Очі над гумовим ущільнювачем були ясними і спокійними.
– Не бійтеся, Браяне. Все надійно, як у банку. Засинайте. Приємних вам сновидінь, і все таке.
Браян уже відчалював. Він відчував, як його відносить… проте все ще тримався, задивившись на велетенську розпірку в тканині реальності. Здавалося, вона спухає в бік вікон кабіни, обхоплюючи літак
"Вона така красива, – думав він. – Господи, вона така красива!"
Він знову відчув, як та невидима рука вхопила літак і тягне його вперед. Назад дороги нема цього разу.
– Ніку, – промовив він. Тепер мовлення вимагало величезних зусиль; відчуття було таке, ніби між його губами і мозком пролягли сотні миль. Він підняв руку. Здавалося, долоня десь далеко від нього, на самому кінці довгої цукерки-тягучки.
– Засинайте, – сказав Нік, беручи його за руку. Не опирайтесь, якщо не бажаєте піти разом зі мною. Залишилося вже недовго.
– Я просто хотів сказати… дякую вам.
Нік усміхнувся і потис Браяну руку.
– Нема за що, друже. Це був незабутній політ. Навіть без кінофільму й дарованих мімоз.
Браян знову подивився в проріху. Тепер в неї впливала ціла ріка чудесних кольорів. Вони закручувалися спіралями… змішувалися… і немов складалися в слова перед його ошелешеними, здивованими очима:
ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ.
– Тобто… це ми? – зачудовано спитав він. І тепер власний голос долинув до нього з якогось віддаленого всесвіту.
Темрява поглинула його.
29
Тепер Нік залишився сам; єдиною людиною, що не спала в літаку рейсу №29, залишився той чоловік, який колись позаду церкви в Белфасті застрелив трьох хлопців, трьох хлопців, котрі жбурляли картоплини, пофарбовані темно-сірим кольором, щоб скидалися на гранати. Навіщо вони це робили? Якийсь безтямний різновид відчайдушності? Він цього так ніколи й не з'ясував.
Йому не було страшно, тільки потужне відчуття самотності переповнювало його. Не нове відчуття. Це була не перша варта, коли він стояв сам-один, з довіреними йому життями інших людей.
Попереду до нього наближалася проріха. Він опустив руку на реостат регулювання тиску в літаку.
"Вона прекрасна", – подумав він.
Йому здавалося, що кольори, які тепер палахкотіли з проріхи, є антитезою всього того, що вони пережили протягом кількох останніх годин; він дивився у тигель нового життя і нового чину.
"Чому б їй не бути прекрасною? Це місце, де життя – можливо, всяке життя – починається. Місце, де життя свіжозаварюється кожну секунду кожного дня; колиска творіння й невичерпне джерело часу. Жодному ленґоліеру не сягнути далі цієї межі".
Кольори вигравали на його лобі й щоках, фонтануючи бризками відтінків: зелень джунглів заливало помаранчевою лавою; помаранчеву лаву змінювало жовто-біле тропічне сонце; тропічне сонячне світло заступала крижана синь Північного океану. Ревіння реактивних двигунів здавалося приглушеним, віддаленим. Нік опустив очі й не здивувався, побачивши, що кольори поглинають обважнілу, сплячу фігуру Браяна Інґала, його тіло і риси обличчя розкладалися у вічно змінному калейдоскопі ясноти. Пілот став якимсь казковим привидом.
Не здивувався Нік також, побачивши, що його власні руки стали безбарвними, як глина.
"Це не Браян став привидом; це я ним став".
Проріха насувалася.
Тепер гул двигунів зовсім загубився в новому звуці; здавалося, "767-й" женеться крізь аеродинамічну трубу, заповнену пір'ям. Раптом просто перед носом авіалайнера вибухнула велетенська нова зоря – неначе якийсь неземний феєрверк; у ній Нік Гопвел побачив барви, яких жодна людина ніколи не змогла б собі уявити. Вони затопили не просто проріху в часі; вони затопили його розум, його нерви, його м'язи, вони затопили його до самісінької глибини кісток гігантськими вогняними каскадами.
– Ох, Боже мій, яка КРАСА! – скрикнув Нік і, коли літак пірнув у проріху, крутонув реостат регулювання тиску на повну назад.
За крихітну мить на підлогу кабіни з перестуком упали пломби з Нікових зубів. Негучний удар, це тефлоновий диск, який сидів у його коліні – сувенір з військового конфлікту, дещо шляхетнішого за той, у Північній Ірландії, – приєднався до пломб.
Та й по всьому.
Нік Гопвел припинив існувати.
30
Перше, що усвідомив Браян, – сорочка на ньому мокра, а до голови повернувся біль.
Кривлячись від спалахів болю в голові, він повільно розпрямлявся у своєму кріслі, намагаючись пригадати, хто він такий, де він і чому відчуває таку величезну й нагальну потребу швидко прокинутися. Чим він таким займався, що це так важливо?
"Розгерметизація, – шепнув йому розум. – Там, у загальному салоні, витікає повітря, якщо цього не залагодити, станеться велике ли…"
Ні, це не те. З витіканням усе було залагоджено – чи якимсь містичним чином герметичність відновилася сама собою, – і він благополучно посадив рейс №7 у ЛАМ. Потім прийшов той чоловік у зеленому блейзері й…
"Похорон Енн! Боже мій, я проспав!"
Очі Браяна розчахнулися, але він виявився не в номері якогось мотелю і не в гостьовій спальні в будинку брата Енн у Рівіері[180]. Він дивився в повне зірок небо крізь вікно кабіни.
І раптом він згадав… усе.
Він сів цілком прямо, занадто різко. Голова хворобливо заголосила у похмільнім протесті. Кров хлюпнула з носа, заляпавши приладову панель. Він опустив очі й побачив, що перед його сорочки просякнутий кров'ю. Витікання таки було, авжеж. З нього самого.
"Звичайно, – подумав він. – Падіння тиску часто призводить до цього. Я мусив би попередити пасажирів… До речі, скільки пасажирів у мене залишилося?"
Він не міг пригадати. Голову заповнював туман.
Він подивився на покажчики палива, побачив, що їхнє положення стрімко наближається до критичної межі, а потім перевірив ІНС. Літак перебував точно там, де й мусив бути, швидко знижуючись у напрямку Лос-Анджелеса, отже, в будь-який момент вони могли увірватися в чийсь, зайнятий кимось повітряний простір.
З кимсь він поділяв власний повітряний простір перед тим, як зомліти… хто це був?
Він порився в пам'яті, й ім'я знайшлося. Звісно, Нік. Нік Гопвел. Ніка не стало. Врешті-решт, здається, він був не таким уже й облудним пенні. Адже він зробив свою роботу, бо інакше Браян зараз би не прокинувся.
Він ввімкнувся в радіоефір, швидко.
– ЛАМ, наземне управління авіарухом, говорить "Американська гідність", рейс… – Він зупинився. Який у них рейс? Він не міг згадати. Заважав туман.
– Двадцять дев'ятий, чи не так? – промовив пригнічений, нетвердий голос у нього за спиною.
– Дякую вам, Лорел. – Браян не озирнувся. – Йдіть назад і пристебніться. Мені, можливо, доведеться примушувати цей літак виробляти деякі трюки. – Він знову заговорив у мікрофон. – "Американська гідність", рейс №29, повторюю, два-дев'ять. Мейдей[181], наземний контроль, я оголошую у нас надзвичайний стан. Прошу, приберіть усе переді мною, я заходжу курсом 85, і в мене нема пального. Виводьте пожежну машину…
– Ох, киньте, – глухо сказала за спиною в нього Лорел. – Просто припиніть.
Браян різко розвернувся, ігноруючи новий простріл болю в голові і свіжі бризки крові з носа.
– Сядьте, чорти вас забирай! – гаркнув він. – Ми входимо без попередження в щільний рух. Якщо не бажаєте скрутити собі в'язи…
– Нема там унизу ніякого щільного руху, – промовила Лорел тим самим утомленим голосом. – Ні щільного руху, ні пожежних машин. Нік марно помер, і в мене ніколи не буде шансу передати його слова. Подивіться самі.
Браян так і зробив. І, хоча вони вже летіли над крайніми передмістями Лос-Анджелеса, він не побачив нічого, крім темряви.
Там, унизу, здавалося, нікого нема.
Зовсім нікого.
Позаду нього в жаху і відчаю вибухнула надсадними, хрипкими риданнями Лорел.
31
Довгий, білий пасажирський авіалайнер неспішно плив над землею, наближаючись зі сходу до Лос-Анджелеського міжнародного аеропорту, до якого залишалося ще шістдесят миль. На його хвості великими, гордими цифрами значилося "767". Уздовж фюзеляжу похиленими назад літерами, що натякало на швидкість, йшов напис "Американська гідність". На обох боках носа виднівся фірмовий знак авіакомпанії: великий червоний орел. Розпростерті крила всіяні синіми зірочками; кігті загнуті, а голова трохи нахилена. Як і літак, що він його прикрашав, цей орел явно заходив на посадку.
Пролітаючи над мереживом пустих вулиць, літак не відкидав тіні на землю; світанок чекав ще за годину попереду. Під літаком не проїжджало жодних машин, не горів жоден вуличний ліхтар. Усе під ним було мовчазним і бездвижним. Попереду нього не блимали жодні вогні злітно-посадкових смуг.
Розкрилося черево лайнера. Вивалилося й розсунулося шасі. Зафіксувалося на належному йому місці.
"Боїнг" рейсу №29 "Американської гідності" зісковзнув на глісаду до Лос-Анджелеса. Підлітаючи, він трішки кренився на правий бік; Браян міг тепер корегувати курс візуально, що він і робив. Вони промайнули над скупченням приаеропортних мотелів, і на мить Браян побачив орієнтир, що стояв майже в центрі аеровокзального комплексу, вишукану триногу на вигнутих опорах, з рестораном у центрі неї. Вони промайнули над коротким поясом мертвої трави, а тоді вже – за тридцять футів під літаком – почав розгортатися бетон посадкової смуги.
Цього разу не було часу няньчитися з "Боїнгом", як з дитинчам; індикатори пального показували самі нулі, і ця пташка ось-ось могла обернутися курвою. Браян гунув літаком жорстко, наче навантаженими цеглою саньми. Від удару в нього торохнули зуби і з носа знову потекла кров. Його застопорило нагрудним ременем безпеки. Скрикнула Лорел у кріслі другого пілота.
Потім він прибрав закрилки і ввімкнув на повну реверси двигунів. Літак почав уповільнюватися. Вони котилися з трохи більшою за сто миль на годину швидкістю, коли вимкнулися два реверси і на панелі почали миготіти червоні вогники "зУПИНКА двигунА". Браян вхопився за тумблер інтеркому.
– Тримайтеся! Буде жорстко! Тримайтесь!
Другий і четвертий реверси ще кілька секунд продовжували працювати, а потім і вони заклякли також. "Боїнг" мчав по посадковій смузі в жаскій тиші, тепер тільки закрилки пригальмовували його. Браян безпорадно дивився, як збігає під літак бетон, а попереду вже манячить перехресне плетиво руліжних доріжок. Там, просто перед їхнім носом, стирчала туша літака місцевих авіаліній "Пасифік ервейз".
"767-й" все ще мчав не менш як з шістдесятимильною швидкістю, коли Браян – усією, до останньої унції, вагою свого тіла навалившись на мертвий штурвал – потягнув його вправо.