Гребер жадібно випив склянку води. Вона була холодна і видалася йому смачнішою, ніж вино. Сад був більший, ніж можна було подумати, дивлячись з вулиці. Він складався з невеличкого зеленого моріжка, кущів бузини та. бузку, кількох старих дерев, вкритих молодим листям.
Повернулась Елізабет.
— Як ти це знайшов?
— Випадково. Як же ще можна таке знайти?
Вона пройшла по моріжку і помацала пальцями бруньки на кущах бузку.
— Вже набубнявіли. Ще зелені й гіркі на смак, але скоро порозпукуються.
— Так, — сказав Гребер. — Вони зацвітуть. Через кілька тижнів.
Елізабет підійшла до нього. Вона пахла милом, свіжою водою і молодістю.
— Як тут чудово! Дивно, але в мене таке відчуття, немовби я тут уже була.
— Мені це також здалося, коли я побачив цей будинок уперше.
— Таке відчуття, ніби це колись уже було. Ти, я і цей садок. Так, наче бракує ще якоїсь дрібниці, чогось останнього, щоб детально все пригадати. — Вона поклала голову йому на плече. — Але цього не станеться. Для цього завжди бракує якоїсь дрібниці. А може, ми й справді колись уже пережили все це, а тепер переживаємо ще раз.
Фрау Вітте принесла супник.
— Я хотів би одразу віддати вам талони, — сказав Гребер. — У нас їх небагато. Частина згоріла. Але цих, гадаю, вистачить.
— Мені всі не потрібні,— пояснила фрау Вітте. — Сочевиця ще з довоєнних часів. Кілька штук треба на ковбасу. Решту я потім принесу вам назад. Хочете щось випити? Є кілька пляшок пива.
— Чудово! Пиво — це саме те, про що ми мріяли!
Вечірня заграва згасала просто на очах. Заспівав дрозд. Гребер згадав, що вже чув дрозда вранці. Він сидів у церкві на статуї, що зображала хресний хід. З того часу сталося чимало подій.
Гребер зняв кришку супника.
— Ковбаса. Справжня свиняча ковбаса. І сочевиця, зварена круто. Не їжа, а мрія!
Він наповнив тарілки, й на мить йому здалося, що має дім, дружину, садок, стіл, їжу, безпеку, а кругом панує мир.
— Елізабет, — сказав він, — якби тобі запропонували десять років жити ось так, як тепер, — серед руїн, в цьому саду, разом зі мною, ти б згодилася?
— Одразу ж! І навіть довше.
— Я теж.
Фрау Вітте принесла пиво. Гребер повідкупорював пляшки і наповнив склянки. Вони випили. Пиво було холодне й смачне. Вони взялися за суп. Їли повільно, спокійно і поглядали одне на одного.
Стемніло. Промінь прожектора перетнув небо, уткнувся в хмари і поповз далі. Дрозд замовк. Упала ніч.
Прийшла фрау Вітте, щоб долити супу.
— Ви мало з'їли, — сказала вона. — Молоді люди мають добре їсти.
— Ми з'їли, скільки могли. Супник майже порожній.
— Я принесу вам ще трохи салату. І шматок сиру.
Зійшов місяць.
— Тепер ми маємо все, — мовила Елізабет. — Місяць, сад, ми повечеряли, і в нас ще цілий вечір. Це так чудово, що навіть не можна про це не говорити.
— Так люди жили раніше. І не вбачали в цьому нічого особливого.
Вона кивнула і озирнулася навколо.
— Руїн звідси зовсім не видно. Їх не видно за садом. Дерева все заступають. Подумати тільки: на світі є цілі країни, де все виглядає саме так!
— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйновані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, й ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень.
— А нас туди пустять?
— Як туристів? А чому б і ні? В Швейцарію?
— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?
— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.
Елізабет засміялася:
— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!
Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.
— Вам тут подобається?
— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?
— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.
— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі,— сказав Гребер.
Елізабет знову розсміялася.
— Мов князі, ми жили спочатку. Їли гусячу печінку, ікру й пили пфальцське вино. Тепер ми живемо, як люди… Так, як мріємо жити потім. Хіба це не прекрасно — жити?!
— Так, Елізабет.
Гребер поглянув на неї. Коли вона повернулася з фабрики, то мала стомлений вигляд. Тепер Елізабет відпочила. Так з нею траплялося завжди; для цього їй потрібно було не багато.
— Це буде чудово — жити! — сказала вона. — Ми так мало жили. Мало бачили. Все ще попереду. Те, що для інших людей звичайна річ, для нас буде справжньою романтикою. Повітря, яке не пахне згарищами. Або вечеря без талонів. Крамниці, в яких можна буде купити все, що забажається. Міста без руїн. Можливість розмовляти, не озираючись довкола. Ніякого страху! Це триватиме ще довго, але страх поступово зникатиме, і навіть коли він іноді й появлятиметься, то буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже немає чого боятися! Ти в це віриш?
— Так, — мовив Гребер через силу. — Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.
Вони сиділи допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.
Місяць піднявся вище. Нічний запах землі і молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. В кущах щось зашаруділо. Кіт полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.
Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.
— Ви запізнилися, — сказав їм причетник. — Всі місця зайняті.
Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.
— А чи не можна нам переночуватив церковному саду?
— В церковному саду скрізь, де є тенти, вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?
О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.
— Ми покладаємося більше на бога, — відповів Гребер.
Причетник пильно подивився на нього.
— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.
— Це байдуже.
— Ви одружені?
— Так. А що?
— Це дім господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом. В критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.
— Навіть коли вони одружені?
— Навіть коли одружені. Галерея належить церкві. Тут не місце для плотських насолод. Ви обоє не схожі на одружених.
Гребер дістав своє свідоцтво про шлюб. Причетник надів нікельовані окуляри і при світлі лампадки став читати папір.
— Зовсім недавно, — сказав потім.
— З приводу цього в катехізисі немає ніяких застережень.
— А чи зареєстровано ваш шлюб і в церкві?
— Послухайте, ви, — сказав Гребер. — Ми стомилися. Моя дружина цілий день важко працювала. Ми йдемо ночувати в церковний сад. Якщо ви маєте щось проти, спробуйте нас вигнати звідси. Але візьміть з собою якомога більше людей. Зробити це буде не просто.
Раптом біля них з'явився священик. Він підійшов зовсім нечутно.
— Що тут таке?
Причетник заходився пояснювати. Священик обірвав його.
— Не вдавайте із себе господа бога, Бемере! Досить і того, що людям доводиться тут ночувати. — Він обернувся до Гребера — Якщо завтра ви не знайдете собі житла, приходьте до дев'ятої вечора в паперть номер сім. Пастор Бідендік. Моя економка вас де-небудь влаштує.
— Щиро дякуємо.
Бідендік кивнув і пішов далі.
— Швидше, ви, унтер-офіцер божий! — звернувся Гребер до причетника. — Майор дав вам наказ. Ви мусите його виконувати. Церква — це єдина диктатура, що пережила віки. Як пройти в сад?
Причетник провів їх через ризницю. У темряві виблискував церковний одяг. Потім показалися двері і вхід до церковного саду.
— Ви ще не подумайте влаштуватися на могилах соборних каноніків, — пробурчав Бемер. — Залишайтеся з того боку, біля галереї. Спати разом теж не можна. Тільки поряд. Постеліться нарізно. Роздягатися заборонено.
— І роззуватися теж?
— Роззуватися можна.
Вони увійшли. В саду розлягалося багатоголосе хропіння. Гребер розіслав на траві свій плащ-намет і ковдри. Подивився на Елізабет. Вона посміхнулася.
— Ти чого смієшся? — спитав він.
— Я сміюся з причетника. І з тебе.
— Ну, добре. — Гребер поставив валізи під стіною і поклав ранець замість подушки. Раптом серед рівномірного хропіння пролунав жіночий крик.
— Ні! Ні! О-о! — Крик перейшов у хрипле бурмотіння.
— Тихше! — гримнув хтось.
Жінка знову закричала.
— Тихше! Сто чортів! — заволав уже голосніше хтось інший. Крик змовк, немов захлинувся.
— Що то значить панівна нація! — сказав Гребер. — Навіть уві сні ми виконуємо кожний наказ.
Нарешті вони лягли. Біля стіни майже нікого більше не було. Лише в обох кутках щось темніло, там також спали люди. Місяць піднявся над зруйнованою вежою церкви. Він лив своє бліде світло на старі могили соборних каноніків. Деякі могили позападали. Це не від бомб домовини згнили і попровалювались. Посеред саду, між кущами троянд, бовванів великий хрест. Уздовж алеї стояли кам'яні скульптури, що зображали хресний хід. Елізабет і Гребер лежали поміж "Бичуванням" і "Покладанням тернового вінця". Далі, в другому ряду, біліла колонада і арки галереї, відкритої в бік саду.
— Йди до мене, — шепнув Гребер. — До дідька розпорядження цього причетника-аскета!
XXIII
Ластівки кружляли навколо розбитої вежі. Вранішнє сонце виблискувало на рваних краях покрівлі. Гребер дістав спиртівку. Він не знав, чи можна тут варити, а тому вирішив учинити за давнім солдатським правилом: роби, доки тобі не встигли заборонити. Він узяв казанок і пішов шукати кран з водою. Знайшов його за скульптурою, що зображала сцену розп'яття. Поруч спав якийсь чоловік з роззявленим ротом і рудою щетиною. У нього не було однієї ноги. Протез він зняв і поклав біля себе. Нікельовані частини поблискували у вранішньому світлі, немов якийсь механізм. Гребер зазирнув через відкриту колонаду в галерею. Причетник сказав правду: чоловіки й жінки спали нарізно. З південного боку спали самі жінки.
Коли Гребер повернувся, Елізабет уже прокинулась. Вона виспалася, мала свіжий вигляд і не була схожа на тих блідих людей, яких він бачив у галереї.
— Я знаю, де можна вмитися, — сказав він. — Підеш туди, поки там не зчинилася метушня. В богадільнях мало санітарних вигод. Ходімо, я покажу тобі ванну кімнату каноніків.
Елізабет засміялася.
— Краще сиди тут і стережи каву, а то вона вмить зникне.