Вони так високі супроти інших людей, що в них є своя особлива мова. В геральдиці чорний колір для маси дворян називається піском, для принців — Сатурном, а для лордів — діямантом. Діамантовий порошок, зоряна ніч — це чорний колір для щасливих. І навіть у стосунках між собою у цих високих вельмож багато відтінків. Барон не може митися з віконтом, не одержавши від нього дозволу. Це все чудові речі й зберегають нації. Яке добро для народа мати двадцять п'ять герцогів, п'ять маркізів, шістдесят шість графів, дев'ять віконтів і шістдесят одного барона, що разом становлять сто шістдесят шість перів, — з них одні — світлості, а інші — сіятельства. Після цього, що ж такого, коли там або там стрінуться якісь лахміття. Не можна ж усім бути в золоті. Лахміття, — нехай так; а хіба немає й пурпуру? Одно викупляє друге. Аджеж, щоб будувати щонебудь, треба мати, з чого будувати. Ну, добре, на світі є вбогі, — велике діло! Вони — матеріал для щастя багатих. Та нехай його чортяка візьме! Наші лорди — наша слава! Швора Чарлза Могена, барона Могена, вона сама коштує стільки ж, як шпиталь для прокажених у Мурґеті й шпиталь Христа, що його заснував для дітей Едвард VI року 1553. Томас Осборн, герцоґ Лідс, витрачав лише на свої лівреї п'ять тисяч ґіней золота на рік. Еспанські ґранди мають охоронців, призначених від короля, що перешкоджали б їм зводитися з господарства. Це — полохливість. Наші лорди навіжені й щедрі. Я поважаю це. Не будемо гудити, як ті заздрісники. Я вдячний за чудесне видіння, що проходить мимо мене. В мене немає світа, проте я маю відблиск. Відблиск на моїх болячках, — скажеш ти. йди ти до біса! Я Іов, щасливий тим, що можу споглядати Трімальціона. Ох, чудесна проміниста планета на небі! Бачити місячне сяйво — це вже щось важить. Знищити лордів — це така думка, що її не насмілився б підтримати й Орест, хоч який божевільний він був. Сказати, що лорди шкідливі або некорисні, це подібне до того, якби хто сказав, що треба розхитувати держави й що людей створено не для того, чтоб жити стадами, щипати траву й щоб їх кусали собаки. Баран стриже луг, барана стриже пастух. Що може бути справедливіше? Кожному своє. Щодо мене, то мені однаково; я — філософ і тримаюся за життя, як муха. Життя тільки тимчасове помешкання. Згадати тільки, що в Генрі Бовса
1 Наші однокровні.
Говарда, графа Беркшірського, в його стайні двадцять чотири парадні карети, з яких одна має срібну, а друга золоту збрую! Боже мій, я ж добре знаю, що не кожен на світі має двадцять чотири парадні карети, але навіщо про це, кричати. Ти змерз у ночі, так вже й розходився. Не один же ти мерзнеш. Інші так само зазнають холоду й голоду. А чи ти знаєш, що без цього холоду Дея не була б сліпа, і що коли б Дея не була сліпа, вона не любила б тебе? Подумай про це, дурню! І потім, коли б усі люди, що їх розкидано на землі, почали скаржитися, то який би був галас. Мовчання — от правило. Я переконаний, що господь бог наказує засудженим мовчати, бо інакше бог сам засуджений був би слухати вічний крик. Щастя Олімпа купують за ціну мовчання Коціта. Отож, народе, мовчи. Я роблю краще — я похваляю й захоплююся. Оце зараз я перераховував лордів, але я повинен додати ще двох архієпископів й ще двадцятичотирьох єпископів. І справді, я почуваю зворушення, коли думаю про них. Я пригадую, що бачив у збирача десятини превелебного декана Рафоє — а декан належить до аристократії й до церкви — —величезний стіг найкращої пшениці, що він зібрав її в околичних селян, — декан не завдавав собі праці вирощувати її. У нього залишився час молитися богу. А знаєш ти, що лорд Мармадюк, у якого я служив, був лордом-скарбником Ірландії та сенешалем дворянства Кнаресбурзької округи в Иоркському графстві? Чи відомо тобі, що лорд обер-камергер — посада, спадкова в родині герцогів Анкастерських — одягає короля в день коронації й за свою працю одержує сорок локтів малинового оксамиту й крім того ліжко, на якому спав король, й що пристав чорного жезла його представник? Я дуже хотів би бачити, як би ти опирався проти того, що найстаріший віконт англійський є сер Роберт Брент, що його пожалував у віконти Генріх V. Взагалі всі титули лордів показують на якенебудь земельне володіння, за винятком графа Ріверса, у якого титул є разом і його прізвище. Яке це дивне право, що вони його мають, оподатковувати інших і наперед вираховувати ренту, напр., як тепер, по чотири шилінги на фунт стерлінгів, на що відкладено термін ще на один рік, а також усі ці чудесні податки на очищений спирт, цей акциз на вино й на пиво, податки на міру й на вагу, на сидр, на брагу, на солод, на виготуваний ячмінь, на кам'яний вугіль і сотні інших подібних речей. Вклонімося перед тим, що є. Саме духівництво залежить од лордів. Менський єпископ — підданець графства Дербі. У лордів свої дикі звірі, що вони містять їх на своїх гербах. А що бог створив їх не досить, то вони вигадують їх. Вони утворили геральдичного кабана, що остільки вищий за кабана справжнього, оскільки кабан вищий за свиню і лорд вищий за священика. Вони створили грифа, що є орел для левів і лев для орлів і що завдає жаху левам своїми крилами, а орлам своєю гривою. У них є дракон, однорог, фенікс, саламандра, тараск, гіпоґриф, крилатий кінь. Все це — страх для нас, а для них прикраса й оздоба. У них є звіринець, що його називають гербовником і де ревуть невідомі звірі. Ніякий ліс не зрівняється з несподіваними потворами, що їх вигадала їх гордість. їх суєта повна фантомів, що наче чарівної ночі носяться озброєні, в касках, в кирасах, з острогами, з державними жезлами в руках, — вони говорять поважним голосом: ми — предки. Жуки з'їдають коріння, а герби їдять народ. А чому б і ні? Ми станемо змінювати закони? Вельможність становить частину порядку. А чи ти знаєш, що в Шотляндії є такий герцог, що може скакать тридцять л'є, не виходячи за межі своїх маєтків? Чи відомо тобі, що лорд архієпископ Кентерберійський має мільйон франків прибутку? Чи відомо тобі, що його величність має на рік сімсот тисяч фунтів стерлінгів цивільного листа, не рахуючи замків, лісів, вотчин, маєтків, орендних статтів, пребенд, десятини й поземельного, конфіскації і штрафів, що переходять за мільйон стерлінгів? Незадовольнені з цього надто вередливі.
— Так, — задумливо пробурчав Ґуїнплен, — з пекла бідних утворено рай багачів.
XII
УРСУС-ПОЕТ ЗАХОПЛЮЄ УРСУСА-ФІЛОСОФА
Потім увійшла Дея; він подивився на неї й далі вже нічого не бачив крім неї. Така вже любов; можливо на момент захопитися якиминебудь невідступними думками; приходить жінка, що її люблять, і враз примушує зникнути все те, що не вона, а вона, може, не має й підозри, що вона знищила в нас цілий світ.
Скажімо про одну деталь. В "П ереможеномуХаосі" одне слово — monstro, що його звернуто було до Ґуїнплена, не подобалося Деї. Іноді, за допомогою невеличкого знання еспанської мови, що її за тих часів знав увесь світ, вона чинила сміливо хоч нерозсудливо, замінюючи його словом quiero, що визначає: я так хочу. Урсус терпів таку зміну в тексті, хоч і з деяким незадоволенням. Він був не від того, щоб сказати Деї, як за наших днів Мессар сказав Віссо: У тебе бракує пошани до репертуару.
"Людина, що сміється". Така була форма, що її набула слава Гуїнплена. Його ім'я Гуїнплен, що було майже невідоме, зникло під цим глузливим прізвищем так само, як і його лице під маскою сміха. Його популярність, як і його обличчя, була й машкарою.
А тим часом його ім'я можна було читати на великій вивісці, що її прибито було на передку Зеленого Ящика, яка підносила натовпу таку редакцію, що її склав Урсус:
"Тут можна бачити Ґуїнплена, що його покинули, коли йому було десять років, уночі 29 січня 1690 року, злочинці компрачикоси на морському березі в Портленді; малий став дорослим і тепер його називають:
"Людина, що сміється".
Життя таких блазнів було існуванням прокажених у лепрозорії і блаженством в Атлантіді. Кожного дня відбувався раптовий перехід од найгаласливіших, публічних вистав до найповнішої відокремлености. Кожного вечора вони наче відходили з цього світу. Вони були ніби мерці, що відходять, щоб завтра відродитися. Комедіянт — це маяк, що обертається: він з'являється, потім зникає: він існує для публіки майже як маревне світло в цьому житті з його мінливими огнями.
За появою на площі йшла самота. Скоро закінчувався спектакль, коли авдиторія розходилася й вигуки задоволення розсіювалися по вулицях, Зелений Ящик підіймав одкидну стінку, як фортеція звідний міст, і сполучення з людством обрубалося. З одного боку всесвіт, з другого — цей барак, і в цьому бараці — воля, спокійна совість, мужність, відданість, цнота, щастя, любов, всі сузір'я.
Зряча сліпота й кохане понівечення сідали побіч, рука стискувала руку, чоло доторкалося до чола й, сп'янілі, вони розмовляли пошепки.
Середній відділ був для двох цілей: для публіки він правив за театр і для акторів за їдальню.
Урсус, що завсігди був задоволений, коли можна було вставити порівняння, користався з цього подвійного призначення, щоб уподобити центральний відділ Зеленого Ящика аррадашу абесінської хатини.
Урсус підраховував здобуток, потім вечеряли. Для любови все ідеальне; а пити й їсти вкупі, коли кохаються, це припускає всі види приємної близькости крадькома, і кожний ковток стає поцілунком. П'ють вино або ель з однієї склянки, наче п'ють росу з однієї лілеї. У двох душ за вечерею любов та сама ніжність, що й у птичок. Ґуїнплен услуговував Деї, різав їй шматки, наливав їй пити, якнайбільше наближувався до неї.
— Гм, — казав Урсус, і його бурчання проти волі поверталося на усмішку.
Вовк вечеряв під столом, не звертаючи уваги ні на що, крім своєї кістки.
Венера й Феба брали участь у вечері, проте мало заваджали.
Ці дві напівдикі циганки розмовляли між собою циганською мовою.
Потім Дея з Фебою и Венерою йшли на жіночу половину. Урсус прив'язував Гомо на ланцюг під Зеленим Ящиком, а Ґуїнплен ходив за кіньми, із коханця ставав стайничим, наче він був Гомеровський герой або паладин Карла Великого. Опівночі всі спали, за винятком вовка, що, свідомий своєї відповідально сти, час від часу відкривав одне око.
Ранком, прокинувшися, знову сходилися, снідали всі вкупі, звичайно шинкою ji чаєм; чай в Англії заведено від 1678 року.