Візенгоф і Рут Гольдберг тримали старого попід руки, немов ляльку, а третій чоловік гарячково відв'язував від дужки вікна кінець краватки.
— Переріжте її…
— Нема ножа! — крикнула Рут Гольдберг.
Равік витяг із сумки ножиці. Краватка була з цупкого, гладенького шовку, і минуло кілька секунд, поки він перерізав її. Просто перед собою він бачив Гольдбергове обличчя. Витріщені очі, роззявлений рот із висолопленим язиком, ріденька сива борідка, темно-зелена краватка в білу цятку, що глибоко врізалась у зморщену набряклу шию… Тіло гойдалося на руках у Візенгофа й Рут Гольдберг, ніби вони заколисували старого, що безмовно й моторошно посміхався закляклими губами.
Мокре від сліз обличчя Рут Гольдберг почервоніло з натуги, у Візенгофа по щоках котився піт: тіло небіжчика раптом стало важче, ніж було за життя. Внизу біля вікна стогнали двоє спітнілих, переляканих людей, а над ними поволі хиталась на всі боки голова і усміхалася потойбічному світові. Коли Равік перерізав краватку, голова саме схилилася в бік Рут. Та, зойкнувши, відскочила, і тіло з безсило звислими руками подалося за нею, ніби наздоганяючи її якимось безглуздим блазенським стрибком.
Равік підхопив старого і з допомогою Візенгофа поклав на підлогу. Він зняв краватку й почав огляд.
— У кіно, — торохтіла Рут Гольдберг, — він послав мене в кіно. Золотко, сказав він, у тебе так мало розваг, чом би тобі не піти в кіно? У "Курселі" йде "Королева Крістіна" з Гретою Гарбо. Чом би тобі не подивитися той фільм? Візьми квиток на гарне місце, в партері або в ложі, й подивися, хоч на дві години забудеш наші злидні. І говорив спокійно, ласкаво, погладив мене по щоці… А потім, каже, з їси шоколадного або ванільного морозива в кондитерській біля парку Монсо, дозволь собі раз таку розкіш, золотко. І я пішла, а коли повернулася, то…
Равік підвівся. Рут замовкла.
— Видно, це сталося зразу, як ви пішли, — мовив він.
Рут стиснула кулаки й піднесла їх до рота.
— То він…
— Ми ще спробуємо щось зробити. Найперше штучне дихання. Ви вмієте робити штучне дихання? — спитав він Візенгофа.
— Ні. Не дуже вмію… Трохи.
— Дивіться.
Равік підняв Гольдбергові руки, відвів їх назад аж до підлоги, тоді притиснув до грудей і знов відвів назад. У горлі в старого захрипіло.
— Він живий! — крикнула Рут.
— Ні. Це в легені зайшло повітря.
Равік ще кілька разів зробив ті самі рухи, потім сказав Візенгофові:
— Ну, а тепер спробуйте ви.
Той нерішуче став навколішки біля Гольдберга.
— Ну, беріться, — нетерпляче мовив Равік. — Тримайте руки за зап'ястки або, ще краще, біля ліктів.
Візенгоф відразу спітнів.
— Дужче, — сказав Равік. — Витискайте з легень усе повітря.
Тим часом до кімнати набилося повно людей. Равік обернувся до господині й кивнув їй, щоб вона вийшла з ним.
— Гольдберг мертвий, — сказав він їй у коридорі.— Штучне дихання вже не допоможе. Це просто ритуал, якого треба дотриматись, та й годі. Було б диво, якби воно дало якісь наслідки.
— Що ж нам робити?
— Те, що належить у таких випадках.
— Викликати "швидку допомогу"? Тоді через десять хвилин з'явиться поліція.
— Так чи так, а поліцію треба викликати. У Голдьбергів були документи?
— Були. Справжні. Паспорт і посвідчення особи.
— А у Візенгофа?
— Дозвіл на проживання й продовжена віза.
— Чудово. Отже, все гаразд. Скажіть їм, хай не згадують, що я тут був. Просто вона прийшла додому, знайшла старого, зчинила крик, а Візенгоф відчепив його й заходився робити штучне дихання, поки приїхала "швидка допомога". Можете їм так сказати?
Господиня глянула на нього своїми пташиними очима.
— Звичайно. Я однаково буду присутня, коли з'явиться поліція. То вже й догляну за всім.
— Добре.
Господиня повернулася в номер. Візенгоф, схилившись над Гольдбергом, і далі тягав його за руки. На мить Равікові здалося, що вони виконують вільні вправи. Господиня зупинилася на порозі.
— Медам і месьє,— мовила вона. — Я мушу викликати "швидку допомогу". Той санітар чи лікар, що приїде, відразу повідомить поліцію. І щонайбільше за півгодини вона вже буде тут. А тому всі, хто не має документів, нехай краще якнайшвидше спакують свої речі, принаймні те, що лежить на видноті, спуститься з ними в "катакомбу" й залишиться там. Може, поліція захоче потім заглянути в номери, щоб пошукати свідків.
Кімната відразу спорожніла. Господиня показала на мигах Равікові, що сама поговорить з Рут Гольдберг і Візенгофом. Він узяв сумку й ножиці, що лежали долі біля розрізаної краватки. На ній видно було марку фірми: "С. Фер-дер. Берлін". Краватка коштувала щонайменше десять марок, Гольдберг купив її ще в часи свого добробуту. Равік знав ту фірму. Сам купував там краватки. Він спакував свої речі у дві валізи й відніс їх до кімнати Морозова. Про всяк випадок. Поліція, мабуть, нікуди не заглядатиме. Але так буде краще — надто ще ятрила його згадка про Фернана з поліційної дільниці. Віднісши речі, Равік спустився в "катакомбу".
Там неспокійно сновигало з кутка в куток кілька людей. То були безпаспортні втікачі, "нелегальна бригада", як їх тут називали. Клариса й Жан, офіціанти готелю, допомагали ховати валізи в комірчину біля "катакомби". Вони саме готували залу до вечері: столи були вже накриті, й на них стояв у кошиках хліб. Із кухні тхнуло смаженою рибою.
— Не поспішайте, ще є час, — заспокоював Жан знервованих утікачів. — Поліція так швидко не приходить.
Проте втікачі не покладалися на щасливий випадок. Доля була до них не вельми ласкава. Вони квапливо заносили свої пожитки в льох. Серед них був також іспанець Альварес. Господиня попередила всіх пожильців, що має з'явитися поліція. Побачивши Равіка, Альварес невідомо чому винувато всміхнувся.
До комірчини неквапом підійшов худий чоловік. То був доктор філології і філософії Ернст Зейденбаум.
— Маневри, — сказав він Равікові.— Генеральна проба. Ви залишитесь у "катакомбі"?
— Ні.
Зейденбаум, ветеран "Ентернасіоналя", що прожив у ньому шість років, здвигнув плечима.
— А я залишусь. Не хочу тікати. Навряд чи поліція, склавши протокол, ще щось робитиме. Кого там цікавить старий мертвий єврей, що втік з Німеччини?
— Він нікого не цікавить. А от живі безпаспортні втікачі декого цікавлять.
Зейденбаум поправив пенсне.
— А мені байдуже. Знаєте, що я зробив, коли була остання облава, понад два роки тому? Якийсь сержант зазирнув у "катакомбу". То я надяг одну з білих Жанових курток і почав разом із ним обслуговувати столики. Подавав поліцаям горілку.
— Непогана вигадка.
Зейденбаум кивнув головою.
— Настає такий час, коли вже набридає тікати.
І він спокійно подався до кухні спитати, що буде на вечерю.
Равік вийшов чорним ходом із "катакомби" на подвір'я. З-під ніг у нього шмигнув кіт. Попереду йшли інші втікачі. На вулиці вони швидко розходилися врізнобіч. Альварес ледь накульгував. Може, ще одна операція допомогла б йому, машинально подумав Равік.
Він сидів у кав'ярні на площі Терн і зненацька відчув, що цієї ночі прийде Джоан. Він не міг би сказати, звідки взялося це почуття, — просто він раптом став певний цього.
Розрахувавшись за вечерю, він поволі пішов назад до готелю. Був теплий вечір, і в тісних вуличках уже яскріли червоні таблиці невеличких готелів де наймають кімнати на кілька годин. Із-за завіс пробивалися смужки світла. Купка матросів пройшла за кількома повіями. Молоді й галасливі, розпалені вином і літом, вони зникли в одному з таких готелів. Звідкись долинули звуки гармонії. Зненацька в голові Равіка наче шугнула вгору світляна ракета і, розпадаючись на окремі бризки, вихопила з темряви чарівну картину: в готелі на нього чекає Джоан, хоче сказати йому, що вона кинула все й повернулась до нього, і його захопить, понесе з собою хвиля безмежного щастя…
Равік зупинився. Зі мною казна-що діється, подумав він. Чому я стою і ловлю руками повітря, ніби то її шия, її хвилясті коси? Надто пізно. Не можна нічого повернути. Ніхто не вертається назад. Так само, як не вертається прожита хвилина.
Він рушив далі, перетнув подвір'я і чорним ходом зайшов до "катакомби". В залі він побачив кількох людей і серед них Зейденбаума. Той був не в куртці офіціанта, а сидів біля столика. Видно, небезпека минула. Равік подався нагору.
Морозов був у своїй кімнаті.
— А я вже налаштувався йти, — сказав він. — Коли я побачив твої валізи, то подумав, що тебе знов вислали до Швейцарії.
— Тут усе гаразд?
— Так. Поліція більше не прийде. Навіть залишила тіло Гольдберга. Самогубство, нема ніякого сумніву. Він лежить нагорі. Уже майже опоряджений.
— Добре. То я можу перебиратися назад до своєї кімнати.
— Аби ти був побачив Зейденбаума, — засміявся Морозов. — Він весь час крутився в кімнаті Гольдбергів із течкою, з якимись паперами і в своєму пенсне. Вдавав із себе адвоката і представника страхової компанії. Зухвало розмовляв з поліцаями. Забрав у них Гольдбергів паспорт. Сказав, що він йому потрібен, а поліція, мовляв, має право лишити в себе тільки посвідчення особи. І все йому вдадося. В нього самого є хоч якісь папери?
— Ніякісіньких.
— Добре, — втішився Морозов. — Тому паспортові ціни немає. Він ще дійсний цілий рік. Хтось може ним скористатися. Не конче в Парижі, якщо він буде не такий нахабний, як Зейденбаум. Фотографію можна легко замінити. Дату народження також, якщо новий Арон Гольдберг виявиться надто молодим. На це є фахівці, навіть недорого беруть. Сучасний спосіб переселення душ — один паспорт на кілька життів.
— То Зейденбаум став тепер Гольдбергом?
— Ні. Відмовився. Це нижче його гідності. Він — Дон Кіхот нелегальних громадян світу. Фаталіст, який хоче побачити, що буде з такими, як він, і воліє не ховатися за фальшивим паспортом. А що, якби ти ним скористався?
Равік похитав головою.
— Ні. Я цілком згоден із Зейденбаумом.
Він забрав валізи й рушив сходами нагору. На поверсі, де мешкали Гольдберги, його випередив старий єврей у чорйому сюртуку, бородатий, з пейсами і з обличчям біблійного патріарха, блідим і похмурим. Старий нечутно ступав гумовими підошвами, і в темряві здавалося, ніби він пливе коридором. Він відчинив двері до кімнати Гольдбергів. Коридор на мить осяяло червонясте світло, наче від свічок, і до Равіка долинуло дивне, нестямне, але приглушене, сумне, монотонне голосіння.