Смерть, як і все інше, становить собою лиш надбудову, доля котрої вирішиться завдяки революції на рівні базису.
====
У Фройда все інакше. Жодна сублімація, навіть траґічна, жодна діялектика не може впоратися з потягом до смерти. Вперше смерть постає як непорушний принцип, що протистоїть Еросу. Причому це не має ніякого відношення до суб'єкта, класу чи історії — це двоїстість двох потягів, котрі неможливо звести до чогось одного, двоїстість Ероса й Танатоса, котрі в якомусь сенсі відновлюють давню маніхейську версію світу як антаґонізму двох начал, добра і зла. Це надзвичайно потужна візія, що випливає із архаїчних культів, де іще жила фундаментальна інтуїція специфіки зла і смерти. Вона цілком неприйнятна для церкви, котра упродовж цілих сторіч намагалася її знищити й нарешті запровадити переважання принципу Добра (Бога), опустивши зло і смерть до неґативного принципу, що діялектично улягає іншому началу (Дияволові). Однак примара автономности Арханґела Зла, Люципера (у всіх його виявах, від народних єресів і забобонів, що завжди буквально розуміли існування принципу зла, а отже, й робили з нього культ, аж до чорної маґії та й теорії янсенізму, не кажучи вже про катарів) завжди буде вдень і вночі переслідувати церкву. Радикальній, дуалістській та маніхейській ідеї смерти вона протиставлятиме діялектику як свою інституційну теорію та знаряддя руйнації. Й на історичному шляху постане перемога церкви й діялектики (включно з "матеріялістичною" діялектикою). В цьому сенсі, Фройд глибоко пориває із християнською, західноевропейською метафізикою.
Дуальність життя і смерти найточніший свій вираз отримала в позиції Фройда, котру він виклав у праці "По той бік принципу втіхи". В "Незручностях цивілізації" дуальність завершується циклом одного лиш потягу до смерти. Тут Ерос виступає усього лиш кружним шляхом культури до смерти, котра все підпорядковує своїм цілям. Однак ця остатня версія аж ніяк не провадить на той бік дуальности, себто до діялектики, що має зворотній характер по відношенню до дуалізму. Адже діялектика існує лише як творче становлення, як Ерос, мета котрого полягає в "запровадженні дедалі більших єдностей, у злютовуванні й упорядкуванні енерґій". Потяг до смерти протиставляє цьому свої дві найголовніші характеристики:
І. Він призводить до розпаду сполучень, розв'язує енерґії, руйнує орґанічний дискурс Ероса, щоб повернути речі до стану неорґанічности, ungebunden, в певному сенсі, до утопії — на противагу артикульованим творчим топікам Ероса. Ентропія смерти, неґентропія Ероса.
ІІ. Ця потуга роз'єднання, дезартикуляції, відступнцтва передбачає радикальну контр-доцільність у вигляді інволюції до попереднього, неорґанічного стану. Нав'язливість повторювання (Wiedergolungszwang) або ж "тенденція до відтворення, що змушує воскрешати й наново переживати навіть такі минулі події, котрі не приносять жодної втіхи" — це передовсім тенденція до відтворення тієї фундаментальної не-події, котрою для кожної живої істоти був попередній, неорґанічний речовий стан, себто смерть. А тому смерть завжди виступає у вигляді повторюваного циклу, руйнуючи конструктивні, лінійні чи діялектичні цільові настановлення Ероса. Пластичність потягу до смерти, еластичність неорґанічної речовини переможно опирається структуруванню життя.
Отож, в ідеї про потяг до смерти, — як в її дуальній формі, так і в безперервній руйнівній формі контр-доцільности потворювання, — існує таке, що не зводиться до жодних інтелектуальних конструкцій західної думки. Теорія Фройда й сама відіграє ролю потягу до смерти у світі західної теоретичної думки. Але тоді, звичайно ж, було б абсурдом надавати їй статусу конструктивної "істини": "реальність" інстинкту смерти неможливо довести, — щоб зберегти вірність інтуїтивному розумінню потягу до смерти, його потрібно зберегти у вигляді деконструктивної гіпотези, себто визнавати його лише тією мірою, якою він деконструює всі попередні ідеї та гіпотези, а також негайно деконструювати і його самого як поняття. Неможливо уявити, — хіба що у вигляді остатнього виверту розуму, — щоб принцип деконструкції був єдиним, котрий деконструкції не підлягає.
Потяг до смерти необхідно боронити від будь-яких спроб редіялектизувати його у вигляді якихось нових конструктивних побудов. Пречудовим зразком подібних спроб можна назвати писання Маркузе. Він трактує смерть як знаряддя репресії: "Теолоґія і філософія сьогодні змагаються між собою в оспівуванні смерти як екзистенційної катеґорії. Спотворюючи природу (!) біолоґічного факту, щоб зробити з нього онтолоґічну сутність, вони освячують провину людства трансцедентальним благословінням, що призводить до її увічнення" ("Ерос і цивілізація"). Це мовиться про "надрепресію". А ось про фундаментальну репресію: "Грубий факт смерти раз і назавжди перекреслює реальність нерепресивного існування." "Адже смерть — це неґативна фінальність часу, тоді як радість потребує вічности... "Воно" непідвладне часові, однак час має владу над "я". Навіть передчуття неминучого кінця, що переслідує нас кожної миті, вносить репресивний елемент в усі лібідові відношення". Не будемо розглядати "грубий факт смерти": репресивністю відзначається не грубий факт, а соціяльне відношення. Найцікавішим тут нам здається спосіб, за яким фундаментальна репресія смерти обмінюється знаками з "розкріпаченням" Ероса: "Інстинкт смерти орудує за принципом нірвани: він тяжіє до стану... де немає потреб. Ця тенденція інстинкту передбачає, що його деструктивні вияви будуть скорочуватися з наближенням до цього стану. Якщо основна мета інстинкту полягає не в припиненні життя, а в тому, щоб покласти край стражданням, усунути напругу, то парадоксальним чином конфлікт поміж смертю й життям тим більше зводиться нанівець, чим більше наближається життя до стану втіхи.." "Звільнившись від надрепресії, Ерос посилився б і, в певному розумінні, поглинув би інстинкт смерти. Інстинктивна цінність смерти зазнала б змін" (стор. 203). Таким чином можна буде змінити інстинкт смерти і подолати її грубий факт згідно зі старою ідеалістичною філософією необхідности і свободи: "Смерть може знову стати символом свободи. Необхідність смерти не перекреслює можливости остаточного звільнення. Як і всі інші необхідності, вона може зробитися раціональною, безболісною". Таким чином діялектика Маркузе призводить до цілковитої баналізації потягу до смерти (а відразу ж за цим текстом в "Еросі й цивілізації" йде "критика неофройдистського ревізіонізму"!). Можна уявити собі, який опір викликає цей концепт у благочестивих душах. Тут застосовується вся діялектика — в одному випадку, "звільнення" Ероса, в іншому, виробничих сил, — щоб покінчити зі смертю.
Потяг до смерти бентежить, тому що він не дозволяє здійснити над собою ніякого діялектичного спотворення. В цьому й полягає його радикальність. Одначе паніка, яку він викликає, ще не надає йому статусу істини: слід запитати себе, чи й сама вона в кінцевому рахунку не є раціоналізацією смерти.
Спочатку Фройд дотримується ось якого переконання (в іншому місці він дотримуватиметься спекулятивної гіпотези): "Ми переконалися, що домінантною тенденцією психічного життя виступає прагнення до незмінности, до зниження внутрішнього тиску, викликаного подразниками (принцип нірвани, як висловилася Барбара Лоу), й це переконання становить один із найпотужніших мотивів, що змушують нас вірити в існування інстинктів смерти" ("По той бік принципу втіхи"). Чому ж тоді Фройд прикладає стільки зусиль, щоб обгрунтувати свій інстинкт у площині біолоґічної раціональности (аналіз Вейсмана тощо) — позитивістських зусиль, треба додати, себто зусиль, що викликають зазвичай співчуття, оскільки вони трохи скидаються на спроби Енґельса діялектизувати природу й ними нехтують з любови до автора. А все-таки: "Якщо визнати беззаперечним фактом, що все живе повертається до неорґанічного стану, вмирає внаслідок внутрішніх причин, то можна зробити висновок: метою всякого життя є смерть, або ж, інакше мовлячи, неживе існувало раніше від живого... Охоронці життя, себто наші інстинкти, наприпочатку були супутниками смерти".
Непросто виділити тут потяг до смерти з позитивізму і зробити з нього "спекулятивну гіпотезу" або ж "чистий принцип функціювання психіки" (Понталіс, журнал "Арк"). Втім, на цьому рівні немає справжньої дуальности потягів: метою виступає тільки смерть. Однак і ця мета ставить важливу проблему, адже вона вписує смерть у порядок таких попередніх явищ, як орґанічне і психічне приділення, мало не в проґраму ґенетичного коду, — одне слово, в таку позитивність, що потяг до смерти доводиться сприймати лише як міт, якщо, звісно, не вірити в його наукову реальність. Фройдові можна протиставити лише те, що він сам же й сказав: "Теорія потягів — це, сказати б, наша мітолоґія. Потяги становлять собою мітичні істоти, що виглядають ґрандіозними у своїй невизначеності" ("Новий цикл лекцій зі вступу в психоаналіз").
Якщо потяг до смерти — це міт, то потрібно його витлумачити. Давайте ж будемо тлумачити потяг до смерти і сам концепт підсвідомого як міти й не будемо звертати увагу на на їхній ефект "істини" чи на їхні зусилля справити такий ефект. Міт про щось розповідає — і робить він це не так своїм змістом, як через форму свого дискурсу. Давайте припустимо, що під метафоричними личинами сексуальности і смерти психоаналіз розповідає щось украй важливе про глибинну орґанізацію нашої культури. Коли міти вже не переповідаються, коли вони постають у вигляді аксіом, то втрачається отак "ґрандіозна невизначеність", про яку говорив Фройд. "Концепт — це всього-навсього рештки метафори", писав Ніцше. Отож, поведемо розмову про метафору підсвідомого, себто про метафору потягу до смерти.
Ерос на службі в смерти, уся культурна сублімація як довгий кружний шлях, що провадить до смерти, потяг до смерти, що живить репресивне насильство і заправляє всією культурою як жорстоке супер-еґо, вітальні сили, що вписуються у нав'язливе повторювання, — все це відповідає істині, однак істинне воно лише по відношенню до нашої культури, що намагається усунути смерть і задля цього нагромаджує смерть на смерть, котра невідступно переслідує культуру як її ж власна мета.