ПРИРЕЧЕНІ
Доки на другому поверсі радилися, на третьому поверсі споруджували барикаду. Успіх викликає лютість, безнадія — шаленість. Два поверхи мали зійтися в несамовитім бою. У можливості перемоги є щось п’янке. Це була б одна з найдужчих людських сил, якби не існувало відчаю.
Угорі панував відчай.
Відчай спокійний, холодний, зловісний.
Прибувши до цього залу, після якого для них уже нічого не лишалося, обложені насамперед подбали загородити вхід. Замикати двері було ні до чого, краще було загородити сходи. В таких випадках перешкода, через, яку можна бачити й стріляти, далеко краща, ніж замкнені двері.
Факел, який Іманус увіткнув у підфакельник і запалив біля сірчаного гнота, освітлював кімнату.
В кутку залу обложені знайшли важку й велику дубову скриню. В такі скрині складали одяг, доки не з’явилися комоди з висувними шухлядами.
Вони витягли цю скриню і поставили її сторч у дверях. Поверх неї ледве могла пролізти людина, їм це було дуже зручно, щоб бити нападників поодинці. Тільки навряд чи вони зважилися б на такий риск.
Загородивши вхід, обложені мали змогу передихнути.
Вони підрахували свої сили.
З дев’ятнадцяти лишилося тільки сім, між ними й Іманус. Крім Імануса та маркіза, всі були поранені.
Проте п’ятеро ранених почували себе бадьоро, бо в запалі бою кожна несмертельна рана не заважає рухатися й битися. Поранені були Шатене, прозваний Робі, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання і Великодушний. Всі інші були мертві.
Вони не мали більше припасів. Патронташі були порожні. Вони порахували патрони. Скільки вони мали на всіх пострілів? Чотири.
Надходив момент, коли їм лишалося тільки вмерти. Вони немов стояли на краю провалля, зяючого і страшного. Здавалося, неможливо було не впасти в нього.
Тимчасом наступ почався знову. Але помалу і тим певніше. Чулися удари прикладами — нападаючі випробовували кожний східець.
Не було ніякого способу врятуватися. Через бібліотеку? Але на плато стояло напоготові шість гармат, біля яких каноніри тримали запалені гноти. Через кімнати вищого поверху? Ради чого? Щоб потрапити на верх башти, звідки можна було хіба кинутися вниз сторч головою.
Ці сім, які вціліли з усієї епічної банди, бачили, що вони невмолимо замкнуті між цими товстими мурами, які охороняли їх і які їх видавали. Їх ще не схопили, проте вони були вже полоненими.
Маркіз промовив голосно:
— Все кінчається, друзі!
І, помовчавши трохи, додав:
— Великодушний знову має стати абатом Тюрмо.
Всі опустилися навколішки з чотками в руках. Стук прикладів об сходи наближався.
Великодушний, увесь закривавлений, бо куля обдряпала йому череп, підняв у правій руці своє розп’яття. Маркіз, невіруючий у глибині душі, теж поставив одне коліно на землю.
— Нехай кожен, — сказав Великодушний, — покається у своїх гріхах. Монсеньйор, починайте.
Маркіз відповів:
— Я убивав.
— Я убивав, — сказав Гуанар.
— Я убивав, — сказав Гінуазо.
— Я убивав, — сказав Паросток Кохання.
— Я убивав, — сказав Шатене.
— Я убивав, — сказав Іманус.
Великодушний промовив:
— В ім’я пресвятої трійці я прощаю вам ваші гріхи. Хай відійдуть ваші душі в мирі.
— Амінь, — відповіли всі.
Маркіз підвівся.
— Тепер, — сказав він, — будемо вмирати.
— І вбивати, — додав Іманус.
Удари прикладами посипалися на скриню, що загороджувала двері.
— Думайте про бога, — сказав священик. — Земля не існує для вас більше.
— Так, — озвався маркіз. — Ми в могилі.
Всі нахилили голови і почали хреститися. Тільки маркіз та священик стояли. Очі всіх дивилися в землю, священик молився, селяни молилися. Маркіз думав. Скриня, по якій ударяли неначе молотом, дзвеніла похоронним дзвоном.
В цей момент молодий і сильний голос, що прозвучав раптом за ними, крикнув:
— Я ж вам казав, монсеньйор.
Всі голови здивовано повернулися.
У мурі відкрилася діра.
Один камінь, добре припасований до інших, але незацементований, мав скоби вгорі й унизу і повернувся круг самого себе, як турнікет, відкриваючи отвір у стіні. Камінь повертався круг своєї осі і лишав два проходи, ліворуч і праворуч, обидва вузькі, але пройти людині крізь них було можна. За цими несподіваними дверима видно було перші приступки гвинтових сходів. Обличчя якогось чоловіка з’явилося в цих дверях.
Маркіз упізнав Гальмало.
XII. РЯТІВНИК
— Це ти, Гальмало?
— Я, монсеньйор. Тепер ви добре бачите, що камені, які обертаються, існують, і що звідси можна вийти. Я прибув вчасно, але поспішайте. Через десять хвилин ви будете в гущавині лісу.
— Господь всемогутній, — сказав священик.
— Рятуйтесь, монсеньйор, — скрикнули всі.
— Спершу ви всі, — сказав маркіз.
— Ви перший, монсеньйор, — сказав абат Тюрмо.
— Я останній.
І маркіз додав суворим голосом:
— Боротьба великодушності ні до чого. Ми не маємо часу на ніжності. Ви всі поранені. Я вам наказую жити і рятуватися. Швидше скористайтеся цим виходом. Дякую, Гальмало.
— Пане маркіз, — сказав абат Тюрмо. — Ми повинні будемо розлучитися?
— Унизу? Розуміється. Втікати можна тільки поодинці.
— А монсеньйор призначить нам побачення?
— Так. На галявині в лісі. Біля каменя Говенів. Ви знаєте місцевість?
— Знаємо всі.
— Я там буду завтра опівдні. Всі, хто може ходити, хай прийдуть туди.
— Ми всі там будемо.
— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.
Тимчасом Гальмало, натискуючи на обертний камінь, хотів перевірити, чи можна його повернути знову. Це йому не вдавалося. Закрити вхід не було змоги.
— Монсеньйор, — сказав він, — поспішаймо, камінь не рухається. Я зміг відкрити прохід, але я не можу його закрити.
Камінь справді наче примерз до свого шарніра. Зрушити його не було ніякої можливості.
— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — я сподівався закрити прохід для синіх, і, зайшовши сюди, вони б нікого не знайшли і нічого б не зрозуміли. Вони подумали б, що ви розтанули, як дим. Але от камінь, що не хоче повертатися. Ворог знайде прохід відкритим і зможе кинутися переслідувати. Тож не втрачаймо і хвилини. Швидше всі на сходи.
Іманус поклав руку на плече Гальмало.
— Товаришу, скільки часу треба, щоб пройти звідси до безпечного місця в лісі?
— Ніхто не поранений серйозно? — спитав Гальмало.
Йому відповіли:
— Ніхто.
— Ну, тоді досить чверть години.
— Отже, якщо вороги не зайдуть сюди раніше, як за чверть години, то…
— Вони можуть гнатися за нами скільки хочуть і не наженуть.
— Але, — сказав маркіз, — вони будуть через п’ять хвилин, бо ця стара скриня не затримає їх довго. Кілька ударів прикладом розіб’ють її на тріски. Чверть години! Хто затримає їх на чверть години?..
— Я, — сказав Іманус.
— Ти, Гуж-ле-Брюан?
— Я, монсеньйор. Слухайте. Із нас семи п’ять поранених. Я не маю й подряпини.
— І я теж, — сказав маркіз.
— Ви вождь, монсеньйор. А я солдат. Вождь і солдат — це не однаково.
— Я це знаю, ми маємо різний обов’язок.
— Ні, монсеньйор, і я і ви ми маємо той самий обов’язок, — врятувати вас.
Іманус повернувся до товаришів.
— Товариші, треба затримати ворога якомога довше і не дати йому змоги переслідувати. Слухайте. Я не втратив жодної краплини крові і зберіг всю свою силу. Я зможу довше протриматися, ніж хто інший. Ідіть і залишіть мені вашу зброю. Я добре нею скористаюся. Я обіцяю затримати ворога на добрі півгодини. Скільки в нас заряджених пістолетів?
— Чотири.
— Покладіть їх на підлогу.
Вони зробили те, що він хотів.
— Це добре. Я лишаюся. Вони знайдуть з ким говорити. А тепер швидше виходьте.
У такому становищі не до подяк. Вони ледве встигли потиснути йому руку.
— До скорого побачення, — сказав йому маркіз.
— Ні, монсеньйор. Я сподіваюсь, що ні. Не до побачення. Бо я хочу вмерти.
Всі спустилися один по одному на сходи, поранені найперше. Поки вони спускалися, маркіз вийняв із своєї кишенькової записної книжки олівець і написав кілька слів на камені, що не міг більше повертатися і лишив відкритим потайний прохід.
— Ідіть, монсеньйор, лишилися тільки ви, — сказав Гальмало.
І почав сам спускатися.
Маркіз рушив за ним.
Іманус лишився сам.
XIII. КАТ
Чотири пістолети лежали на плитах, бо в цьому залі не було підлоги. Іманус взяв два, по одному в кожну руку.
Він наблизився з боку до виходу на сходи, які загороджувала скриня.
Нападаючі, певно, боялися якоїсь несподіванки, одного з тих фінальних вибухів, що знищують переможців разом з переможеними. Наскільки перша атака була навальна, настільки друга була повільна й обережна. Вони не могли, а можливо, й не хотіли остаточно розбити скриню. Вони тільки пробили її прикладами та проткнули кришку багнетами і крізь пробоїни намагалися заглянути в кімнату.
Світло від ліхтарів, якими вони освітлювали сходи, проходило крізь ці діри.
Іманус помітив в одній з цих дір чиїсь очі, що заглядали всередину. Він просунув у цю діру дуло одного з пістолетів і вистрелив. Іманус з радістю почув страшний крик. Куля пробила око й пройшла крізь голову, і солдат, що заглядав у кімнату, упав навзнак на сходи.
Нападаючі пробили з боків скрині унизу два досить широкі отвори, що стали ніби двома бійницями. Іманус скористався одним із них, просунув у нього руку і навмання вистрелив удруге в купу нападаючих. Куля, певно, пішла рикошетом, бо почулося кілька криків, так наче двоє або троє були вбиті чи поранені. На сходах зчинилася велика колотнеча, почувся тупіт утікаючих.
Іманус відкинув два використані пістолети і взяв два останні. Потім, тримаючи по пістолету в кожній руці, він виглянув крізь одну з дір.
Він відзначив, що перші постріли вплинули як слід.
Нападаючі звільнили сходи. Кілька вмираючих корчилися на східцях. До повороту сходів видно було тільки три чи чотири приступки.
Іманус чекав, прислухаючись.
— Певний час уже виграно, — подумав він.
Раптом він побачив чоловіка, що ліз на животі угору, і водночас трохи нижче голову солдата, що з’явилася за стовпом на сходах. Іманус прицілився в цю голову і вистрелив. Почувся крик, солдат упав, а Іманус взяв з лівої руки в праву останній заряджений пістолет.
В цей момент він відчув жахний біль і страшенно крикнув. Шабля розпорола йому живіт. Рука чоловіка, що ліз на животі вгору, просунулася у нижній отвір скрині, і ця рука проколола йому живіт.
Рана була страшна. Живіт був розпоротий увесь.
Іманус не впав. Заскреготавши зубами, він сказав:
— Добре.
Потім, хитаючись, дотягся до факела, що горів обіч залізних дверей, поклав пістолет на землю, витяг факел і, підтримуючи лівою рукою кишки, він правою рукою підніс факел до сірчаного гноту.
Гніт зайнявся, Іманус кинув факел, що горів на підлозі, схопив свій пістолет і, впавши на плити, ще підвівся на лікті і рештою свого дихання став роздмухувати вогонь.
Полум’я побігло по гноту, пройшло за залізні двері і досягло мостового замка.
Побачивши, що його гидотний замір удався, можливо, більше задоволений з свого злочину, ніж з своєї відваги, цей чоловік, що міг бути героєм і був тільки вбивцею, усміхався вмираючи.
— Вони пам’ятатимуть про мене, — пробурчав він. — На їхніх малятах я мщуся за нашого короля, ув’язненого в Тамплі.
XIV.