Йому треба було підписувати папери, знатися з присутственими місцями, про значення яких він не мав ясного уявлення, питати про щось головного управителя, їхати в підмосковний маєток і приймати безліч осіб, які раніш і знати не хотіли про його існування, а тепер були б ображені й засмучені, якби він не захотів їх бачити. Всі ці різноманітні особи—ділові, родичі, знайомі — всі були однаково приязні до молодого спадкоємця; всі вони, очевидно й безсумнівно, були впевнені у високих П'єрових гідностях. Безперестанно він чув слова: "З вашою незвичайною добротою", або: "При вашому прекрасному серці", або: "Ви самі такі чисті, графе...", або: "Якби він був такий розумний, як ви" і т. ін., так що він щиро починав вірити в свою незвичайну доброту і в свій незвичайний розум, тим більше, що й-завжди у глибині душі йому здавалося, що він справді дуже добрий і дуже розумний. Навіть люди, які раніш були злими й очевидно ворожими, ставали з ним ніжними й починали любити його. Така сердита старша з княжен, з довгою талією, з пригладженим, як у ляльки, волоссям, після похорону прийшла до П'єрової кімнати. Опускаючи очі й безперестанно спалахуючи, вона сказала йому, що дуже жалкує, що між ними були непорозуміння, і що тепер не почуває за собою права будь-чого просити, хіба тільки дозволу, після удару, що спіткав її, залишитися на кілька тижнів у домі, який вона так любила і де стільки принесла я^ертв. Вона не могла стриматися й заплакала при цих словах. Зворушений тим, що ця статуєподібна княжна могла так змінитися, П'єр узяв її за руку і просив пробачення, сам не знаючи, за що. З цього дня княжна почала плести смугастий шарф для П'єра і зовсім змінилася до нього.
— Зроби це для неї, mon cher; все-таки вона багато натерпілася від небіжчика,— сказав до нього князь Василь, даючи підписати якийсь папір на користь княжни.
Князь Василь вирішив, що цю кістку, вексель на тридцять тисяч, треба було все ж кинути бідній княжні для того, щоб їй не могло спасти на думку розводитися про участь князя Василя у справі мозаїкового портфеля. П'єр підписав вексель, і відтоді княжна стала ще добрішою. Молодші сестри стали також привітними до нього, особливо наймолодша, гарненька, з родимкою, часто бентежила П'єра своїми усмішками й тим, що ніяковіла, побачивши його.
П'єру таким природним здавалося, що всі його люблять, таким здавалось би неприродним, якби будь-хто не полюбив його, що він не міг не вірити у щирість людей, які оточували його. До того ж у нього не було часу питати себе про щирість чи нещирість цих людей. Йому весь час було ніколи, він увесь час почував себе в стані лагідного й веселого сп'яніння. Він почував себе центром ЯКОФСЬ важливого загального руху; почував, що від нього чогось увесь час чекають; що коли він не зробить того-то, він засмутить багатьох і позбавить їх сподіваного, а коли зробить те-то й те-то, все буде гаразд,— і він робив те, чого вимагали від нього, але це щось хороше все залишалося попереду.
Більше за всіх інших вдей перший час як П'єровими справами, так і ним самим оволодів князь Василь. Відколи помер граф Безухов, князь Василь не випускав з рук П'єра. Він мав вигляд людини, обтяженої справами, втомленої, змученої, але із, співчуття не спроможної, нарешті, кинути на свавільство долі та шахраїв цього безпорадного юнака, сина все-таки його друга, après tout!, і з таким величезним багатством. У ті кілька днів, що він пробув у Москві після смерті графа Безухова, він закликав до себе П'єра або сам приходив до нього і казав йому те, що треба робити, таким тоном утоми і впевненості, наче він щоразу примовляв:
"Vous savez, que je suis accablé d'affaires et que ce n'est que par pure charité, que je m'occupe de vous, et puis vous savez bien, que ce que je vous propose est la seule chose faisable"2. *
— Ну, друже мій, завтра ми їдемо, нарешті,— сказав він до нього якось, заплющуючи очі, перебираючи пальцями його лікоть і таким тоном, наче те, що він говорив, було давним-давно вирішене між ними і не могло бути вирішеним інакше.
1 кінець кінцем,
2 "Ти знаєш, у мене безліч справ; але було б безжально покинути тебе так; і ти знаєш,— те, що я тобі кажу, є єдино можливе".
— Завтра ми їдемо, я тобі даю місце в своїй колясці. Я дуже радий. Тут у нас усе важливе закінчено. А мені вже давно б треба. Ось я одержав від канцлера. Я його просив за тебе, і тебе зараховано до дипломатичного корпусу і зроблено камер-юнкером. Тепер дипломатичний шлях тобі відкритий.
Незважаючи на всю силу тону втоми і впевненості, з якою промовлені були ці слова, П'єр, так довго думавши про свою кар'єру, хотів був заперечувати. Та князь Василь перебив його тим воркотливим, басовитим тоном, що виключав можливість перебити його мову і що його він вживав тоді, коли конче треба було переконати.
— Mais, mon cher1, я це зробив для себе, для моєї совісті, і мені дякувати нема чого. Ніколи ніхто не скаржився, що його занадто любили; а потім, ти вільний, хоч завтра кинь. От ти все сам у Петербурзі побачиш. І тобі давно час відійти від цих жахливих спогадів.— Князь Василь зітхнув.— Так-так, серце моє. А мій камердинер хай у твоїй колясці їде. Ага, до речі, я мало не забув,— додав ще князь Василь,— ти знаєш, mon cher2, у нас були рахунки з небіжчиком, то з рязанського я одержав і залишу: тобі не треба. Ми з тобою поквитаємось.
Те, що князь Василь називав "з рязанського", було кілька тисяч оброку, які князь Василь залишив у себе.
В Петербурзі, так само, як і в Москві, атмосфера людської ніжності, любові оточила П'єра. Він не міг відмовитися від місця, чи, скоріше, звання (бо він нічого не робив), яке здобув йому князь Василь, а знайомств, запросин та громадських справ було стільки, що П'єр ще більше, ніж у Москві, зазнавав почуття отуманеності, квапливості і якогось блага, що все наставало, але не здійснювалося.
З колишнього його холостого товариства багатьох не було в Петербурзі. Гвардія пішла в похід. Долохов був розжалуваний, Анатоль перебував у армії, в провінції, князь Андрій був за кордоном, і тому П'еру не вдавалося ні проводити ночей, як ві№ раніш любив проводити їх, ні одводити зрідка душу в дружній бесіді із старшим, поважаним другом. Увесь час його минав на обідах, балах та здебільшого у князя Василя — в товаристві товстої княгині, його дружини, і красуні Елен.
Анна Павлівна Шерер, так само, як і інші, виказала П'єру зміну, що сталася в погляді громадянства на нього.
Раніш П'єр у присутності Анни Павлівни завжди почував, що те, що він говорить, непристойне, безтактне, не те, що треба; що слова його, які здаються йому розумними, поки він готує їх у своїй уяві, робляться дурними, тільки-но він їх голосно вимовить, і що, навпаки, найтупіші слова Іполита виходять розумними й гарними. Тепер усе, хоч що говорив він, усе
1 — Але ж, любий мій,
2 ДРУЖЄ,
виходило charmant К Коли навіть Анна Павлівна не казала цього, то він бачив, що їй хотілось це сказати, і вона тільки, зважаючи на його скромність, утримувалась від цього.
На початку зими з 1805 на 1806 рік П'єр одержав від Анни Павлівни звичайну рожеву записку з запрошенням, у якому було додано: "Vous trouverez chez moi la belle Hélène, qu'on ne se lasse jamais voir"2.
Читаючи це місце, П'єр вперше відчув, що між ним і Елен утворився якийсь зв'язок, визнаний іншими людьми, і ця думка одночасно і злякала його, наче на нього накладалося зобов'язання, якого він не міг дотримати, і разом з тим сподобалась йому, як кумедне припущення.
Вечір Анни Павлівни був такий самий, як і перший, тільки новиною, якою вгощала Анна Павлівна своїх гостей, був тепер не Мортемар, а дипломат, який приїхав з Берліна і привіз найновіші подробиці про перебування царя Олександра в Потсдамі та про те, як два височайших други поклялися там у нерозривному союзі обстоювати справедливу справу проти ворога людського роду. Анна Павлівна прийняла П'єра з відтінком смутку, що стосувався, очевидно, недавньої втрати, яка спіткала молодика, смерті графа Безухова (усі повсякчас вважали за обов'язок запевняти П'єра, що він і£уже засмучений смертю батька, якого він майже не знав),— і смутку такого ж самого, як той височай-ший смуток, що виявлявся при згадці про августійшу імператрицю Марію Федорівну. П'єра дуже потішило це. Анна Павлівна із своїм звичайним умінням влаштувала гуртки своєї вітальні. Великий гурток, де був князь Василь . та генерали, користувався дипломатом. Другий гурток був біля чайного столика. П'єр хотів приєднатися до першого, але Анна Павлівна, перебуваючи в роздратованому стані полководця на полі бою, коли з'являються тисячі нових блискучих думок, які ледве встигаєш здійснювати,— побачивши П'єра, торкнула його пальцем за рукав.
— Attendez, j'ai des vues sur vous pour ce soir3.—Вона глянула на Елен і усміхнулась до неї.
— Ma bonne Hélène, il faut, que vous soyez charitable pour ma pauvre tante, qui a une adoration pour vous. Allez lui tenir compagnie pour dix minutes4. A щоб вам не дуже нудно було, ось вам ласкавий граф, який не відмовиться йти за вами.
Красуня попрямувала до тіточки, але П'єра Анна Павлівна ще затримала біля себе, вдаючи, начебто їй треба ще зробити останнє конче потрібне розпорядження.
1 чудовим.
2 "У мене буде чарівна Елен, якою ніколи не втомишся милуватись".
3 — Стривайте, на цей вечір я розраховую на вас
4 — Моя люба Елен, треба, щоб ви були добрі до моєї бідної тітки, яка обожує вас. Побудьте з нею хвилин із десять.
— Правда ж, вона чарівна? — сказала вона до П'єра, показуючи на відпливаючу величну красуню.— Et quelle tenue! 1 Така молода дівчина і такий такт, таке майстерне вміння триматися! Це походить від серця! Щасливий буде той, чиєю вона буде! З нею хоч який несвітський чоловік мимохіть посідатиме найблискучіше місце у вищому світі. Хіба не так? Я лише хотіла знати вашу думку,— і Анна Павлівна відпустила П'єра.
П'єр щирим ствердженням відповів Анні Павлівні на запитання ЇЇ про майстерне вміння Елен тримати себе. Коли він іноді думав про Елен, то думав саме про її красу і про те незвичайне її спокійне вміння бути мовчазно-гідною у світі.
Тіточка прийняла в свій куточок двох молодих людей, але, здавалося, хотіла приховати те, що вона обожує Елен, і хотіла більш виявити страх перед Анною Павлівною.