Тактика Сталіна в презентації своїх дій належним чином відповідала його меті. Він ніколи не говорив про наступ проти усього селянства, лише проти "куркуля", класового ворога. Коли жорстокість урядового курсу, що неминуче супроводжувала його виконання, досягала сіл, він міг час від часу виступати з нападками проти кількох офіційних осіб і навіть покарати їх, всіляко рекламуючи подібні випадки. І добре налагоджений механізм всеохоплюючої пропаганди, за допомогою якого маніпулювали свідомістю не тільки членів партії, але й більшості міського населення, створював у прихильників сталінського курсу ілюзію, що ексцеси мали всього лише місцевий характер, а загальний провал пояснювався саботажем.
Водночас справжній стан справ у сільському господарстві дбайливо маскувався. Безглузді провіщання сподіваного підвищення рівня виробництва сільськогосподарської продукції довгий час підбадьорювали активістів і радували чужоземних легковірів. За рівнем споживання масла на душу населення мали невдовзі обійти Данію, оскільки кількість молочних корів, як очікувалося, збільшиться у два—два з половиною рази, а їхня продукція у три-чотири рази. Фактично ж виробництво масла у Східному Сибіру навіть за офіційними даними, здобутими із радянських джерел, скоротилося з 35 964 т у 1928 р. до 20 901 т у 1932 р. Передбачалося у 1929 р., що в результаті використання тракторів у 1932 р. урожай зернових збільшиться на 50 %, а кількість товарного зерна на 25 %.
Уже тоді багато хто розумів, що таких результатів досягти неможливо, хоча вину можна було перекласти на диверсантів, "куркулів" та нетямущих урядовців нижчого рівня. Але розміри нестачі на той час ще не бачилися з усією очевидністю. Одна з проблем оцінки таких речей полягала в тому, що монополізована радянська статистика поступово втрачала зв'язки з реальним життям.
Передусім увели новий спосіб оцінки урожайності — "біологічний", підраховуючи урожай ще тоді, коли він був у полі, замість того, щоб рахувати його вже в коморі. В 1953 р. Хрущов зауважував, що завдяки такому способу оцінки урожаю він перевищував реальний на 40 %. Головна "перевага" "біологічного урожаю" полягала в тому, що його можна було декларувати заздалегідь, підраховуючи максимальний, "теоретичний", прибуток з максимально використаної посівної площі, водночас нехтуючи можливими втратами урожаю, пов'язаними з вологістю зерна та іншими факторами. Виходячи з цього можна було підрахувати частку, призначену державі та її відомствам, залишивши мінімальну остачу, або залишок, якого не існувало, селянинові. Існував навіть спеціальний указ, що забороняв збирання даних про кількість зерна, що реально надійшло в державні та колгоспні сховища, оскільки це "викривляло", начебто, картину фактичного стану урожаю.
Індекси цін перестали публікувати з квітня 1930 р. Немає жодної інформації про ціни в статистичному щорічнику того періоду — "Соціалістичне будівництво в СРСР. 1933–1935". А в збірнику "Соціалістичне будівництво в СРСР. 1936" відсутній навіть сам термін "ціни". Статистичні дані про народжуваність і смертність перестали публікувати ще раніше.
Що ж по суті було досягнуто? Нічого. Рівень розвитку сільського господарства не підвищився, селянство було незадоволене. Навпаки, виробництво сільськогосподарської продукції катастрофічне зменшилося, селян гнали мільйонами на смерть і заслання, а тих, що залишилися на місці, перетворили, на їх погляд, у кріпаків. Зате держава тепер контролювала сільськогосподарську продукцію, хоча і зменшену кількісно. І колгоспи переважали повсюдно.
Чи був Сталін кращим марксистом або ленінцем, аніж його суперники — питання, в якому існує безліч суперечливих оцінок — не є предметом нашого розгляду. Цілком можливо, що думка "правих" щодо поступової колективізації, коли селяни, спостерігаючи приклади успішного господарювання окремих колективних господарств, переконувались би в перевагах нових форм власності, була й справді химерою. В умовах існування вільної конкуренції між приватним і суспільним секторами в сільському господарстві приватний сектор завжди був би привабливішим для його традиційних спадкоємців. З наміру створити обмежену кількість колгоспів з метою привабити селянина-одноосібника їхніми перевагами нічого б не вийшло; де б вони не існували, навіть ураховуючи всі пільги, надані їм режимом, вони ніколи не змогли б добитися того, чого добивалися селяни-одноосібники в своїх господарствах. Навіть у майбутньому, незважаючи на переваги технічної модернізації, колгоспи ніколи не процвітали. У вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов у своїх офіційних звітах на пленумах ЦК зазначав, що механізоване сільське господарство виробляло на душу населення менше хліба, м'яса, молока та іншої сільгосппродукції, аніж селянин зі своїм дерев'яним плугом за часів царизму сорок років тому.
Так само це не було виключно економічним питанням. Увесь спосіб життя знищено та замінено іншим, який виявився значно гіршим. Цілком можливо, що з чисто партійних позицій Сталін міг мати рацію. Селянин не пішов би до колгоспу добровільно. Якщо останній був потрібний, селянина доводилося приневолити вступити до нього. Що ж до строків, то оскільки його ніколи не вдалося б переконати, можливо було ліпше позбутися цієї проблеми негайно.
Так чи інакше рішення Сталіна повністю відповідало марксистсько-ленінській тезі про те, що індивідуальне селянство було класом, який "пролетарський" режим, що прагнув спрямувати суспільство на "соціалістичний" шлях розвитку, повинен був розгромити та підкорити. Ця специфічна стратегічна позиція домінувала тепер у партії, і міркування, які ми розглянули вище, мали вирішальне значення, коли йшлося про визначення партійних поглядів. Але ж є й інші погляди, окрім партійних.
9. Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану
Радянська Середня Азія, теперішні республіки Узбекистан, Туркменія, Таджикистан, Киргизія, а також Казахстан — це мусульманські землі, завойовані царськими військами у XVIII та XIX ст. і знову захоплені більшовиками, які повалили місцеві революційні та інші уряди у 20-х роках нашого століття. Кампанія колективізації у цьому регіоні здійснювалася в загальних рисах майже так само, як і в європейській частині Радянського Союзу. Але мали місце й деякі особливості.
В Узбекистані, наприклад, було проголошено курс на повну ліквідацію "куркулів" у районах вирощування бавовни і лише певного "обмеження" їх на землях, де вирощували велику рогату худобу. В 1930–1933 рр., за даними сучасного радянського дослідження, власті розкуркулили 40 тис. дехканських господарств — 5 % їх загальної кількості. Так само в Туркменистані (за офіційними даними) лише в 1930–1931 рр. депортовано 2211 куркульських родин; у Казахстані розкуркулено 40 тис. господарств і понад 15 тис. "самі себе розкуркулили", тобто ці родини втекли; за приблизними підрахунками загальна кількість розкуркулених у всьому регіоні сягала 500 тис. чоловік. Опір був лютий.
Сучасний радянський дослідник зазначає, що в 1929–1931 рр. почалося активне відновлення націоналістичного повстанського руху — басмацтва. Одним із основних завдань цього руху була боротьба з колгоспами. Загони повстанців, що налічували до 500 чоловік, проникали до Таджикистану із Афганістану, поповнюючись по дорозі місцевими добровольцями. У Туркменистані "басмацький рух, майже повністю зліквідований у попередні роки, знову посилився: політичне становище в республіці надзвичайно загострилося". До складу повстанських загонів "входили не лише контрреволюційні елементи, але й деяка частина трудящого населення", а їхня політична програма характеризується як антирадянська та антиколгоспна.
В Узбекистані, як заявив секретар ЦК КП республіки А. Ікрамов, навіть у 1931–1932 рр. діяли загони чисельністю 300–350 чоловік; відомо про 164 спроби організувати масові повстання, в яких брали участь 13 тис. чоловік, у цей же час відбулося також 77 тис. "антиколгоспних інцидентів". Один із збройних виступів у долині Сир-Дар'ї тривав три тижні. Уже згадуваний нами Бауман — "московський намісник" усього регіону (у газетах сповіщалося про замах на нього, під час якого була поранена його дружина), заявив на вересневому (1934 р.) пленумі ЦК КП Узбекистану, що в 1931 р. повстання відбулися також у туркменському степу, в киргизькому районі вирощування великої рогатої худоби, в Таджикистані.
Як і в інших місцях, опір тут також набув форм забою худоби. Той же Бауман, виступаючи на вересневому пленумі ЦК КП Узбекистану, повідомляв, що в самій лише Середній Азії (без Казахстану) кількість коней зменшилася на третину, великої рогатої худоби — наполовину, овець і кіз — на дві третини.
У Киргизії, крім "масового забою великої рогатої худоби", активною формою опору колективізації було також "переселення за кордон…". Частина населення, яка мешкала в прикордонних районах, "переселилася до Китаю, перегнавши з собою 30 тис. овець і 15 тис. голів великої рогатої худоби".
Але всі ці поневіряння і знегоди бліднуть перед величезною людською трагедією казахів.
Згідно з переписом населення СРСР, проведеним у 1926 р., в країні проживало 3 963 300 казахів, перепис 1939 р. (дані якого були значною мірою сфальсифіковані) показав 3 100 900. З урахуванням природного приросту, за приблизною оцінкою спеціалістів, втрати населення республіки від голоду та загальних репресій становили понад 1,5 млн чоловік, тобто 35 % його загальної кількості (у 1930 р. населення Казахстану значно перевищувало 4 млн). Фактично ці втрати, як показують нові статистичні дані, були навіть ще більшими. Кількість казахських господарств зменшилася з 1 233 000 у 1929 р. до 565 тис. у 1936 р. Ці жахливі втрати супроводжувалися катастрофічним скороченням поголів'я худоби. Вірніше, воно стало однією з причин людських втрат. Кількість коней та великої рогатої худоби з 7442000 у 1921 р. скоротилася до 1 600 000 у 1933 р., а кількість овець зменшилася з 21 943 000 до 1 727 000.
Причини та обставини цієї величезної людської та економічної катастрофи, для якої неможливо знайти аналогів в історії будь-якої іншої колоніальної держави, як на нашу думку, заслуговують більшої уваги дослідників.
Казахстан, завойований Росією протягом XVIII–XIX ст., створив під час революції свій власний уряд на базі національної партії Алаш-Орда, але впав під ударами Червоної армії.