не можеш... Блек замахнувся ногою і Петіґру відсахнувся.
— Моя мантія брудна й без тебе.
— Ремусе! — запищав Петіґру, повертаючись уже до Люпина і благально припадаючи перед ним до землі. — Ти ж у це не віриш... Невже Сіріус не сказав би тобі, що вони змінили свій план?
— Ні, не сказав би, якщо він думав, що я шпигун, — відповів Люпин. — Допускаю, Сіріусе, що ти саме так і вважав, і тому нічого мені не сповістив, — кинув він мимохіть, не дивлячись на Петіґру.
— Пробач мені, Ремусе, — зітхнув Блек.
— Нічого, Гультяю, старий друже, — сказав Люпин, закочуючи рукави. — Пробач і ти, що я вважав тебе шпигуном.
— Нема за що, — тінь усмішки промайнула його виснаженим лицем і він також почав підкочувати рукави. — Уб'ємо його разом?
— Гадаю, що так, — похмуро підтвердив Люпин.
— Ви не станете... ви не можете... — мало не задихнувся Петіґру й поповз до Рона.
— Роне... хіба ж я не був тобі добрим приятелем... твоєю улюбленою тваринкою? Ти ж не дозволиш їм мене вбити... Ти ж на моєму боці, правда?
Але Рон дивився на Петіґру з невимовною відразою.
— І ти ще спав у моєму ліжку! — скривився він.
— Мій добрий хлопчику.. ласкавий володарю... — плазував перед Роном Петіґру — ти ж їм не дозволиш. .. я був твоїм пацючком... доброю тваринкою...
— Якщо з тебе й вийшов кращий пацюк, ніж людина, то тут нічим хизуватися! — хрипко вимовив Блек.
Рон, блідий від болю, відсунув від Петіґру свою поламану ногу.
Петіґру розвернувся на колінах, підповз до Герміони й ухопився за краєчок її мантії.
— Мила дівчинко... розумнице... ти... ти не дозволиш їм... порятуй мене...
Герміона висмикнула мантію з його чіпких пальців і ошелешено позадкувала до стіни.
Петіґру тіпало мов у пропасниці, він повільно повернув голову до Гаррі.
— Гаррі... Гаррі... ти страшенно схожий на свого батька... як дві краплі води...
— ЯК ТИ СМІЄШ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ГАРРІ? — заревів Блек. — ЯК СМІЄШ ДИВИТИСЯ ЙОМУ В ОЧІ? ЯК СМІЄШ ГОВОРИТИ ПЕРЕД НИМ ПРО ДЖЕЙМСА?
— Гаррі, — прошепотів Петіґру, колінкуючи до нього і простягаючи руки, — Гаррі, Джеймс не став би мене вбивати... Він зрозумів би, Гаррі... він би мене пощадив...
Блек з Люпином схопили Петіґру за плечі й повалили горілиць на підлогу Він, лежачи, дивився на них і трусився з жаху.
— Ти продав Лілі і Джеймса Волдемортові! — Блека так само били дрижаки. — Чи ти це заперечуєш?
Петіґру заридав. Це було нестерпне видовище — він скидався на лисіючого малюка переростка, що зіщулився на підлозі.
— Сіріусе, Сіріусе, а що ж я міг зробити? Темний Лорд... ти собі не уявляєш... у нього така неймовірна зброя... Я злякався, Сіріусе, я ж ніколи не був таким сміливцем, як ти, Ремус чи Джеймс. Я ніколи не думав, що так станеться... Мене змусив Той Кого Не Можна Називати...
— НЕ БРЕШИ! — заволав Блек. — ТИ СТАВ ЙОГО ШПИГУНОМ ЩЕ ЗА РІК ДО ЗАГИБЕЛІ ДЖЕЙМСА ТА ДІЛІ! ТИ БУВ ЙОГО ІНФОРМАТОРОМ!
— Він... він скрізь перемагав! — видихнув Петіґру. — І щ що б я врятував, якби йому не піддався?
— Авжеж. Що б ти врятував, опираючись найлихішому чаклунові всіх часів? — розлючено перепитав Блек. — Хіба що кілька невинних життів, Пітере!
— Ти не розумієш! — простогнав Петіґру. — Він би мене вбив, Сіріусе!
— ТО ТРЕБА БУЛО ВМЕРТИ! — заревів Блек. — ВМЕРТИ, А НЕ ЗРАДЖУВАТИ ДРУЗІВ! МИ ВСІ ТАК БИ Й ВЧИНИЛИ НА ТВОЄМУ МІСЦІ!
Блек з Люпином стояли пліч о пліч, піднявши чарівні палички.
— Ти мусив здогадатися, — тихо мовив Люпин. — Якщо тебе не вбив Волдеморт, то це зробимо ми. Прощавай, Пітере.
Герміона затулила обличчя і відвернулася до стіни.
— НІ! — закричав Гаррі. Він кинувся вперед і став між Петіґру і чарівними паличками. — Не треба його вбивати, — сказав він задихано. — Не можна.
Блек і Люпин були приголомшені.
— Гаррі, через цього покидька ти залишився без батьків, — прохрипів Блек. — Цей ниций кавалок лайна і пальцем не ворухнув би, якби ти вмирав. Ти ж його чув. Для нього його власна смердюча шкура важить більше за всю твою родину.
— Я знаю, — важко дихаючи, сказав Гаррі. — Ми відведемо його в замок і віддамо дементорам. Нехай кинуть його в Азкабан... але не вбивайте його.
— Гаррі! — видихнув Петіґру і обхопив його коліна. — Ти... дякую тобі... я цього не заслужив... дякую...
— Геть від мене! — з відразою відштовхнув його Гаррі. — Я роблю це не заради тебе. Я роблю це тому, що мій тато не хотів би, щоб двоє його найкращих друзів стали вбивцями... через такого, як ти.
Ніхто не поворухнувся і не вимовив жодного слова. Чулося лише як Петіґру зі свистом видихав повітря, хапаючись за груди. Блек з Люпином перезирнулися і водночас опустили палички.
— Ти єдиний маєш право вирішувати, Гаррі, — сказав Блек. — Але подумай... добре подумай, що він наробив...
— Нехай іде в Азкабан, — повторив Гаррі. — Він заслужив його, як ніхто...
Петіґру й далі сопів у нього за спиною.
— Добре, — погодився Люпин. — Гаррі, відійди. Гаррі завагався.
— Я лише хочу його зв'язати, — пояснив Люпин. — Нічого більше, присягаюся.
Гаррі відступив убік. З чарівної палички Люпина вилетіли тоненькі мотузки і за мить Петіґру вже звивався на підлозі, міцно обмотаний і з кляпом у роті.
— Та якщо ти спробуєш перевтілитися, Пітере, — загарчав Блек, цілячись чарівною паличкою на Петіґру, — тоді ми тебе таки вб'ємо. Ти згоден, Гаррі?
Гаррі глянув на жалюгідну постать на підлозі і кивнув так, щоб Петіґру це побачив.
— Гаразд, — Люпин раптом перейшов на діловий тон, — я не вмію зрощувати кістки настільки добре, як мадам Помфрі, тож краще, мабуть, накласти шину й відвести тебе, Роне, до шкільної лікарні.
Він підійшов до Рона, торкнув зламану ногу чарівною паличкою і стиха промовив "Ферула". Ногу зараз же обмотали бинти, що міцно прив'язали її до шини. Люпин допоміг йому встати. Рон обережно сперся на зламану ногу і навіть не скривився.
— Набагато краще, — зрадів він. — Дякую.
— А що буде з професором Снейпом? — ледь чутно питала Герміона, дивлячись на розпластану постать.
— Нічого серйозного, — заспокоїв її Люпин, нахиляючись над Снейпом і міряючи йому пульс. — Просто ви трохи... перестаралися. Ще й досі непритомний. Е е... Краще, мабуть, не приводити його до тями, поки не доберемося до замку. А доправити його туди можна ось так...
Він прошепотів: "Мобілікорпус".
Здалося, мовби хтось потягнув за невидимі мотузки, прив'язані до Снейпових рук, шиї та колін. Його тіло опинилося у вертикальній позиції, а голова метлялася, як у чудернацької ляльки. Снейп завис над землею, а його ноги гойдалися в повітрі. Люпин підняв з підлоги плаща невидимку і надійно запхнув його в кишеню.
— Двом з нас доведеться прикуватися до оцього, — сказав Блек, тицьнувши Петіґру черевиком. — Так буде надійніше.
— Я так і зроблю, — погодився Люпин.
— Я теж, — люто мовив Рон, шкутильгаючи до нього.
Блек просто з повітря вичаклував важкі наручники. Невдовзі Петіґру знову стояв на ногах — його ліва рука була прикута до правої руки Люпина, а права — до лівої Рона.
Рон стояв з кам'яним обличчям: справжню Скеберсову сутність він сприйняв як особисту образу. Криволапик м'яко зіскочив з ліжка і очолив процесію виходу з кімнати, радісно задерши пухнастого хвоста.
— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Цілунок Дементора
Гаррі ще ніколи не брав участі в такій дивній процесії.