Тож він сподівається, що Сибіла зуміє розважніше підійти до подружнього життя, збагне, що й у подружжі необхідна певна воля. Він не бажає, щоб йому влаштовували сцени ревнощів. Та ось і це минулося. Сибіла хотіла запевнити, що розуміє його так, як ніколи, і нітрохи не ревнує; однак це була б і правда, і видимий глум, отд£Є, вона не могла нічого сказати, взагалі нічого. Хотіла тільки якнайшвидше лишитися сама. Ситуація була жахлива, все вже оберталося на комедію. Сибіла, ласкаво цілуючи його в чоло, відчула над ним перевагу, і їй стало соромно. Вона мимохіть замкнула двері. її щастя не було примарне, як тільки Сибіла лишилася сама, воно знову сповнило її своєю дійсністю. Вона не заспівала лише з тактовності. Та все одно її німе щастя чути було, мабуть, крізь усі стіни, і чоловік, хоч і сказав усе, що вважав за потрібне, не міг заспокоїтись. Замкнені двері його вразили: він наполіг, щоб Сибіла впустила його ще раз до своєї кімнати, і аж як він, наче той самаритянин, що несе розраду, сів до неї на ліжко, певне, спо-. діваючись побачити її заплакану, а натомість вражено помітив, що вона сяє зі щастя, то почав про дещо здогадуватись. "Що сталося?" — запитав він. Сибіла не могла добрати відповідних слів, вона тільки сказала: "Ти сам уже знаєш". Рольф теж не придумав нічого мудрішого й спитав: "Ти була в якогось чоловіка?" Сибіла притакнула, радіючи, що зламала неприємну мовчанку, їй стало легше, й вона аж тепер відчула цілковите щастя. Рольф спантеличено дивився на неї. Вона попросила нічого більше не розпитувати й лишити її саму. Рольф сприйняв її слова (так каже Сибіла) на диво спокійно. Навіть виїхав на кілька днів, щоб не дратувати її, за що вона була йому щиро вдячна. Повернувшись (так каже Сибіла), він теж був на диво спокійний.
Мені не випадає змальовувати щастя, що його закохана Сибіла, дружина мого прокурора, зазнала чи сподівалася зазнати наступними тижнями. Навряд, щоб те щастя було таке велике, 'як у своїх мовчазних ревнощах уявляли собі зацікавлені особи: з одного боку — Юліка Штіллер-Чуді, а з другого — мій приятель прокурор. Відомо, що кохання без даху над головою, кохання без щоденного спілкування, кохання, що мусить обмежитись тільки хвилинами жаги, рано чи пізно стає тяжким випробуванням. Обійми серед високої пшениці чи в темному лісі спочатку хвилюють, здаються романтичними, а далі смішними, принизливими, не^допомагає навіть взаємне почуття гумору. Адже ж вони були не гімназисти, а дорослі люди, чоловік і жінка, обоє вже одружені... Сибіла (так вона каже) розуміла, чому Штіллер не хотів приймати її в майстерні, де йому все нагадувало про хвору Юліку. Вона шкодувала, бо його простора, ясна майстерня, як уже сказано, дуже їй подобалась, але розуміла його. Сибіла все* дала б за те, щоб її суперниця була здорова, рівноцінна жінка, з якою можна було б приятелювати або відверто боротися. Нехай би то була навіть ревнива фурія, що в кожному товаристві закладає свої моральні міни, або кумедна істеричка, що нахваляється отруїтися газом, чи моторна дурепа, що відразу винагороджує себе подружньою зрадою,— для Сибіли було б краще, ніж хвора жінка, що тихенько собі поїхала до санаторію в Давос, полишивши здорових почувати себе ніяково в кожному випадку, до того ж жінка, що її Сибіла в вічі не бачила, якийсь привид! Але так уже вийшло, і на Штіллеро-ву майстерню не можна було розраховувати. Де ж могли вони ще зустрічатися, як не на лоні природи та в кількох заїздах? Сльотливий тиждень для їхнього кохання був такою самою катастрофою, як для літніх кінотеатрів та всіляких там снів літньої ночі: заїзди почали повторюватися, дороги навколо міста вже не вели нікуди, розмови їхні ставали меланхолійні, дотепні, але меланхолійні — одне слово, далі так тривати не могло...
Але вони справді кохали одне одного.
"Знаєш що,— сказала якось Сибіла,— поїдьмо до Парижа! — Штіллер невпевнено усміхнувся.— Можеш не турбуватися, я саме вертаюся з банку,— додала вона.— Нам треба тільки поглянути, коли від'їздить потяг". Штіллер попросив у кельнера розклад. Потягів до Парижа не бракувало. А раз, десь у липні, вони справді добралися аж до перону й посідали на лавку під електричним годинником, з квитками в кишені, із щіточками до зубів та паспортами у валізках. "То ми їдемо чи не їдемо?" — спитав Штіллер, наче вагалася тільки вона, а він ні. Кондуктор уже став ходити від вагона до вагона. "Заходьте! — вигукнув він.— Прошу, заходьте!" їй було шкода Штіллера. Що він нарешті зважився виконати її бажання, вона не сумнівалася, але раптом сама втратила бажання: їй заважала якась його запеклість. "А Юліка?" — спитала вона. Тим часом стрілка електричного годинника стрибала з хвилини на хвилину. Насправді (як каже Сибіла) Штіллер був радий, що вагалась — принаймні так здавалося — вона, тимчасом як він, тримаючи в руці.її валізку, був просто втіленням чоловічої рішучості. Кондуктор зачиняв уже двері вагонів. Сибіла не рушала з місця, вона відчувала, що той привид незримо присутній коло них, а їй не хотілося гуляти по Парижу з привидом... Потяг від'їхав; вони лишилися на пероні, поклавши собі, що Штіллер спочатку з'їздить у Давос, відверто поговорить з хворою Юлікою. Іншої ради не було.
У серпні Штіллер поїхав у Давос.
Із свого боку, Сибіла почувалася цілком вільною, хоч (як вона каже) дивовижний спокій чоловіків просто дратував її. Кожного разу за кавою, коли Ганеса вже не було з ними, вона чекала на якусь розмову. Але даремно. Якось Рдльф сказав: "Якщо в тебе на четвер на вечір нічого не заплановано, то в соборі богородиці має відбутися органний концерт..." Сибіла поралася коло машинки до кави. "Заплановано",— відповіла вона, ї на цьому розмова про органний концерт скінчилася. Вона ладна була задушити Рольфа; він давав їй таку волю, що аж ображав її. "Я тебе не розумію,.—не витримала Сибіла, не він.— Ти ж добре знаєш, що я когось кохаю, що бачуся з ним майже щодня, і навіть не спитаєш, як він зветься. Це ж просто комедія!" Рольф засміявся: "Ну, то як же він зветься?" На таке поблажливе запитання Сибіла, звісно, не могла нічого відповісти,
І вони замовкли, чекаючи на каву. "Я вже казав тобі,— озвався Рольф,— що мене хочуть перетягти до прокуратури..." Рольф завше мав на що звернути розмову, на щось важливе, ділове. Нарешті кава в скляній кулі закипіла, засвистіла пара. І з Рольфом теж, казала вона собі, так далі жити не можна. Між іншим, раптом набули великого значення гроші: не для Рольфа, а для Сибіли. В глибині душі їй дошкуляло, що Штіллера анітрохи не бентежило те, що Сибіла все собі купувала за Рольфові гроші. Звісно, Штіллер майже нічого не заробляв і не міг піти по гроші до банку, вона розуміла це, а проте, всупереч здоровому глуздові, в глибині душі була ображена. Штіллер щонайбільше кепкував, що вона — розбещена дама, мацав новий крам, хвалив її смак, але ні разу в нього не з'явилася думка — Сибіла, звісно, відразу ж би лагідно заспокоїла його,— що вона просто не може далі жити на утриманні свого чоловіка. Штіллерові це не заважало, так само, як і Рольфові. Часом (каже Сибіла) обидва вони здавалися їй неможливими. Якось вона не витримала: "До речі, мені треба грошей, і то чимало. Ми хочемо перебути цю осінь разом у Парижі..." Вона збоку зиркнула на Рольфа: він мовчав. Сталося те, чого Сибіла найменше сподівалася,— тобто не сталося нічого. Вона налила кави й поставила перед ним. "Дякую",— сказав він. Або Рольф має щось проти того, щоб вона їхала до Парижа з іншим чоловіком (за Рольфові гроші), або не має — якоїсь третьої можливості, здавалось їй, бути не може. Вона собі теж налила кави. "Ага,— сказав лиш він,— хочете до Парижа". Вона не поскупилася на пояснення: "Не знаю, на скільки, може, на кілька тижнів, а може, й надовше..." Рольф не схопився з стільця, не брязнув філіжанкою об стіну, а вже годі й казати про те, що він не впав на коліна й не став просити Сибілу нарозу-митись і лишитися з ним. Де там! Рольф із своїм сміховинним спокоєм! На хвильку він почервонів: певне, гадав, що історія з п'єро вже скінчилася, аж маєш — треба миритися з фактом, що дружина й далі зраджує його й почувається щасливою. Але чому, в біса, треба миритися? Рольф мішав каву. Чому він не шпурнув у неї вазоном або принаймні книжкою? Коли вона помітила, що філіжанка ледь тремтить у нього в руці, то не відчула ні жалю, ні співчуття, а швидше розчарування, гіркоту, глум, смуток. "Чи ти, може, маєш щось проти? — спитала вона, підсовуючи до нього цукерницю. І виклала свої підстави: — Ти ж знаєш, що тут тільки підуть пересуди, як мене помітять. Мені однаково! Але тобі буде неприємно. А надто тепер, коли тебе хочуть призначити на прокурора! Для тебе, напевне, буде куди краще, як ми житимемо в Парижі.— Вона позирнула на нього.— Чи як ти гадаєш, Рольфе?" Він пив свою каву, помішував і пив, дмухав і пив,' ніби найважливіше тепер було впоратися з тією гарячою кавою. І наче мимохідь спитав по-діловому: "А скільки приблизно тобі треба буде грошей?" Боягузливий, як і кожний чоловік, коли він сам не нападає, Рольф миттю сховався за свою діловитість. А Сибіла ж хотіла дізнатися, що він почуває, на що сподівається. Невже йому байдуже, що вона житиме в Парижі з чужим чоловіком? Чи він вважає, що так і має бути? Що таке можна стерпіти? Сибіла ж спитала його навпростець: "Як ти гадаєш?" Тепер він стояв біля великого вікна, спиною до неї, засунувши руки в кишені, наче людина, що дивиться на пожежу. їй здалося, щс> плечі в нього заширокі, голова завелика й надто кругла; вона стрельнула просто в його спокій — сказала непитана: "Я його кохаю. Ми кохаємо одне одного,— додала вона,— а то б не їхали разом до Парижа, повір мені, я не легковажна жінка". А тоді чоловікам завше треба йти на роботу, авжеж, уже десять хвилин на третю; засідання — фортеця їхньої недоступності. Сибіла вже знала. Якби Рольф тепер не пішов на роботу, то ціле людство опинилося б у страшному безправстві. "Ти повинна сама знати,— коротко сказав він,— що тобі краще робити". Потім, надівши пальто — ґудзики він позастібав не в ті петельки, Сибілі довелось їх перестібати,— додав трохи сумно: "Роби, як знаєш!" І пішов...