Місіс Рукасл, напевно, бракує почуття гумору, бо вона, не всміхнувшись жодного разу, сиділа, згорнувши на колінах руки, з сумним, стурбованим виглядом. Десь за годину містер Рукасл несподівано зауважив, що час уже братися до щоденних обов'язків і що я можу перевдягтись і йти до малого Едварда.
Двома днями пізніше, за таких самих обставин, уся ця вистава повторилася. Я знов переодяглася, знов сіла біля вікна і знову щиро реготала з тих смішних бувальщин, величезним запасом яких володів мій господар, — оповідач він був неабиякий. Потім він дав мені якийсь роман у жовтій обкладинці, пересунув мій стілець так, щоб тінь не падала на сторінки, й попросив почитати йому вголос. Я читала хвилин із десять, почавши з середини розділу, а потім він перервав мене на половині речення й звелів піти перевдягтися.
Ви можете легко уявити собі, містере Холмсе, як я була здивована цією химерною виставою. Я помітила, що вони завжди садовили мене обличчям від вікна, тому вирішила будь-що дізнатися, що ж там коїться в мене за спиною. Спочатку це здавалося неможливим, але невдовзі мені сяйнула щаслива думка. Я тоді саме розбила своє люстерко, отож підібрала уламок і сховала в своєму носовичку. Наступного разу, саме в розпалі веселощів, я притулила носовичок до очей і, трохи приноровившись, розгледіла все, що було позаду. Правду кажучи, я була розчарована. Там не було нічого. Принаймні з першого погляду. Але, придивившись, я помітила, що на узбіччі Саутгемптонськогоу шляху стоїть людина — невисокий бородатий чоловік у сірому вбранні — й дивиться в мій бік. То дуже людний шлях. Цей чоловік стояв, спершись на огорожу, що оточувала поле, й пильно дивився на будинок. Я згорнула носовичок і побачила, що місіс Рукасл допитливо поглянула на мене. Вона нічого не сказала, але, напевно, зрозуміла, що я маю дзеркало й бачу, хто стоїть позаду. Вона враз підвелася.
"Джефро, — сказала вона, — там на дорозі якийсь нахаба витріщився на міс Гантер".
"Може, то ваш друг, міс Гантер?" — спитав він.
"Ні, я тут не знаю нікого".
"Боже мій! Оце так нахабство! Оберніться, будь ласка, й махніть йому рукою, щоб він пішов".
"Може, краще просто не зважати?"
"Ні, ні, він щоразу тут стовбичитиме. Оберніться, будь ласка, й махніть".
Я так і зробила, й тієї самої миті місіс Рукасл опустила штору. Це сталося тиждень тому, й відтоді я більше не сиділа біля вікна, не вдягала синьої сукні й не бачила того чоловіка на узбіччі.
— Далі, прошу вас, — мовив Холмс. — Ваша розповідь чимдалі зацікавлює мене.
— Побоююсь, що вона надто вже недоладна. Не знаю, чи є щось спільне між отими різними подіями, про які я розповідаю. Першого ж дня, коли я приїхала до "Мідяних буків", містер Рукасл підвів мене до невеличкої хижки позаду будинку. Тільки-но ми наблизилися до неї, як я почула брязкіт ланцюга й гарчання якоїсь великої тварини.
"Погляньте-но сюди! — мовив містер Рукасл, показавши на щілину між двома дошками. — Хіба це не красень?"
Я зазирнула туди й побачила двоє яскравих очей і неясні обриси якоїсь тварини в темряві.
"Не бійтеся, — мовив господар, сміючись із мого переляку. — То лише Карло, мій мастиф[93]. Я зву його своїм, хоча насправді тільки Толлер може з ним упоратися. Ми годуємо його щодня, але не надто багато, щоб він завжди був насторожі. Щоночі Толлер спускає його з ланцюга, і хай Бог поможе тому, хто потрапить йому на ікла. Заради всього святого, нізащо не переступайте порогу будинку вночі, бо інакше ви попрощаєтеся з життям".
Засторога ця не була даремна, бо третьої ночі я випадково визирнула з вікна своєї спальні десь близько другої години. Була чудова місячна ніч, і моріжок перед будинком виблискував, наче срібний. Я стояла, заворожена цією тихою красою, аж тут помітила, що в затінку, під мідяними буками, щось рухається. Тільки-но ця істота вийшла на моріжок, як я побачила, що то було. То був собака — здоровенний, мов теля, рудуватої масті, з одвислим підгрудком і чорним писком. Він поволі перетнув моріжок і зник у затінку з іншого боку. Коли я побачила цього страшного німого сторожа, в серці мені похололо так, як ніколи б не сталося при появі грабіжника.
А ось іще одна дивовижна пригода, про яку я хочу розповісти. Як ви знаєте, я підстригла волосся, заплела його в косу і сховала на дні своєї скрині. Якось увечері, коли дитина вже спала, я заходилася оглядати меблі в кімнаті і складати до шухляд свої речі. Там є старий комод: дві верхні його шухляди були відчинені й порожні, а нижня — замкнена. Я поклала свою білизну до верхніх шухляд, але місця не вистачило, тож мене, природно, роздратувало те, що третю шухляду замкнено. Мені спало на думку, що її замкнули просто так, отож я взяла ключі й спробувала відімкнути її. Найперший з ключів підійшов, і я відімкнула шухляду. В ній була лише одна річ, і ви нізащо не здогадаєтеся, що саме. Там була моя коса.
Я взяла її й роздивилася як слід. Саме такий особливий колір, як у мене, таке саме густе волосся. Але потім я зрозуміла, що це неможливо. Як моє волосся могло опинитися в замкненій шухляді? Тремтячими руками я відчинила свою скриню, повикидала з неї речі й побачила на дні свою власну косу. Я поклала обидві коси поруч і можу запевнити вас, що вони були однаковісінькі. Хіба це не дивно? Зовсім спантеличена, я сховала чужу косу до шухляди, але нічого не сказала про це Рукаслам; я відчувала, що вчинила недобре, зазирнувши до шухляди, яку вони замкнули.
Ви, певно, помітили мою спостережливу вдачу, містере Холмсе, отож мені легко було запам'ятати розташування всіх кімнат у будинку. В одному його крилі, здавалося, ніхто не жив. Двері, що вели туди, були навпроти кімнати Толлерів, але завжди стояли замкнені. Одного разу, йдучи нагору східцями, я зустріла містера Рукасла, що виходив звідти з ключами в руці; обличчя його тієї хвилини анітрохи не було схоже на те кругле, веселе лице, яке я знала. Його щоки розчервонілися, чоло від гніву взялося зморшками, а жили на скронях понабрякали. Він замкнув двері й побіг униз, не сказавши мені жодного слова привіту.
Це збудило мою цікавість, отож коли я пішла гуляти з дитиною, то попрямувала туди, звідки добре видно вікна тієї частини будинку. Їх було четверо — троє просто брудні, а четверте ще й затулене віконницями. Там, мабуть, ніхто не жив. Поки я походжала туди-сюди, поглядаючи на них, до мене вийшов містер Рукасл, веселий і бадьорий, як завжди.
"Ой! — мовив він. — Пробачте мені, люба моя леді, що я пробіг повз вас без жодного слова. Я був дуже заклопотаний своїми справами".
Я запевнила його, що анітрохи не образилася. "До речі, — додала я, — у вас нагорі, здається, є вільні кімнати, бо одне вікно навіть затулене віконницями".
Він здивовано поглянув на мене, й схоже було, що моє зауваження роздратувало його.
"Я захоплююся фотографією, — сказав він. — Я там влаштував собі темну кімнату. Але які ви спостережливі, люба моя леді! Хто б міг повірити?" Говорив він начебто жартома, але в очах його не було й сліду жарту. Я бачила там підозру, невдоволення, але не жарт.
Отож, містере Холмсе, тільки-но я зрозуміла, що від мене щось приховують, одразу ж запалала бажанням проникнути туди. Це була не просто цікавість, хоч їй мені теж не бракує. Це було почуття обов'язку — я знала, що коли туди проникну, то добре вчиню. Кажуть, що жінки мають якесь особливе чуття; можливо, саме воно підтримувало мій намір. Будь-що я наполегливо шукала першої-ліпшої нагоди потрапити за таємничі двері.
Нагода ця з'явилася лише вчора. Мушу вам сказати, що, окрім містера Рукасла, до тих покинутих кімнат навіщось заходив Толлер з дружиною, а одного разу я побачила, як він виніс звідти великий чорний полотняний мішок. Останніми днями він багато пив, а минулого вечора був п'яний як чіп, тож коли я зійшла нагору, то побачила в дверях ключ. Містер і місіс Рукасл сиділи внизу, дитина була з ними, тож я вирішила цим скористатися. Я тихенько крутнула ключем у замку, відчинила двері й прослизнула всередину.
Переді мною був невеликий коридор із голими стінами й підлогою, що в кінці повертав праворуч. Далі поряд ішли троє дверей — перші й треті було відімкнено. Вони вели до порожніх кімнат, запилюжених і похмурих; в одній кімнаті було двоє вікон, а в іншій — одне, таке брудне, що вечірнє світло ледве проникало крізь нього. Середні двері було замкнено й підперто широкою поперечкою від залізного ліжка: один її кінець було просунуто до кільця в стіні, а другий — прив'язано міцним мотузом. Ключа в тих дверях не було. До цієї замкненої кімнати мало належати затулене віконницями вікно, проте я помітила світло, що пробивалося з-під дверей, і зрозуміла, що всередині не зовсім темно. Це, мабуть, було світло з горища. Я стояла в тім коридорі, дивилася на страшні двері й дивувалася, що за таємницю за ними сховано, аж раптом почула зсередини кроки й побачила, як на вузьку смужку неясного світла, що проникало з-під дверей, насувається якась тінь. Шалений, безпричинний жах охопив мене, містере Холмсе. Мої напружені нерви врешті не витримали, я обернулася й кинулася геть — так швидко, наче мене ззаду хапала за сукню чиясь страшна рука. Я промчала коридором, вибігла з дверей і опинилася в обіймах містера Рукасла, що чекав на виході.
"Отже, — усміхнено сказав він, — то були ви. Я так і подумав, коли побачив, що двері відчинено".
"Ох, як я перелякалася!" — прожебоніла я.
"Моя люба леді! Моя люба леді! — Ви уявити собі не можете, як ласкаво й заспокійливо він говорив. — Що ж вас так налякало, моя люба леді?"
"Я здуру заблукала до покинутого крила, — відповіла я — Але там так порожньо й темно, що я перелякалась і втекла. О, як там страшно!"
"І все?" — сказав він, пильно зирячи на мене.
"Що ж іще?" — перепитала я.
"Як ви гадаєте, чому я замкнув ці двері?"
"Звідкіля мені знати?"
"Щоб ніхто не пхав туди свого носа. Зрозуміло?" — він і досі якнайлюб'язніше всміхався.
"Будьте певні, якби я знала..."
"Отож тепер знатимете. І якщо ваша нога коли-небудь іще переступить цей поріг... — тут усмішка його за мить вишкірилася гнівом, і він поглянув на мене очима диявола, — то я віддам вас на харч своєму мастифові".
Я була така перелякана, що ледве тямила себе. Напевно, я майнула тоді повз нього до своєї кімнати.