І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти... так хочу!..
– Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?
– І все ж я хочу піти... А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти... Але я не хочу залишати тебе... Мені несила навіть про це подумати!
– Що ж тебе смутить і жахає, доню?
– Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!
– Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?
– Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж... А згадай но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! – І Єва здригнулася.
– Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.
– Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала... Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?
– На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити – я не знаю,
– Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.
– Коли ти помреш, Єво!..– схвильовано вигукнув Сен Клер.– Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!
– Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить... Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!
– Ну годі, годі, ластівко! – заспокійливо мовив Сен Клер,ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.
– І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки...– вона затнулась і нерішуче докінчила: –як тільки мене не стане.
– Гаразд, серденько, я зроблю все... все, що ти скажеш.
– Любий тату,– мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою,– от якби нам піти разом...
Сен Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.
– Ти прийдеш до мене,– додала вона тихо і впевнено.
– Я піду за тобою. Я тебе не забуду.
Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором – довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.
Розділ XXV
МАЛЕНЬКА НАСТАВНИЦЯ
Було недільне надвечір'я. Сен Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.
– Знаєш, Огюстене,– мовила вона, прочнувшись від дрімоти,– треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене погано з серцем.
– Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.
– Я не звірилася б на нього в разі небезпеки,– відказала Марі.– А як я розумію, становище моє досить небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.
– Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.
– Де ж би ти повірив! – сказала Марі.– Я так і знала, що почую від тебе саме це. Ти тривожишся, тільки но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до. мене тобі байдуже.
– Коли вже тобі так хочеться мати хворе серце – гаразд, я згоден,– мовив Сен Клер.– Та до сьогодні ж воно було здорове.
– Щоб не довелося тобі пожаліти про ці слова, коли вже буде пізно! – сказала Марі.– Ти собі хоч вір, хоч не вір, а тривога за Єву і всі мої зусилля заради цієї любої крихітки лиш прискорили те, про що я давно вже догадувалася.
Які зусилля мала на увазі Марі, збагнути було
важко. Те саме подумав собі й Сен Клер і спокійнісінько курив далі, мов бездушний лиходій, аж поки до веранди під'їхала коляска і з неї вийшли міс Офелія та Єва, що їздили з Томом на прогулянку.
Міс Офелія, як звичайно, передусім рушила до своєї кімнати зняти чіпець і шаль, а Єва підійшла до батька й примостилася в нього на колінах.
Трохи згодом у кімнаті міс Офелії, що так само виходила дверима на веранду, почулися голосні вигуки й звернені до когось гнівні докори.
– Якого ще лиха накоїла там Топсі? – обізвався Сен Клер.– Б'юсь об заклад, що весь цей галас через неї!
В наступну мить на веранді з'явилася до краю обурена міс Офелія, тягнучи за собою малу винуватицю.
– Іди, іди сюди! – примовляла міс Офелія.– Ось я все розкажу твоєму хазяїнові!
– Що там таке? – спитав Сен Клер.
– А те, що я не можу більше терпіти цього знущання! Це вже просто над усяку силу! Я замкнула її в кімнаті й сказала вивчити молитву. А вона що? Підгледіла, де я ховаю ключа, залізла в шафу, витягла звідти оздобу для чіпців і всю порізала на плаття своїм лялькам! Ні, такої лихої дитини я ще зроду не бачила!
– Я ж казала вам, сестрице,– обізвалася Марі,– що з цими створіннями по доброму не можна. Коли б оце моя воля,– додала вона, докірливо поглянувши на Сен Клера,– я б звеліла як слід відшмагати цю малу негідницю. Так відшмагати, щоб вона й на ноги не звелася!
– Не сумніваюся,– мовив Сен Клер.– Ось і розказуйте після цього про лагідну жіночу вдачу! Дайте жінці волю, то вона вам і коня мало не до смерті заб'є, а не те що слугу!
– Та вже ж не ходитиму коло та навколо так, як ти! – відрубала Марі.– Сестриця розумна жінка і сама це збагнула не гірше за мене.
Міс Офелія, як і кожна дбайлива господарка, не могла стримати обурення, коли дівчинка своїми витівками марно переводила добро. Та й багато хто з наших читачок на її місці напевне відчули б те саме. Однак слова Марі аж ніяк не вкладалися в її поняття, І вона враз прохолола.
– Я б нізащо не дозволила вчинити таке над дитиною"– мовила вона,– але кажу вам, Огюстене, я справді не знаю, що робити. Навчала я її навчала, товкмачила одне й те ж до знемоги, і шмагала її, і карала як тільки могла – а вона все така сама, як раніше!
– Топсі, ану йди сюди, мавпеня! – покликав дівчинку Сен Клер.
Топсі підійшла до нього. її круглі гострі оченята блимали винувато і в той же час, як завжди, лукаво.
– Чому ти так поводишся? – запитав Сен Клер, несамохіть потішаючись виразом її обличчя.
– Та, мабуть, тому, що я лиха,– шанобливо сказала Топсі.– Так каже міс Фелі.
– Хіба ти не бачиш, скільки добра зробила тобі міс Офелія? Вона каже, що зробила все можливе.
– Ой, та звісно ж, пане! Ось і т а моя хазяйка завжди так говорила. Вона й лупцювала мене страх як сильно, і за волосся скубла, і головою об двері стукала, та й то мені не помагало! Та мені, мабуть, хоч би й усе волосся геть повискубти, то однак добра не буде. Така вже я погана! А все того, що я негритянка, оце ж тільки того!
– Ні, я таки мушу від неї відмовитись,– сказала міс Офелія.– Годі вже з мене цієї мороки.
Єва, що до останньої хвилини мовчки спостерігала всю цю сцену, нишком дала знак Топсі йти за нею. В кінці веранди була невелика засклена комірчина, що правила Сен Клерові за читальню, і Єва з Топсі зникли за її дверима.
– Що це там Єва надумала? – спитав Сен Клер.– Ану піду подивлюся.
Він навшпиньки підступив до комірчини, відхилив завіску, що закривала скляні двері, й зазирнув туди. А тоді, приклавши палець до уст, знаком показав міс Офелії, щоб і вона підійшла подивилася.
Обидві дівчинки сиділи на підлозі боком до дверей. На обличчі Топсі був звичайний лукавий і безтурботний вираз, зате в Єви, що сиділа проти неї, личко аж пашіло від хвилювання, а у великих очах блищали сльози.
– Чому ти так погано поводишся, Топсі? Хіба ти не можеш постаратися бути хорошою? Невже ти нікого не любиш, га, Топсі?
– Не знаю я, як це любити. Я люблю цукерки, ото і все,– відказала Топсі.
– Але ж своїх батька й матір ти любиш?
– Та в мене їх ніколи й не було. Я ж вам казала, панночко Єво.
– Так, я знаю,– сумно промовила Єва.– Ну, то, може, в тебе є братик чи сестричка, або тітка, або ж...
– Ні, нема... Ніколи нікого не було.
– Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б...
– Хоч би як я старалася, а однаково завжди була б негритянка,– сказала Топсі.– От якби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.
– Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.
Топсі уривчасто хихотнула – то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.
– Ти не віриш? – спитала Єва.
– Ні. Вона мене терпіти не може, бо я негритянка! їй до мене доторкнутися – все одно що до жаби. Та й ніхто не може любити негрів, вони не варті, щоб їх любили.