Чи ви здогадалися, чий це портрет?
Я відповів, що здогадався, бо сама вона дуже схожа на цей портрет.
– І тато теж так каже, – відповіла Агнес, радіючи моїй відповіді. – Тсс! Оце тато йде.
Мирне, світле обличчя її засяяло радістю, коли вона вийшла зустріти його, і вони повернулися пліч-о-пліч. Він щиро привітав мене й сказав, що я, безперечно, буду щасливий під керівництвом доктора Стронга, який, за його словами, був одним з найблагородніших людей у світі.
– Можуть трапитися такі люди, – я не думаю, щоб такі знайшлись, – які зловживатимуть його доброзичливістю, – сказав містер Вікфілд. – Ніколи не будьте таким, Тротвуде! Чоловік цей не має ніяких підозр ні до кого; не знаю, чи це добра якість, чи погана, але, в усякому разі, на це треба зважати завжди, коли маєте справу з доктором.
Говорив він це з якимсь незадоволеним і втомленим виглядом. Але я не встиг як слід поміркувати над цим питанням, бо саме тоді нас запросили обідати, ми зійшли до їдальні й посідали на свої місця.
Ледве встигли ми сісти, як Урія Гіп просунув у двері свою руду голову та кощаву руку і проказав:
– Тут містер Мелдон просить вас на кілька слів, сер.
– Але я щойно закінчив розмову з містером Мелдоном, – відповів господар.
– Так, сер, – підтвердив Урія. – Але містер Мелдон повернувся і просить вас на кілька слів.
Тримаючи двері розчиненими, Урія глянув на мене, глянув на Агнес, глянув на страви, глянув на тарілки, глянув на все, що стояло в кімнаті, – але здавалося, ніби він не дивиться ні на що. Увесь час удавав він, ніби не відводить своїх червоних очей від господаря.
– Прошу пробачення. Я хочу лише сказати, – пролунав якийсь голос позаду Урії, й Урія відразу зник, поступаючись місцем промовцеві, – благаю пробачити мені це вторгнення... хочу лише сказати, що вибору все одно вже нема, то що скоріше я поїду за кордон, то краще. Моя кузина Енні говорила якось, коли ми розмовляли про це, що вона краще воліла б бачити своїх друзів біля себе, а не відсилати їх у вигнання, а старий доктор...
– Ви говорите про доктора Стронга, – суворо урвав його мову містер Вікфілд.
– Звичайно, про доктора Стронга, – відповів інший. – Я називаю його старим доктором; це все одно, ви ж знаєте.
– Я цього не знаю, – відказав містер Вікфілд.
– Гаразд, хай буде доктор Стронг, – погодився молодий чоловік. – Доктор Стронг, здається мені, був тієї ж думки. Але з ваших слів і вчинків я можу зрозуміти, що він змінив свою думку, а тому нічого не лишається сказати, крім одного: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Тому я й вирішив повернутись і сказати: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Коли треба пірнути у воду, то нема чого баритися на березі.
– Запевняю вас, містере Мелдон, що вам недовго доведеться баритися, – сказав містер Вікфілд.
– Дякую. Дуже вдячний вам. Я не хочу дивитися дарованому коневі в зуби, це неввічливо! Інакше-бо, смію сказати, моя кузина Енні могла б легко влаштувати це на свій розсуд. Гадаю, що Енні треба було б тільки сказати старому докторові.
– Ви маєте на думці, що місіс Стронг могла б тільки сказати своєму чоловікові... Чи так я вас розумію? – спитав містер Вікфілд.
– Саме так, – відказав молодий чоловік, – треба було б тільки сказати, що вона хоче, аби це та інше було зроблено так і так; і воно було б так і так, безперечно!
– А чому це безперечно, містере Мелдон? – спитав містер Вікфілд, спокійно поїдаючи обід.
– А тому, що Енні – чарівна юна дівчина, а старий доктор… тобто, доктор Стронг – у жодному разі не чарівний юний хлопець, – пояснив містер Мелдон, сміючись. – Я не хочу нікого ображати, містере Вікфілд. Я маю тільки на думці, що, мабуть, певна компенсація є цілком природною в такому шлюбі.
– Компенсація для леді, сер? – суворо спитав містер Вікфілд.
– Для леді, сер!
Містер Мелдон зайшовся сміхом. Але помітивши, що містер Вікфілд так само спокійно і байдуже продовжує обідати, і що нема ніякої надії змусити його ворухнути хоч одним м'язом обличчя, молодий чоловік додав:
– А проте я вже сказав, для чого повернувся, і ще раз прошу вибачити мені це вторгнення, тож я дозволю собі забратися геть. Звичайно, я коритимуся вашим вказівкам, зважаючи на те, що справа ця влаштовується тільки між вами і мною й невідома буде нікому, навіть докторові.
– Чи ви вже обідали? – спитав містер Вікфілд, показуючи рукою на стіл.
– Спасибі. Я збираюсь обідати, – сказав містер Мелдон, – з моєю кузиною Енні. Бувайте!
Містер Вікфілд не підвівся з місця і тільки очима задумливо простежив за молодим чоловіком. То був трохи худорлявий джентльмен з гарним обличчям і швидкою мовою – очевидно, впевнений і сміливий. Отак уперше побачив я містера Джека Мелдона, хоч і не сподівався зустрітися з ним так швидко, коли цього ранку чув у доктора розмову про нього.
Пообідавши, ми повернулися до горішньої вітальні, і там знову, з усіма подробицями, повторилося те, що й вчора. Агнес поставила бокали й графини в тому самому кутку, а містер Вікфілд сів випити – і випив чимало. Агнес грала для нього на фортепіано, сиділа біля батька, працювала й розмовляла, зіграла кілька партій у доміно зі мною. Далі вона приготувала чай, а потім, коли я приніс свої книжки, зазирнула до них, при чому я побачив, що вона озброєна чималими знаннями, хоч і вдає, ніби нічого не знає. Вона допомогла мені вчити уроки. Пишучи ці слова, бачу я її в усій спокійній красі й чую її чудовий ніжний голос. Благодійний вплив її на мої почуття і думки починається для мене з цього самого дня. Я люблю маленьку Ем'лі і я не люблю Агнес, – ні, це зовсім інше почуття, – але я знаю, що лагідність, мир та істина перебувають скрізь, де є Агнес. І м'яке світло віконної картини в церкві, що її я бачив давно, завжди осяває цю дівчину і мене, й усе, що навколо неї.
Настав час лягати спати, вона залишила нас самих, я подав руку містерові Вікфілду, збираючись теж іти. Але він зупинив мене й сказав:
– Чи хочете ви залишитися з нами, Тротвуде, або ж перейти в якесь інше місце?
– Залишитися тут, – поспішно відповів я.
– Ви певні, що вам так хочеться?
– Якщо ви нічого не маєте проти! Якщо це можливо!
– Але ж ми тут живемо нудним життям, хлопче, ось чого я боюся, – сказав він.
– Мені тут не нудніше жити, ніж Агнес, сер. Зовсім не нудно!
– Ніж Агнес, – повторив він, поволі підходячи до каміна й спираючись на нього, – ніж Агнес!
Він пив так багато вина цього вечора, що очі його зовсім налилися кров'ю – так принаймні мені здалося. Я помітив це, коли він ще сидів у кутку за круглим столиком. Але тепер зовсім не було видно очей містера Вікфілда, бо він затулив їх рукою.
– Хотів би я знати, – бурмотів він, – чи не набрид я своїй Агнес. Мені ніколи не нудно з нею! Але це зовсім інша річ, зовсім інша річ!
Він говорив сам собі, не звертаючись до мене. Тому я сидів тихо і не втручався.
– Нудний старий будинок, – вів він далі, – і нудне одноманітне життя. Але я не можу жити без неї. Я не можу жити без неї! Іноді приходить до мене, мов привид, думка, що я можу вмерти і залишити її, або що люба моя може вмерти і залишити мене... Цю думку можна потопити тільки в...
Він не закінчив речення, але, підійшовши нерівними кроками до столу, сів на своє колишнє місце, машинально взяв порожній графин, вихилив його і знову підійшов до каміна.
– Коли вже ці журливі думки гнітять мене, поки вона тут, то що станеться зі мною, коли її не буде, – сказав він. – Ні, ні, ні. Я не можу відважитися на розлуку.
Він знову сперся на дошку каміна і глибоко замислився. Я не знав, чи слід мені йти до спальні, чи почекати, поки вій спам'ятається. Нарешті містер Вікфілд схаменувся, обвів очима кімнату, і погляд його зупинився на мені.
– Залишайтеся з нами, Тротвуде, га? – сказав він своїм звичайним тоном, ніби відповідаючи на якесь моє запитання. – Я дуже радий. Ви будете добрим товаришем для нас обох. Це дуже добре, що ви залишитеся з нами. Це добре для мене, добре для Агнес, добре, мабуть, для всіх нас.
– І особливо для мене, сер, – сказав я. – Я дуже радий жити з вами.
– Оце чудовий хлопець! – відповів містер Вікфілд. – Поки вам не надокучить жити з нами, можете лишатися тут.
По цій мові він потиснув мені руку й плеснув мене по спині. Він сказав, що коли після відходу Агнес ввечері мені треба буде робити ще якісь уроки, або якщо мені заманеться почитати книжку для розваги, я завжди можу заходити до його кабінету. Він сподівався, що ми не заважатимемо один одному. Я подякував йому за це і, взявши книжку, пішов слідом за ним, щоб упродовж півгодини скористатися з його дозволу.
Але побачивши світло в маленькій круглій конторі, я негайно відчув на собі вплив червоних очей Урії Гіпа і зачаровано скерував кроки в той бік. Урія сидів за невеличкою товстою книжкою і читав її з такою театральною увагою, що його вказівний палець переходив з одного рядка на інший, лишаючи по собі липкі сліди, немов слимак.
– Ви працюєте пізно вночі, Уріє? – спитав я.
– Так, мастере Копперфілд, – відповів Урія.
Я сів на протилежний стілець, щоб зручніше було розмовляти, і помітив тоді, що на обличчі Урії не було, очевидно, ніколи ніякої посмішки, замість неї він лише широко розтуляв рот і робив якісь суворі неприємні зморшки на обох своїх щоках.
– Я зараз не конторські справи роблю, мастере Копперфілд, – сказав Урія.
– А що ж тоді ви робите? – спитав я.
– Я вдосконалюю свої юридичні знання, мастере Копперфілд, – відповів Урія. – Тепер я вивчаю "Практичні настанови" Тідда. О, містер Тідд – великий письменник, мастере Копперфілд!
Після цього захопленого вигуку він знову заходився читати з тією самою напруженою увагою, забруднюючи рядки своїм вказівним пальцем. Високий стілець правив мені за спостережний пост. Я помітив, що тонкі ніздрі Урії мали якусь надзвичайну здатність звужуватись і розширюватися, ніби він моргав ними замість очей, які натомість ніколи не моргали.
– Гадаю, ви дуже вчений юрист? – спитав я після тривалої мовчанки.
– Хто? Я, мастере Копперфілд? – обізвався Урія. – О, ні! Я мізерна, вбога людина.
Тут я помітив, що мені недарма здавалося, ніби від рук Гіпа лишалися брудні сліди на папері. Він-бо заходився розтирати свої долоні, ніби висушуючи їх і гріючи. Я пригадав, що він і раніше потайки витирав їх хустиною.
– Я дуже добре знаю, що я – наймізерніша людина, – скромно вів далі Урія Гіп. – Хай інші йдуть своїм шляхом.