Автобуси і парокінні екіпажі переганяли його.
Невелика, висічена в скелі галерея вела до конусоподібного Провалля. Галерея кінчалась балкончиком, стоячи на якому можна було побачити на дні Провалля невеличку калюжу малахітової смердючої рідини. Це Провалля вважають за визначну пам'ятку П'ятигорська, і тому за день його відвідує чимало екскурсій і туристів-одинаків.
Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею.
"Дивна річ, — міркував Остап, — як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одне-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я ліквідую досадний недогляд".
І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація.
Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував:
— Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатно! Студентам — п'ять копійок! Не членам профспілки — тридцять копійок!
Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід "кудись" було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно:
— Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу?
— Безперечна правда, — потвердив Остап, — цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки — десять копійок і не членам профспілки — тридцять копійок.
Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом:
— Членам профспілки — десять копійок, але тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.
Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки.
— На капітальний ремонт Провалля, — зухвало відповів Остап, — щоб не дуже провалилося.
Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази:
— Мосьє, же не манж па… Гебен зі мір біте… Подайте що-небудь депутатові Державної думи…
Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова "манж" і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три.
Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлий натовп гомінливо котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лермонтова Незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами.
— Подайте колишньому членові Державної думи, — бурмотів предводитель.
— Скажіть, ви справді були членом Державної думи? — пролунало над вухом Іполита Матвійовича. — І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас!
Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями:
— Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас!
Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в "Квітнику" миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось:
— Ах! Ах! "Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!" Ах! Ах! "Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!.." Ах! Ах! "А поутру она вновь улыбалась!" Високий клас!..
Іполит Матвійович все стояв, спустивши очі долу. І недаремне так стояв він. Він не бачив багато дечого.
У чудовій пітьмі п'ятигорської ночі алеями парку гуляла Еллочка Щукіна, тягнучи за собою покірного, замиреного з нею Ернеста Павловича. Подорож на Кислі води була останнім акордом у важкій боротьбі з дочкою Вандербільда. Горда американка недавно заради розваги виїхала власною яхтою на Сандвічеві острови.
— Хо-хо! — лунало в нічній тиші. — Знаменито, Ернестуля! Кр-р-расота!
У буфеті, освітленім лампами, сидів голубий злодюжка Альхен зі своєю дружиною Сашхен. Щоки її, як завжди, були прикрашені миколаївськими напівбакенбардами. Альхен сором'язно їв шашлик по-карськи, запиваючи його кахетинським № 2, а Сашхен, погладжуючи бакенбарди, дожидала замовленої осетрини.
Після ліквідації другого будинку соцзабезу (було продане все, включаючи навіть туальденоровий ковпак кухаря і гасло: "Дбайливо пережовуючи харч, ти допомагаєш суспільству") Альхен вирішив спочити і розважитися. Сама доля берегла цього ситого шахрая. Він збирався того дня поїхати в Провалля, але не встиг. Це врятувало його. Остап видоїв би з боязкого завгоспа щонайменше тридцять карбованців.
Іполит Матвійович побрів до джерела тільки тоді, коли музиканти складали свої пюпітри, святочний натовп розходився і тільки закохані парочки тяжко дихали в убогих алеях "Квітника".
— Скільки назбирали? — запитав Остап, коли згорблена постать предводителя показалась біля джерела.
— Сім карбованців двадцять дев'ять копійок. Три карбованці папірцем. Решта — мідь і трохи срібла.
— Для першої гастролі дивовижно! Ставка відповідального працівника! Ви мене зворушуєте, Кисо! Але який дурень дав вам три карбованці, хотів би я знати? Може, ви здачі давали?
— Ізнуренков дав.
— Та не може бути! Авессалом! Іч, який м'ячик! Куди закотився! Ви з ним розмовляли? Ах, він вас не пізнав!
— Розпитував про Державну думу! Сміявся!
— Як бачите, предводителю, старцем бути не так уже й погано, та ще маючи помірну освіту і слабу постановку голосу! А ви ще приндилися, лорда хоронителя печаті удавали! Ну, Кисочко, і я часу не змарнував. П'ятнадцять карбованців, як одна копійка. А разом — вистачить!
Другого ранку монтер дістав гроші і ввечері притяг два стільці. Третій стілець, як заявив він, ніяк було взяти. На ньому звукове оформлення грало в карти.
Для більшої безпеки друзі вилізли чи не на саме верхів'я Машука.
Внизу тривкими недвижними вогнями горів П'ятигорськ. Нижче за П'ятигорськом убогі вогники позначали станцію Гарячеводську. На обрії двома паралельними пунктирними лініями висовувався з-за гори Кисловодськ.
Остап глянув у зоряне небо і витяг з кишені відомі обценьки.
Розділ XXXVII
Зелений мис
Інженер Брунс сидів на камінній веранді дачі на Зеленому Мисі під великою пальмою, накрохмалене листя якої кидало гострі і вузькі тіні на голену потилицю інженера, на білу його сорочку і на гамбсівський стілець з гарнітура генеральші Попової, на якому нудився інженер, дожидаючи обіду.
Брунс витяг товсті, наливні губи трубочкою і голосом пустотливого карапуза протяг:
— Му-у-у-сику!
Дача мовчала.
Тропічна флора ластилась до інженера. Кактуси простягали до нього свої їжачі рукавиці. Драцени гриміли листям. Банани і сагові пальми одганяли мух з лисини інженера. Троянди, обвиваючи веранду, падали до його сандаль.
Але все було марне. Брунс хотів обідати. Він роздратовано дивився на перламутрову бухту, на далекий мисик Батума і співучо кликав:
— Му-у-у-у-сику! Му-у-у-у-сику!
У вогкому субтропічному повітрі звук швидко завмирав. Відповіді не було. Брунс уявив собі великого коричневого гусака з шиплячою жирною шкіркою і, не в силі стримати себе, залементував:
— Мусику!!! Готовий гусик?
— Андрію Михайловичу! — закричав жіночий голос з кімнати. — Не мороч мені голови!
Інженер, згорнувши уже навиклі губи в трубочку, негайно відповів:
— Мусику! Ти не жалієш свого маленького му? жика!
— Геть, ненажеро! — відповіли з кімнати.
Але інженер не скорився. Він зібрався був далі викликати гусака, що він безрезультатно робив уже дві години, але несподіваний шерех примусив його обернутися.
З чорно-зелених бамбукових заростей вийшов чоловік у подертій синій косоворотці, підперезаний потертим крученим шнурком з густими китицями, і в затертих смугастих штанях. На доброму обличчі незнайомця стирчала кудлата борідка. У руках він держав піджак.
Чоловік наблизився і запитав приємним голосом:
— Де тут перебуває інженер Брунс?
— Я інженер Брунс, — сказав заклинатель гусика несподіваним басом. — Чим зобов'язаний?
Чоловік мовчки бухнув на коліна. Це був панотець Федір.
— Ви з глузду з'їхали! — скрикнув інженер, скочивши на ноги. — Встаньте, будь ласка!
— Не встану, — сказав панотець Федір, водячи головою за інженером і дивлячись на нього ясними очима.
— Встаньте!
— Не встану!
І панотець обережно, щоб не було боляче, почав постукувати головою об рінь.
— Мусику! Іди сюди! — закричав переляканий інженер. — Подивись, що тут робиться. Встаньте, я вас прошу. Ну, благаю вас!
— Не встану, — повторив панотець Федір.
На веранду вибігла Мусик, яка тонко розбиралася в інтонаціях чоловіка.
Угледівши даму, панотець Федір, не підводячись з колін, швидко переповз ближче до неї, уклонився доземно і задріботів:
— На вас, матінко, на вас, голубонько, на вас покладаю надію.
Тоді інженер Брунс почервонів, схопив прохача під руки і, натужившись, підняв його, щоб поставити на ноги, але панотець Федір схитрував і підібгав ноги. Обурений Брунс потяг дивного гостя в куток і силоміць посадовив його в півкріселко (гамбсівське, ні в якім разі не з вороб'яніновського особняка, а з вітальні генеральші Попової).
— Не смію, — забурмотів панотець Федір, кладучи на коліна пропахлий гасом піджак пекаря, — не смію сидіти в присутності високопоставлених осіб.
І панотець Федір зробив спробу знову впасти на коліна. Інженер із сумовитим криком придержав панотця Федора за плечі.
— Мусик, — сказав він, важко дихаючи, — поговори з цим громадянином.