Він усе повторював: "Продажна тварюка!.. Продажна тварюка!.." І задихався від горя, майже дитячого.
Він застав у сараї Марину. Вона сиділа, затуливши обличчя руками, схиливши голову, окутану хмарою пухнастого чорного волосся. Рідня обступила її.
Довгоногий ад'ютант, коли не було генерала, надумав освіжитись холодним обтиранням і наказав Марині принести до кімнати таз і відро води. Коли Марина з тазом і відром води відчинила двері до їдальні, ад'ютант стояв перед нею зовсім голий. Він був довгий, білий — "як глист",— плачучи, розповідала Марина. Він стояв у дальнім кутку біля дивана, і Марина не зразу помітила його. Раптом він опинився майже поруч з нею. Він дивився на неї з цікавістю, презирливо й нахабно. І її охопили такий переляк і огида, що вона впустила таз і відро з водою. Відро перекинулось, і вода розлилась по підлозі. А Марина втекла в сарай.
Всі чекали тепер наслідків необережного вчинку Марини.
— Ну чого ти плачеш? — грубо сказав Олег.— Ти думаєш, він хотів тобі зробити щось? Якби він був тут головний, він би не пощадив тебе. Ще й денщика покликав би па допомогу. А тут він справді просто хотів умитись. А тебе зустрів голий, бо йому навіть на думку не спало, що тебе можна соромитись! Адже ми для цих тварюк гірші за дикунів. Ще скажи спасибі, що вони не мочаться й не паскудять при наших очах, як це роблять есесівські солдати й офіцери на постої! Вони пудять і випорожнюються при наших людях і вважають, що так і треба. У, як я розкусив цю чваньковиту, брудну фашистську породу,— ні, вони не тварюки, вони гірші, вони — виродки! — люто говорив він.— І те, що ти плачеш, і те, що всі ми тут з'юрмились,— ах, яка подія! — це образливо й принизливо! Ми повинні зневажати цих виродків, коли ми не можемо поки що їх бити й знищувати, так, так, зневажати, а не принижуватись до плачу, до бабських пересудів! Вони ще своє дістануть! — говорив Олег.
Роздратований, він вийшов із сарая. І як же й гидко було йому знову й знову бачити ці повирубувані палісадники, всю вулицю від парку до переїзду, наче оголену, і німецьких солдатів на ній.
Олена Миколаївна вийшла слідом за ним.
— Я схвилювалась, так довго не було тебе. Як Леночка? — спитала вона, уважно й допитливо дивлячись у похмуре обличчя сина.
У Олега затремтіли губи, як у великої дитини.
— Продажна тварюка! Ніколи більше не кажи мені про неї...
І, як це завжди бувало, він непомітно для себе розповів матері все — і те, що він побачив на квартирі в Лени, і як повівся.
— А що ж, направду!..— вигукнув він.
— Ти не жалій за нею,— лагідно сказала мати.— Ти тому так хвилюєшся, що ти за нею жалієш, а ти не жалій. Якщо вона могла так учинити, значить, вона завжди була не така, як... ми думали. Вона хотіла сказати: "Як ти думав",— але вирішила сказати: "Як ми думали".— Та це свідчить погано про неї, а не про нас...
Великий степовий місяць по-літньому низько висів на півдні. Микола Миколайович і Олег не лягали й мовчки сиділи в сараї біля відчинених дверей, дивлячись на небо.
Олег, очі широко розплющивши, дивився на цей повний місяць, що висів у синьому вечірньому небі, оточений наче загравою, відблиск якої падав на німецького вартового біля ґанку і на гарбузове листя на вгороді,— Олег дивився на місяць і немов бачив його вперше. Він звик до життя в маленькому степовому місті, де все було відкрито і все було відомо, що діється на землі й на небі. І от усе вже йшло повз нього: і як народився місяць-молодик, і як розвивався, і як зійшов нарешті цей місяць-повень на синє-синє небо. І хтозна, чи повернеться коли в житті та щаслива пора широкого, повного злиття з усім, що діється в світі простого, доброго й чудесного?
Генерал барон фон Венцель і ад'ютант, лопотячи мундирами, мовчки пройшли в будинок. Все спало довкола.
Тільки вартовий ходив круг дому. Микола Миколайович, посидівши, також ліг спати. А Олег з розширеними дитячими очима сидів і сидів біля відчинених дверей, обіллятий місячним сяйвом.
Раптом позад себе, за дощатою стіною сарая, що виходила на сусідній двір, він почув шарудіння.
— Олег... Ти спиш? Прокинься,— шепотів хтось, припавши до щілини.
Олег за мить опинився біля цієї стінки.
— Хто це? — прошепотів він.
— Це я... Ваня... У тебе двері відчинені?
— Я не сам. І вартовий ходить.
— Я теж не сам. Можеш вилізти до нас?
— Можу...
Олег виждав, коли вартовий відійшов до хвіртки на другу вулицю, і, припадаючи до стінки, ззовні обійшов сарайчик. Обіч сусіднього городу, в полину, що на нього падала густа тінь од сарайчика, на животах лежали кружком троє: Ваня Земнухов, Жора Арутюнянц і третій, такий самий, як вони, довготелесий хлопець, у кепці, що затемнювала його обличчя.
— Тьху, чорт! Така ясна ніч, ледве пробрались до тебе! — сказав Жора, блиснувши очима й зубами.— Володя Осьмухін, із школи Ворошилова. Можеш йому довіряти, як мені,— мовив Жора, переконаний у тому, що дає найвищу атестацію, яку тільки можна дати товаришеві.
Олег ліг між ним і Ванею.
— Признатися, зовсім не чекав тебе в цю заборонену пору,— шепнув Олег Вані з широким усміхом.
— Якщо їхніх правил додержувати, з нудьги здохнеш,— сказав, усміхнувшись, Ваня.
— Ах ти ж, мій хлопчику гарний! — засміявся Кошовий і великою рукою обійняв Ваню за плечі.— Влаштував їх? — шепнув він Вані в самісіньке вухо.
— Зможу я до світанку посидіти в твоєму сараї? — спитав Ваня.— Я ж бо ще дома не був, у нас, виявляється, німці стоять...
— Я ж тобі сказав, що ночувати можна в нас! — обурено пирхнув Жора.
— До вас дуже далеко... Це для тебе з Володею ніч ясна, а я навік загину в якому-небудь вогкому шурфі!
Олег зрозумів, що Ваня хоче з ним поговорити сам на сам.
— До світанку можна,— сказав він, стискаючи Вані плече.
— У нас новина надзвичайна,— ледве чутно прошепотів
Ваня.— Володя налагодив зв'язок з одним підпільником і вже дістав завдання... Та ти сам розкажи.
Ніщо так не збудило б діяльної натури Олега, як ця несподівана поява хлопців уночі і особливо те, що розповів йому Володя Осьмухін. На мить йому здалось навіть, що це не хто інший, як Валько, міг дати Осьмухіну таке завдання. І Олег, майже припавши лицем до лиця Володі й дивлячись у його вузькі темні очі, став допитуватись:
— Як ти знайшов його? Хто він?
— Називати його я не маю права,— трохи зніяковівши, сказав Володя.— Тобі відоме розташування німців у парку?
— Ні...
— Ми з Жорою хочемо зараз піти в розвідку, та вдвох, звісно, трудно. Толя Орлов просився, але дуже кашляє,— усміхнувся Володя.
Олег який час мовчки дивився мимо нього.
— А я не радив би робити це сьогодні,— сказав він.— Усіх, хто підходить до парку, видно, а що робиться в парку, не видно. Простіше все це зробити вдень, без фокусів.
Парк був обведений прозірною горожею, і в усіх чотирьох напрямах до парку прилягали вулиці. І Олег, з властивою йому практичною кмітливістю, запропонував завтра ж послати по кожній вулиці в різний час по одному пішоходові, який повинен тільки запам'ятати розташування крайніх до вулиці зеніток, бліндажів та автомашин.
Те збудження діяльності, з яким хлопці прийшли до Олега, трохи спало. Але не можна було не погодитися з простими доводами Олега.
Чи лучалось тобі, читачу, блукати в глухому лісі вночі, або самотньому опинитись на чужині, або зустріти в лоба небезпеку, або попасти в біду, таку, що навіть близькі люди одвернулись од тебе, або в шуканнях нового, невідомого людям, довго жити не зрозумілим і не визнаним усіма? Якщо траплялася тобі одна з цих бід або труднощів життя, ти зрозумієш, яка ясна та мужня радість, яке невимовне сердечне почуття подяки, який приплив сил незборимих охоплюють душу людини, коли вона зустріне друга, чиє слово, чия вірність, чия мужність і відданість лишились незмінними І Ти вже не сам на землі, з тобою поряд б'ється серце людини!.. Саме цей світлий потік почуттів, їх високий тиск у грудях відчув Олег, коли, залишившись наодинці з Ванею, при сяйві степового місяця, що вже пересунувся по небу, побачив спокійне, насмішкувате, натхненне обличчя друга з цими короткозорими очима, що мерехтіли добрістю й силою.
— Ваню! — Олег обхопив його великими руками, і пригорнув до грудей, і засміявся тихим щасливим сміхом.— Нарешті вже я бачу тебе! Чому ти так довго? Я змучився б-беа тебе! Ах ти, ч-чорт такий! — говорив Олег, заникуючись і знову обіймаючи його.
— Пусти, ти ребра мені поламав, я ж не дівчина,— тихо сміявся Ваня, визволяючись з його обіймів.
— Не думав я, що вопа т-тебе на ланцюжок візьме! — лукаво кепкував Олег.
— Як тобі не совісно, справді,— зніяковів Ваня.— Хіба я міг після всього, що сталось, покинути їх, не влаштувавши, не впевнившись, що їм не загрожує небезпека? До того ж це незвичайна дівчина. Якої душевної ясності, яких широких поглядів! — захоплювався Ваня.
Справді, за кілька днів, що Ваня прожив у Нижньоолек-сандрівському, він устиг викласти Клаві все, що він продумав, відчув і написав у віршах за дев'ятнадцять літ життя. І Клава, дуже добра дівчина, закохана у Ваню, мовчки й терпляче слухала його. І коли він що-небудь питав, вона охоче кивала головою, в усьому погоджуючись із ним. Не було нічого дивного в тому, що чим більше Ваня був біля Клави, тим ширшими йому здавались її погляди.
— Бачу, бачу, т-ти зачарований! — заникуючись, казав Олег, дивлячись па друга усмішкуватими очима.— Ти не сердься,— раптом серйозно сказав він, помітивши, що топ його неприємний Вані,— я ж так, пустую, а я радий твоєму щастю. Так, я радий,— мовив Олег проникливо, і на лобі йому зібгались подовжні зморшки, і він коротку мить дивився мимо нього.
— Скажи одверто, це не Валько дав завдання Осьмухі-ну? — спитав Олег трохи згодом.
— Ні. Цей чоловік просив Володю дізнатися в тебе, як знайти Валька. Я для цього, власне, й залишився тут.
— В тім-то й біда, що я не знаю. Я боюся за нього,— сказав Олег.— Давай, одначе, пробиратися в сарай...
Вони причинили за собою дверцята і, не роздягаючись, улаштувались обидва на вузькому тапчані, й довго ще шепотіли в темряві. Здавалось, нема неподалік од них німецького вартового і нема навколо ніяких німців. Котрий уже раз вони говорили:
— Ну, годі, годі, треба хоч трохи поспати... І знову починали шепотіти.
Олег прокинувся від того, що дядя Коля його будив.