Потім він зненацька зірвав свої шорти.
"Вибач мені, старий друже, – сказав він. – Я не в змозі зарадити з цим. Це все через очікування".
Він плюхнувся своїми величезними сідницями на унітаз. Вінстон закрив своє обличчя долонями.
"Сміт! – прогорлав той голос з телезахисту. – 6079 Сміт В.! Відкрийте ваше обличчя. Жодне обличчя не може бути закрито у цих камерах".
Вінстон відкрив своє обличчя. Парсонс використовував цей унітаз строкато голосно, рясно та буйно. Коли він усе це вивалив, то з'ясувалося що заглушка була бракована і ця камера смерділа жахливо мерзенно ще годинами опісля всього цього.
Парсонса було переведено. Ще більше в'язнів прибувало і відбувало таємничим чином. Одного, жінку, було призначено до "Кімната 101" і, як зауважив Вінстон, вона зморщилася та обернулася у зовсім інший колір коли почула ці слова. Час коли він прибув, якщо це був ранок коли його привели сюди, міг бути полуднем; або якщо це був полудень, тоді це могло бути опівночі. У цій камері було шість в'язнів, чоловіків та жінок. Усі сиділи дуже тихо. Навпроти Вінстона сидів чоловік із зубатим, без підборіддя обличчям точнісінько як у якогось великого, нешкідливого гризуна. Його товсті, цяткуваті щоки були настільки сумчастими унизу, що було дуже важко не повірити, що він має невеличкі запаси їжі завбачливо приховані там. Його блідо-сірі очі боязко перепурхували з обличчя до обличчя і знову швиденько відверталися геть коли він зустрічав будь-чий погляд.
Двері відчинилися та іншого в'язня було приведено, чия поява надіслала миттєвий крижаний дрижак крізь Вінстона. Він був банально безликим, посереднього вигляду чоловіком який можливо був інженером або техніком якогось роду. Але що було приголомшливим так це та виморена хирлявість його обличчя. Воно було наче череп. Через його тонкість та худорлявість рот і очі виглядали непропорційно великими, а ті очі здавалося сповнені вбивчої, непримиренної та невгамовної ненависті до когось або до чогось.
Цей чоловік всівся на лавці на невеликій відстані від Вінстона. Вінстон не дивився більше на нього, але мучився цим, черепоподібне обличчя було так само чітким та яскравим у його розумі так наче воно перебувало прямісінько перед його очима. Зненацька він усвідомив у чому вся справа. Цей чоловік був помираючим з голоду. Та сама думка здавалося спала на думку майже одночасно геть усім у цій камері. При цьому відбулося дуже слабке хвилювання майже геть усюди на цій лавці. Очі того чоловіка без підборіддя продовжували пурхати по цьому череполикому чоловіку, потім відвернулися винувато геть, потім були притягнуті назад непереборним тяжінням. За мить він почав нервово соватися на своєму місці. Зрештою він встав, незграбно пошкандибав через камеру, занурився у кишеню свого спецодягу, та, зі збентежено присоромленою аурою, простягнув замурзану скибочку хлібу цьому череполикому чоловіку.
Пролунав шалено лютий, оглушливо приголомшуючий лемент з телезахисту. Чоловік без підборіддя гарячково здригнувся відразу ж. Череполикий чоловік швиденько схрестив свої руки за спиною, так наче демонстрував усьому цьому світові, що він відмовляється від цього дарунку.
"Бамстед! – прогорлав той голос. – 2713 Бамстед Дж.! Зроніть цей шмат хлібу!"
Чоловік без підборіддя впустив той шматок хлібу на підлогу.
"Лишайтеся стояти там де ви є, – сказав той голос. – Обличчям до дверей. Не робити жодних рухів".
Чоловік без підборіддя скорився. Його великі сумчасті щоки невтримно тремтіли. Двері ляскнувши відкрилися. Як тільки той молодий офіцер увійшов та відійшов убік, з-за нього з'явився низький кремезний охоронець з жахливо величезними руками та плечима. Він став навпроти чоловіка без підборіддя, а потім, за сигналом від цього офіцеру, вивільнив жахливо потужний удар, використавши цілковито усю вагу свого власного тіла для цього, точнісінько у рот того чоловіка без підборіддя. Сила цього удару здавалося майже повністю відірвала його від підлоги. Його тіло пролетіло крізь усю цю камеру і гепнулося навпроти підніжжя унітазу. Якусь хвилину він лежав наче оглушений, темна кров повільно сочилася крізь його рот та ніс. Дуже слабке скавчання або пищання, яке здавалося несвідомим, виринуло з нього. Потім він перекотився і звів себе дуже хитко та непевно на долоні та коліна. Посеред потоку з крові та слини, дві половинки зубного протезу випали з його роту.
Усі в'язні сиділи дуже сумирно, зі схрещеними руками на їх колінах. Чоловік без підборіддя видряпався назад на своє місце. На одному боці його обличчя плоть була вщент чорною. Його рот розбух у безформну вишневого кольору масу з чорною дірою посеред неї.
Час від часу трохи крові крапало на груди його спецодягу. Його сірі очі все ще пурхали від обличчя до обличчя, більш винувато ніж будь-коли, так наче він намагався виявити як сильно ці інші зневажають та нехтують ним через його приниження.
Двері відчинилися. Коротким жестом той офіцер вказав на череполикого чоловіка.
"Кімната 101", – сказав він.
Вінстон відчув біля себе ядушне дихання та нервову метушню. Цей чоловік фактично жбурнув себе на коліна на підлогу зі стиснутими разом, нервово тремтячими долонями.
"Товаришу! Офіцере! – плакав він. – Ви не маєте забирати мене до того місця! Хіба я вже не розповів вам усе? Що ще ви бажаєте знати? Немає нічого у чому б я не зміг зізнатися, цілковито нічогісінько! Просто скажіть мені що потрібно і я відразу ж без вагань зізнаюся. Напишіть це на папері і я підпишуся у цьому – у будь-чому! Тільки не кімната 101!"
"Кімната 101", – сказав офіцер.
Обличчя цього чоловіка, вже й так дуже бліде, обернулося на колір у який Вінстон навіть не міг повірити що він може бути можливим. Це був безсумнівно, точно без жодної помилки, відтінок зеленого.
"Робіть зі мною усе що завгодно! – прогорлав він. – Ви вже тижнями морите мене голодом. Доведіть це до кінця і дайте мені померти. Пристрельте мене. Повісьте мене. Приречіть мене на двадцять п'ять років. Чи є хто-небудь ще кого б ви бажали аби я видав? Просто скажіть хто це і я розповім вам будь-що що ви забажаєте. Мене не хвилює хто це і що ви з ним зробите. Я маю дружину і трьох дітей. Найстаршому з них немає і шести років. Ви можете узяти цілковито усіх їх та перерізати їм горлянки просто у мене перед очима, а я буду просто стояти та дивитися на це. Тільки не Кімната 101!"
"Кімната 101", – сказав офіцер.
Цей чоловік подивився несамовито навколо на інших в'язнів, так наче з якоюсь ідеєю, що він може поставити іншу жертву на своє власне місце. Його очі вчепилися в розтрощене обличчя чоловіка без підборіддя. Він викинув вперед худорляву руку.
"Це саме його ви повинні узяти, а не мене! – вигукнув він. – Ви не чули що він казав опісля того як вони розтрощили йому обличчя. Тільки дайте-но мені шанс і я розповім вам кожнісіньке слово з цього. ВІН Є саме тим хто проти Партії, а не я". Охоронці вийшли уперед. Голос цього чоловіка зріс до вищання. "Ви не чули його! – повторював він. – Щось пішло не так з телезахистом. ВІН Є саме тим хто вам треба. Візьміть його, а не мене!"
Ці два охоронці-здорованя нахилилися аби узяти його попід руки. Але саме цієї миті він жбурнув себе на підлогу крізь усю камеру та вхопився за одну із залізних ніжок які підтримували цю лавку. Він видав безсловесне ревіння, наче тварина. Ці охоронці міцно вхопилися за нього аби відірвати його від лавки, але він вчепився в неї з вражаючою силою. Можливо десь двадцять секунд вони тягали його. Усі в'язні сиділи тихенько, їх руки було схрещено на їх колінах, дивлячись прямісінько поперед себе. Це ревіння припинилося; у цього чоловіка не лишилося жодного дихання нінащо окрім чіпляння. Потім пролунав вже зовсім інший різновид крику. Удар від чобота охоронця зламав пальці на одній з його долонь. Вони виволочили його на його ноги.
"Кімната 101", – сказав офіцер.
Цього чоловіка вивели, нестійкою ходою, з понурою головою та плекаючого свою розчавлену долоню, увесь той бойовий запал було вибито з нього.
Пройшло чимало часу. Якщо була північ коли цього череполикого чоловіка забрали, то був ранок; якщо ж ранок, то був полудень. Вінстон був сам, вже багато годин був сам. Біль від сидіння на цій вузькій лавці був таким, що часто змушував його підводитись та блукати, без горлань з боку телезахисту. Та скибочка хліба все ще лежала там де той чоловік без підборіддя зронив її. Від самого початку це потребувало тяжкої натуги не дивитись на неї, але тепер голод поступився місцем спразі. Його рот був липкий та смачний як чортяча дупа. Той дзижчачий звук і це незмінне біле світло викликали певну слабкість, відчуття порожнечі всередині його голови. Він міг підводитися тому що той біль у його кістках вже більше не був стерпним, а потім міг сідати знову майже відразу тому що він був занадто запаморочений аби бути цілком певним що він встоїть на своїх ногах. Кожен раз коли його фізичні відчуття ставали трохи контрольованими той жах повертався. Іноді з бляклою надією він думав про О'Брайєна та лезо бритви. Це було досить мислимо, що це лезо бритви могло прибути прихованим у його їжі, якщо взагалі його коли-небудь погодують. Більш тьмяно він думав про Джулію. Десь або деінде вона страждає можливо набагато гірше ніж він. Вона можливо волає від болю саме цієї миті. Він подумав: "Якби я міг врятувати Джулію подвоївши мій власний біль, чи зробив би я це? Так, я б це зробив". Але це було лише розумовим рішенням, прийнятим тому що він знав, що він повинен прийняти його. Він не відчував його. У цьому місці ти не міг нічого відчувати, окрім болю та передбачення болю. Окрім цього, чи було це можливим, щоб коли ти насправді страждаєш від нього, забажати з будь-якої причини щоб твій власний біль міг посилитися? Але це питання залишалося без відповіді поки що.
Чоботи наближалися знову. Двері відчинилися. О'Брайєн увійшов.
Вінстон з переляку зірвався на ноги. Цей шок від побаченого вибив геть цілковито усю обачність з нього. Уперше за багато років він забув про дану присутність телезахисту.
"Вони узяли і тебе також!" – проволав він.
"Вони узяли мене вже дуже давно", – сказав О'Брайєн з м'якою, майже сповненою жалю та каяття іронією. Він відступив убік.