А човен усе мчав крізь туман, і хвилі пінились та сичали эа бортами, наче розлючені дракони зі здибленими гребенями.
— Он його горб. Ану, дай йому! — прошепотів Старбак.
З носа човна щось коротко просвистіло в повітрі; то Квіквег кинув свій гарпун. А потім сильно штовхнуло в корму щось невидиме, і в ту ж мить вельбот ніби напоровся носом на підводний поріг. Вітрило ляснуло й опало, поряд бухнув угору струмінь гарячої пари, а під нами щось двигтіло й ходило ходором, наче під час землетрусу. Усі ми мало не задихнулися, коли нас кинуло сторчголов у густий білии кипінь шквалу. Все переплуталось в одному клубку: шквал, кит, гарпун, — і кит, ледве зачеплений крицею, втік.
Та вельбот, хоч і залитий водою, лишився майже неушкоджений. Плаваючи довкола нього, ми позбирали весла, перекинули їх упоперек через планшири і самі повлазили на свої місця. Там ми опинилися по коліна в воді, що покривала все днище, і згори нам здавалося, ніби ми сидимо в якомусь кораловому ковчезі, що виріс під нами з океанського дна.
Вітер уже завивав по-справжньому, хвилі били одна в одну, наче воїни щитами, шквал ревів, сичав, лящав довкола нас, немов білий вогонь пожежі в прерії, а ми пливли в тому вогні, горіли й не згоряли, безсмертні в пащі самої смерті! Марно гукали ми до інших човнів: так самісінько можна б гукати крізь комин у піч, де гуготить вогонь. А бризки, піна й імла, що летіли повз нас, дедалі темнішали, бо насувалася ніч, і ні знаку нашого корабля не було видно. Розбурхані хвилі зводили нанівець усі наші зусилля вихлюпати з човна воду. Гребти було неможливо, весла тільки допомагали нам сяк-так держатись на плаву. Старбак, перетнувши мотузочки, якими була прив'язана водонепроникна скринька з сірниками, після багатьох невдалих спроб таки спромігся засвітити ліхтар, а потім, прикріпивши його на кінці сигнальної тички, подав Квіквегові — ніби прапороносцеві розбитих надій. І Квіквег сидів, підносячи вгору ту безглузду свічечку серед нездоланного розпачу. Сидів, ніби живий образ зневіреної людини, що в безодні відчаю підносить отой прапор безнадійної надії.
Замрів світанок, і ми, наскрізь промоклі, тремтячи від холоду, вже не сподіваючись побачити вельбот чи судно, підвели очі. Море й досі застилав туман; догорілий ліхтар лежав розбитий на дні вельбота. І раптом Квіквег зірвався на ноги й приставив до вуха зігнуту човником долоню. Та й ми всі вловили ледь чутне рипіння снастей і рей, доти заглушуване виттям бурі. Звук той усе ближчав, і ось у густому тумані замаячіла якась величезна, невиразна маса, що сунула просто на нас. Ми перелякано пострибали в воду, коли нарешті перед нами на відстані, мало що більшій від його довжини, з'явився наш корабель.
Колихаючись на хвилях, ми побачили, як покинутий нами човен умить втягло під форштевень судна, ніби тріску у водоспад, а потім величезний корпус, насунувся на нього. Човен зник з наших очей, а за хвилину, перевертаючись, виринув за кормою. Ми знов попливли до човна, нас кинуло на нього хвилею, і врешті, виловлені з води, всі опинилися на палубі "Пеквода" живі й цілі. Виявилося, що всі інші човни, перше ніж налетів шквал, облишили погоню і встигли вернутись на корабель. А нас уже мали за пропащих, але ще крейсували, сподіваючися знайти хоч якесь свідчення нашої загибелі — весло чи там ратище від списа.
49
ГІЄНА
У дивній плутанині, яку ми називаємо життям, бувають незвичайні хвилини й випадки, коли весь світ видається людині грандіозним капосним жартом якогось штукаря, хоча дотепність цього жарту доходить до неї дуже невиразно і вона тільки здогадується, що пожартували не з когось там, а саме з неї. Але й тоді ніщо не відбирає в неї відваги і ніщо не здається їй вартим суперечки. Вона здатна проглинути всі події, всі принципи, всі вірування, всі переконання, всі прикрощі, видимі й невидимі, байдуже які шорсткі та гудзуваті,— проглинути, як страус, чий потужний шлунок приймає і кулі, і рушничні кремені. Що ж до всяких дрібних труднощів та клопотів, усього, що загрожує несподіваного катастрофою, каліцтвом чи й загибеллю, то всі ці нещастя, навіть сама смерть, видаються їй просто збиточними добродушними штурханцями, веселими стусанами під бік, що ними розважається якийсь невидимий, примхливий старий жартун. Такий химерний настрій нападає на людину тільки в години якихось незвичайних випробувань, і приходить він звичайно на зміну якнайглибшій поважності, і тоді те, що ось-ось допіру, може, здавалося нам бозна-яким важливим, раптом стає частиною того всеосяжного жарту. І ніщо нездатне навівати нам цю безтурботну, життєрадісну філософію відчайдуха так, як небезпеки китобійного промислу; отож і я тоді бачив саме в такому світлі і все плавання "Пеквода", і його мету — великого Білого Кита.
— Квіквегу, — сказав я, коли мене останнім витягли на палубу і я ще стріпувався, струшуючи з себе воду, — Квіквегу, друже мій любий; і часто таке трапляється?
Квіквег, промоклий так самісінько, як і я, досить байдуже відповів мені, що таке трапляється часто.
— Містере Стаб, — промовив я, обернувшись до другого помічника капітана, що стояв під дощем у застебнутій на всі гудзики непромокальній куртці й незворушно пахкав люлькою, — містере Стаб, я, здається, якось чув, як ви казали, ніби з усіх китобоїв, котрих вам траплялося стрічати, наш старший помічник, містер Старбак, — найобережніший і найрозважніший. То виходить, гнати човен під вітрилом у туман і в шквал просто на кита, що втікає від вас, — це вершина китобійської розважності?
— Атож. Мені траплялося спускати човна для погоні під час бурі за мисом Горн, і то з судна, що протікало.
— Містере Фласк, — сказав я, звертаючись до маленького Льодолама, що стояв поруч, — ви маєте досвід у цих ділах, а я не маю. Може, ви скажете, чи є в цьому китобійному промислі такий невідмінний закон, щоб весляр на вельботі надривав собі пупа, пхаючись спиною вперед просто в пащу смерті?
— А не можна було спитати коротше? — відказав Фласк. — Авжеж, є такий закон. Хотів би я побачити команду вельбота, що веслує до кита обличчями вперед! Ха-ха! Кит би їхніх поглядів не злякався, будь певен!
Отже, я дістав на своє питання цілком розважні пояснення трьох безсторонніх свідків. А тому, узявши до уваги такі речі, як шквал, і те, що в цій сфері життя перевернутий човен, а потім ночівля на тоненьких дощечках над безоднею — цілком звичайні й буденні; і те, що в якнайкритичніший момент нападу на кита я повинен віддавати своє життя в руки того, хто стернує човном, а він дуже часто сам буває такий запальний, що може, тупаючи в нестямі ногами, проломити днище вельбота й потопити його; і те, що до пригоди з нашим човном призвело вперте прагнення Старбака гнатися за китом просто в пащу шквалу, хоча той самий Старбак навіть уславився серед китобоїв нечуваною обережністю; і те, що я належав саме до човна цього незвичайно обережного Старбака; і, нарешті, взявши до уваги ще й те, в яку пекельну гонитву я встряв, бо то була гонитва за Білим Китом, — узявши, кажу, до уваги все це, я вирішив негайно спуститися в кубрик і засісти за складання хоч би чорнового проекту власного заповіту.
— Квіквегу, — сказав я, — ходімо зі мною; ти будеш моїм нотаріусом, виконавцем заповіту і спадкоємцем.
Це може здатися дивним, що з усіх людей моряки найдужче люблять складати духівниці та заповіти, але так воно є: більш ніхто в світі так не захоплюється цією розвагою. За час своєї морської служби я оце вже вчетверте брався складати заповіт. І коли церемонія його складання була завершена, я відчув велику полегкість, неначе від мого серця камінь відпав. Крім того, всі дні, що я маю прожити віднині, будуть так само дорогоцінні, як ті, що їх прожив Лазар після свого воскресіння. Кожен тиждень чи місяць, який я ще проживу, буде додатковим чистим прибутком. Я пережив сам себе, моя смерть і похорон замкнені в моїй скриньці. Я розглядався круг себе спокійно й задоволено, немов тихий дух мерця, що з чистим сумлінням сидить за гратами затишненького фамільного склепу.
"Ну що ж, — подумав я, машинально засукуючи рукава, — будьмо готові холодно й розважливо стрибнути смерті в зуби, а решту кат бери".
50
АХАВІВ ВЕЛЬБОТ І ЙОГО КОМАНДА. ФЕДАЛЛАХ
— І хто б подумав, Фласк! — вигукнув Стаб. — Якби я мав тільки одну ногу, мене б ніхто не затяг у човен — хіба на те, щоб заткнути пробоїну дерев'янкою. Ні, наш старий — це якесь диво!
— А я думаю, що кінець кінцем нічого незвичайного тут нема, — відказав Фласк. — Якби та нога була відгризена зі стегном, тоді, звичайно, інша річ. Тоді б він був ні на що не придатний. Але ж друге коліно у нього ціле, та й з того половина зосталася, ти ж знаєш.
— Ні, не знаю, хлопчику. Я ще не бачив, щоб він ставав на коліна.
Серед досвідчених китобоїв часто точаться такі суперечки: чи має право капітан так ризикувати життям, кидаючись сам у погоню за китом, коли подумати, як незмірно багато важить те капітанове життя для успіху всього плавання? Отак Тамерланові вояки часто до піни на устах сперечалися, чи вільно їхньому полководцеві кидати своє дорогоцінне життя в гущу бою.
Та в Ахавовому випадку справа набувала трохи іншого відтінку. Як подумати, що в великій небезпеці людина навіть із двома ногами — як пір’їна на вітрі, і що полювання на китів завжди буває надзвичайно важке, і в ньому кожна мить сповнена небезпеки, — чи розумно за таких обставин каліці вирушати на вельботі в погоню? Співвласники "Пеквода" напевне сказали б, що нерозумно.
Ахав добре знав, що його друзі вдома не дуже заперечували б проти того, щоб він сідав у човен за більш-менш безпечних обставин, тобто щоб бути ближче до місця бойових дій і самому віддавати наказ, але щоб виділити для капітана власний вельбот із командою і щоб він сам випливав на ньому як старшина човна на полювання, а надто щоб найняти для нього додатково ту команду, тобто ще п’ятьох китобоїв, — така щедрість — це він знав ще краще — ніколи б і на думку не спала власникам "Пеквода". Тому він і не просив їх, щоб для нього найняли таку додаткову команду, жодним словом не згадав про це. І все ж він улаштував це сам, приватно. Поки Арчі не розголосив свого відкриття, матроси ні про що й не здогадувалися.