Пані де Брюйєр не віднімала руки; напіввідкинувшись у кріслі, вона довгими білими пальцями, на яких поблискували персні, перебирала напахчені шовкові кучері актора, а невидющими очима дивилася на крилатих амурчиків у темно-голубому небі плафона.
Раптом маркіза відштовхнула Леандра і, похитуючись, встала.
— О, перестаньте,— кинула, насилу переводячи дух.—
Перестаньте, Леандре, я вся горю од ваших поцілупків, вопи зводять мене з ума!
І, обпираючись рукою об стіну, вона дісталася до дверей, якими ввійшла, підняла завісу і опустила, прикривши нею і себе й Леандра, що підскочив, аби підтримати маркізу.
Зимова Аврора дмухала на свої рожеві пальці, коли Леандр, закутаний у плащ, дрімаючи в куточку карети, під'їхав до воріт Пуатьє. Піднявши кінчик запони, щоб узнати дорогу, він здалеку побачив маркіза де Брюйєра і Сігоньяка, які йшли рядом до того місця, де мала відбутися дуель. Леандр опустив шкіряну завіску, щоб не побачив маркіз, якого мало не зачепила карета. Посмішка вдоволеної помсти пробігла на губах актора. Він дістав винагороду за побої!
Місце, обране для поєдинку, було захищене од вітру високим муром, який водночас і затуляв дуелянтів од тих, хто йшов чи їхав дорогою. Майданчик був рівний, добре втоптаний, без каміння, купин, жмутків трави, котра могла б плутатись під ногами,— лицарі честі тут мали всі умови, щоб пристойно перерізати один одному горло.
Незабаром прибули й герцог де Валомбрез та шевальє де Відаленк у супроводі цирульника-хірурга. Сторони обмінялися привітаннями — вклонились один одному з холодною, гордовитою чемністю, як і належить благородним, добре вихованим людям, котрі мають битися на смерть. Обличчя молодого герцога світилося цілковитою безтурботністю — він був надзвичайно сміливий і до того ж не сумнівався у своїй вправності. Сігоньяк теж тримався спокійно, хоча це вперше мав битися на дуелі. Маркіз де Брюйєр був дуже задоволений таким спокоєм і вважав, що то гарна прикмета.
Валомбрез скинув плащ та капелюх, розстебнув камзол, і Сігоньяк зробив те саме. Маркіз де Брюйєр і шевальє де Відаленк поміряли шпаги дуелянтів. Вони були однакової довжини.
Супротивники стали на свої місця, взяли шпаги, приготувалися.
— Починайте, панове, і бийтесь хоробро,— сказав маркіз.
— Це зайва порада,— зауважив де Відаленк.— Вони битимуться, як леви. Це буде прекрасний поєдинок.
Валомбрез, який у глибині душі все щё зневажав Сігоньяка й думав, що супротивник з нього слабкий, недбало випробував баронову шпагу й був страшенно здивований, побачивши, що у Сігоньяка тверда рука й клинок у ній проворно і напрочуд легко відбиває його удари. Герцог став обережніший, потім зробив кілька обманних рухів, але барон миттю розгадав їх. Як тільки він хоч трошки десь відкривався, туди зразу ж цілила шпага Сігоньяка, примушуючи Його негайно захищатися. Валомбрез пішов, було, в наступ; барон уміло відвів його шпагу, герцог лишився без прикриття і, якби не відхилився ривком назад, дістав би удар прямо в груди. Бій складався явно не так, як він сподівався. Герцог думав спрямувати поєдинок як заманеться, після кількох випадів поранити, куди захочеться, Сігоньяка, вдавшись до свого випробуваного удару, котрий доти завжди приносив йому успіх. Ба, він не тільки не міг вести бою так, як хотілося — йому потрібно було все вміння, щоб захиститися. Хоч як намагався Валомбрез бути спокійним, його охоплювала лють; герцог був збуджений і роздратований, а Сігоньяк незворушно спокійний, він, здавалося, дратував супротивника своєю бездоганною позицією і тішився тим.
— Наші друзі змагаються, а ми нічого не робимо,— озвався шевальє де Відаленк, звертаючись до маркіза де Брюйєра.— Сьогодні холодний ранок, давайте й ми трохи по-фехтуємо, щоб нагрітися.
— З великою охотою,— відповів маркіз,— це й справді зігріє нас.
Відаленк фехтував краще, ніж де Брюйєр, після кількох випадів він бистрим ударом вибив у маркіза шпагу. Ніякої злоби між ними не було, отож обидва за обопільною згодою припинили своє змагання і зосередили увагу на поєдинку Сігоньяка та Валомбреза.
Під нестримним натиском барона герцог уже відступив на кілька кроків. Він трохи стомився і задихався. Час від часу шпаги блискавично схрещувались, викрешуючи голубуваті іскри, але опір ставав дедалі слабший, явно поступаю-чись перед нападом. Стомивши супротивника, Сігоньяк завдавав герцогові удар за ударом, примушуючи його відходити назад.
Шевальє де Відаленк пополотнів — він уже боявся за свого друга. Для кожного обізнаного у фехтуванні було ясно, що Сігоньяк перемагає.
— Якого чорта,— пробурмотів Відаленк,— якого чорта Валомбрез не скористається з удару, запозиченого у Джі-роламо, фехтувальника з Неаполя? Цей гасконець його, звісно ж, не знає.
Молодий герцог, немовби читаючи думки друга, спробував зробити знаменитий прийом і вже приготувався рубонути, але в ту мить Сігоньяк, випередивши супротивника, глибоким, влучним прямим ударом наскрізь проколов йому передпліччя. Рана була така болюча, що— герцог розціпив пальці, і його шпага впала на землю.
Сігоньяк одразу ж чемно зупинився, хоча й міг повторяти удар, бо умови не передбачали припинення поєдинку після першої крові. Впершись вістрям своєї шпаги в землю й поклавши ліву руку на пояс, він, здавалося, ждав, що скаже супротивник. Проте Валомбрез, якому Відаленк за згодою де Сігоньяка вклав шпагу в руку, не зміг утримати її і подав знак, що з нього досить бою.
Сігоньяк і маркіз де Брюйєр з вишуканою ґречністю вклонилися герцогові де Валомбрезу та шевальє де Відаленку й рушили назад у місто.
X. Голова у віконці
Герцога де Валомбреза з забинтованою рукою на перев'язі через плече обережно посадили на ноші. Рана, хоча й позбавила його на кілька тижнів можливості орудувати шпагою, небезпеки не становила: вістря пронизало тільки м'язи, не зачепивши ні артерій, ні нервів. Звісно, йому було боляче від тої рани, а ще дужче — від враженої гордості. Тож коли чорні брови молодого герцога здригалися й бліде лице трошки кривилося від болю, в тому виразі була ще й холодна лють, і пальці його здорової руки гарячково дряпали оксамитову оббивку нога. Він часто нахиляв голову і на чому світ стоїть лаяв носіїв — хоч ті й ішли якомога м'якше, вибираючи де рівніше, аби зовсім не трясло, а поранений усе одно прозивав їх "бовдурами" й погрожував одшмагати канчуками, бо вони нібито трусили його, як трусять, промиваючи, салату в кошику.
Повернувшись додому, герцог не захотів лягти в ліжко, тільки приліг на дивані, обпершись об спинку; ноги йому накрив стьобаною шовковою ковдрою Шкар, камердинер, що був страшенно здивований і збентежений, побачивши свого хазяїна в жалюгідному стані, вельми незвичному для такого вправного фехтувальника, як молодий герцог.
Сидячи на стільці біля свого друга, шевальє де Відаленк через кожні чверть години давав йому ложку підкріпляючих ліківякі прописав хірург. Валомбрез мовчав, але за зовнішнім спокоєм видно було, що в ньому кипить глухий гнів. Нарешті його лють вилилася ось у таких запальних словах:
— Ти можеш собі уявити, Відаленк, щоб цей хирлявий облізлий бусел який покинув розвалену вежу нікчемного замку, аби не здохнути з голоду, штрикнув мене своїм дзьобом? Мене, того, хто бився з найкращими фехтувальниками нашого часу і завжди виходив з тих боїв без єдиної подряпинки, навпаки, залишаючи якогось вітрогона без тями, конаючим на руках у його секундантів!
— Навіть у найщасливіших і найудачливіших бувають дні невдач, як оце й у вас,— повчально мовив Відаленк.— Фортуна не завжди однакова — вона то всміхається, а то надуває губи. Ви досі не могли нарікати на неї, вона ласкала вас, як найулюбленішу свою дитину.
— Хіба це не ганьба,— оживляючись, вів далі Валомбрез,— що якась недоладна театральна лялька, цей смішний дворянчик, якому дістаються всякі прочухани й духопелики в бридких фарсах на театральній сцені, подолав непереможного досі герцога де Важшбреза? Видно, під маш-карою блазня криється сущий гладіатор, для якого бій — це ремество.
— Ви ж знаєте, що він знатного походження, маркіз де Брюйєр підтвердив це,— мовив Відаленк.— А проте мене дивує його надзвичайна вправність у фехтуванні,— тут йому немає рівних. Навіть у Джіроламо й Парагуанте, хоч які це знамениті фехтувальники, удар не такий точний. Я пильно стежив за поєдинком — у ньому знітилися б найуславленіші наші дуелянти. Добре, що обійшлося без небезпечного поранення, тут вам стали в пригоді ваша спритність і уроки неаполітанського майстра. Ця поразка — все одно що перемога. Марсільї і Дюпорталь, які хизуються своїм умінням і належать до найкращих фехтувальників міста, у поєдинку з таким супротивником, без сумніву, полягли б на полі бою.
— Як тільки заживе рана,— трошки помовчавши, озвап-ся герцог,— я викличу його знову і візьму реванш.
— Це було б ризиковано, і я не раджу вам так робити,—мовив шевальє.— Рука ваша ще може бути слабка, а це зменшить шанси на перемогу. Сігоньяк — небезпечний суперник, перозважливо зачіпати його не слід. Тепер він знає вашу манеру фехтувати, а певність, яку дає йому перевага в першому бою, подвоїть його сили. Честь ваша й так вдоволена, поєдинок був серйозний. Заспокойтесь на цьому.
В душі Валомбрез відчував справедливість цих доказів. Він сам доволі навчався фехтуванню і, навіть вважаючи себе прекрасним фехтувальником, розумів, що його шпага, хоч яка вона бистра, не доторкнеться до грудей Сігоньяка при тій нездоланній обороні, об яку розбились усі його зусилля. Герцог страшенно обурювався, одначе визнавав незбагненну перевагу свого супротивника. І ще мусив нишком визнати, що барон не хотів його вбивати, а поранив саме так, аби він не міг битися далі. Ця великодушність, яка зворушила б менш горду людину, дратувала пиху молодого вельможі і збуджувала злобу. Зазнати поразки! Герцог просто шаленів, думаючи про це. Він нібито пристав на пораду свого друга, але з похмурого і лютого виразу обличчя можна було догадатися, що в голові його вже снується чорний план помсти, породжений злобою план, який мав бути жорстокий і певний.
— Гарний вигляд я тепер матиму перед Ізабеллою,— сказав він, силкуючись усміхнутися, хоч усмішка була роблена.— 3 рукою, яку проколов її залицяльник.