У всіх цих явищах відчувається загадковий вплив електрики.
Вітер ховає в собі таємницю. Так само й море. Воно теж складне: під видимими хвилями води воно приховує невидимі хвилі енергії. Море включає в себе все що завгодно. З усіх невпорядкованих сумішей океан — найнеподільніша й найнеоглядніша.
Спробуйте осмислити хаос, такий величезний, що він застилає обрій. Океан — водозбірник земної кулі, резервуар для її запліднення, тигель для перетворень. Він збирає, потім розсіває, нагромаджує, потім запліднює, пожирає, потім творить. У нього вливаються всі стічні води землі, і він зберігає їх, як скарби. Він твердий у крижаному заторі, рідинний у хвилі, газоподібний у хмарі, невидимий у вітрі, невідчутний на дотик у випарах. Як матерія — він маса, як сила — щось абстрактне. Він урівнює і поєднує явища природи; Шляхом свого комбінування він спрощується в безконечності. Саме завдяки змішуванню, перебовтуванню він досягає прозорості. Багатоманітність розчинних елементів, з яких він складається, зникає в його єдності, їх у ньому так багато, що він тотожний з ними. Він весь у єдиній своїй крапельці. Через те, що він начинений бурями, він — сама рівновага. Платон бачив танець сфер; дивно говорити про це, але то щирісінька правда: в неохопному рухові Землі довкола Сонця океан з припливами та відпливами подібний до жердини, якою земна куля балансує, щоб зберегти рівновагу.
У феномені моря наявні всі інші феномени. Море втягується вихором, як сифоном; гроза — не що інше, як помпа; грім і блискавка йде від води, як і від повітря; на
кораблях відчуваються глухі поштовхи, відтак із відсіків, де лежать якірні ланцюги, долітає запах сірки. Океан кипить. "Диявол вилив море в свій океан", — казав Рюїтер. При деяких бурях, які знаменують зміну пір року і рівновагу космічних сил, кораблі, обліплювані піною, начеб випромінюють світло, по снастях пробігають фосфоричні промені, всіваючи такелаж, і матроси простягають до них руки, намагаються спіймати на льоту цих вогненних птахів. Після землетрусу в Лісабоні струмінь розпеченого повітря із морських надр метнув на місто водяний вал висотою в шістдесят футів. Хвилювання океану зв'язане з коливаннями земної кори. Ці невичерпні джерела енергії — причина всіляких катастроф. В кінці 1864 року за сто миль від берегів Мала-бару затонув один із Мальдівських островів. Він пішов на дно, як корабель. Рибалки, які відпливли вранці, увечері нічого не знайшли на його місці: вони заледве могли розрізнити під водою свої села, і на цей раз човни були очевидцями, а будинки зазнали катастрофи в морі. В Європі, де природа ніби почуває себе зобов'язаною поважати цивілізацію, такі явища настільки поодинокі, що уявляються малоймовірними. І все ж Гернсей та Джерсей були колись частиною Галлії, а в час, коли пишуться ці рядки, поривом вітру під час рівнодення на англійсько-шотландському прикордонні була знесена прибережна скеля "Перша з чотирьох", First of the Four.
Ніде ці неподоланні сили не виступають у такому грізному поєднанні, як у дивовижній північній протоці на ймення Люзе-Фьорд. Цей Люзе-Фьорд вважається найнебезпечнішим з усіх океанських рифів-коридорів. Це їх викінчений взірець. Знаходиться він у Норвезькому морі, неподалік від суворої Ставангерської затоки, на п'ятдесят дев'ятому градусі широти. Вода там чорна, важка, в переривчатій лихоманці бур. І серед цієї водної пустелі тягнеться довга, похмура вулиця між скелями. Вулиця ні для кого. По ній ніхто не ходить. Ніякий корабель туди не наважиться запливти. Коридор на десять миль довжиною між двох стін на три тисячі футів висотою — ось що побачиш, потрапивши туди. У цій протоці такі ж повороти та колінця, як і в будь-якій з океанських вулиць, що ніколи не бувають прямими, бо прокладені вони примхливим чорториєм хвиль. У Люзе-Фьорді поверхня води майже завжди спокійна, небо ясне, але то страшне місце. Звідки береться вітер? Не з висоти. Звідки грім? Не з піднебесся. Вітер виникає під водою, блискавиці — в скелях; час від часу сколихнеться вода. Небо безхмарне, а на висоті тисячі чи півтори тисячі футів над рівнем моря, частіше на південному, ніж на північному схилі крутої скелі, раптом пролунає удар грому, із скелі вилітає блискавиця, вона рине вперед і зразу ж знову входить у стіну, подібно до тих дитячих іграшок на гумці, які стрибають у руці малюка; блискавиця то вкорочується, то подовжується; ось вона метнулася в стіну навпроти, ось сховалася в скелю, ось появилася знову, і все починається спочатку; вона помножує свої голови і язики, ощирюється стрілами, б'є навмання, знову появляється і лиховісно меркне. Птахи зграями відлітають геть. Нема нічого загадковішого, як цей обмін гарматними пострілами, що йдуть невідомо звідки. Скеля йде війною на скелю. Рифи метають один на одного блискавиці. Ця війна не стосується людей. То взаємна ненависть кам'яних стін у морському проваллі. У Люзе-Фьорді вітер обертається водянистою парою, скеля грає роль хмари, а грім ніби вивергається кратером вулкана. Ця дивовижна протока — гальванічна батарея; за елементи їй правлять дві прямовисні скелі.
VI
Стійло для коня
Жільят надто добре знався на рифах, щоб дозволити собі знехтувати Дуври. Насамперед — ми вже про це казали — потрібно було поставити бот у небезпечне місце. Два гребені підводного каміння, які творили звивисту траншею позаду Дуврських скель, місцями з'єднувалися з іншими брилами, за якими можна було вгадувати наявність глухих тупиків та печер,
своєрідних бічних провулків, зв'язаних з основною протокою, як віти зі стовбуром дерева. Нижня частина скель була поросла водоростями, верхня — лишайником.
Однаковий рівень водорослів на всіх скелях позначав лінію води при повному припливі й висоті спокійного моря. Там, куди вода сягала, скелі переливалися золотом і сріблом — так розцяцькували морський граніт плями жовтого та білого лишайника.
Подекуди конусовидні мушлі вкривали скелі струпами прокази. Здавалося, на граніті підсихали виразки.
В інших місцях, в западинах, де хвилястими смужками лежав дрібний пісочок, занесений скоріше вітром, ніж морською хвилею, жмутками ріс синій будяк.
На прискалках, куди рідко долітали бризки піни, виднілися нірки морського їжака.
Цей голкошкірий молюск, що котиться живою кулею, перевалюючись на колючках свого панцира, в якому налічується більш ніж десять тисяч частинок, мистецьки вкладених і спаяних, і ротовий отвір котрого хтозна-чому називається "ліхтарем Арістотеля", вгризається в граніт своїми п'ятьма зубами, які спроможні прокусити кам'яну породу, і поселяється в нірці. В цих кам'яних западинах і знаходять його мисливці за "плодами моря". Вони розрізують його начетверо і поїдають сирими, як устрицю.
Дехто в їх напіврідкий м'якиш умочує хліб. Тому морського їжака називають ще "морським яйцем".
Віддалені вершини підводних брил, які виступають з води під час відпливу, прилягають до підніжжя стрімчака "Людина", утворюючи невелику бухточку, оточену скелями майже з усіх боків. Там, очевидно, і можна було знайти якірну стоянку.
Жільят уважно оглянув цю бухточку. Вона мала форму кінської підкови і тільки однією, східною, стороною була відкрита до моря, а відомо, що східні вітри в тих місцях найсприятливіші. Морська гладінь тут була закрита майже з усіх боків і, здавалося, дрімала. Отже, бухта була придатна для стоянки. Зрештою, у Жільята не було великого вибору.
Якщо Жільят хотів скористатися з відпливу, йому слід було квапитись.
А тим часом погода й далі була чудова, тепла. Химерне в своєму зухвальстві море зараз було в гарному настрої.
Жільят спустився вниз, взувся, відв'язав швартовий, сів у човен і рушив у море.
Огинаючи риф, він ішов на веслах.
Підпливши до стрімчака "Людина", він став уважно обстежувати вхід у бухту.
Смужка, затягнута легенькими брижами, посеред розгойданої поверхні, зморшка, яку може помітити тільки моряк, вказувала, де знаходиться протока.
Якусь мить Жільят вдивлявся в цю звивину, в цю непомітну рисочку на хитливій габі моря і, відпливши трошки назад у відкритий простір, щоб зручніше було розвернутися та спрямувати човен у вузький фарватер, швидко, одним ударом весла увігнав його в бухточку.
Він зміряв глибину.
Стоянка й справді виявилась досконалою.
Тут бот буде убезпечений майже від усіх випадковостей, які могли трапитись о цій порі року. Серед найнебезпечніших рифів трапляються ось такі спокійні куточки. Ці гавані можна порівняти з гостинними бедуїнами: вони чесні й надійні.
Жільят підігнав човна якомога ближче до стрімчака "Людина", але так, щоб не торкнутися днищем каміння, і кинув обидва свої якори.
Схрестивши на грудях руки, він подумки став радитись з самим собою.
Човен захищений; з цим питанням покінчено, але виникло інше: де подітися самому?
На вибір було два пристановища: човен з його напівпридатною для проживання каютою і майданчик на стрімчаку "Людина", куди неважко вилізти. Із цих пристановищ можна було під час відпливу, перестрибуючи з каменя на камінь, дістатися, майже не замочивши ніг, до дуврської тіснини, у якій застряла Дюранда.
Але відплив триває недовго, отже, решту часу він буде відділений водним простором у двісті сажнів завдовжки чи то від свого притулку, чи від розбитого пароплава.
Пробиратися серед каміння вплав важко, а при найменшому хвилюванні моря — просто неможливо.
Тож доводилося відмовитись і від човна, і від стрімчака "Людина".
Ніякого притулку не було й на сусідніх скелях.
Вершини невеличких скель двічі кожного дня — під час припливу — ховалися під воду.
Морська піна без упину вилітала на вершини більших стрімчаків. Купіль не з найприємніших.
Залишався розбитий пароплав.
Але чи можна на ньому влаштуватись?
Жільят на це сподівався.
VII
Кімната для мандрівника
Через півгодини, повернувшись на Дюранду, Жільят зійшов на верхню палубу і обстежив її, потім зробив те саме на нижній, а потім і в трюмі. До його попереднього поверхового обстеження додались нові дані.
За допомогою шпиля він підняв на палубу тюк, привезений у човні, в який загорнув припаси. Шпиль був у доброму стані. А важелів, щоб обертати його, під рукою було скільки завгодно. В купах уламків, розкиданих довкола, було з чого вибрати.
Серед сміття він знайшов зубило, котре, очевидно, випало з теслярської скриньки.
Ним він поповнив свій скромний набір інструментів.
Крім того, в кишені у нього був складаний ніж, у біді ж бо все придасться.
Весь день Жільят працював на розбитому кораблі: розчищав, розвантажував і зміцнював його.
Під вечір він дійшов такого висновку.
Розбитий пароплав гойдається від вітру.