Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум'я пожару, озиваючись — та-та, рррта-та! — сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п'ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.
Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум'я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум'я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.
Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.
LІІІ
Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.
На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.
Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:
— Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.
Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.
— Іду, — промовив він, — я так біг!
Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.
— Ти весь мокрий, — кинув з докором, — ще застудишся.
— Дідусю, — сказав Прокоп, — ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?
Старенький жалісливо похитав головою:
— А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. — Дідок подріботів до коника, повагом відв'язав торбину з вівсом. — Ге, ге, досить уже тобі, — бурмотів він. — Поїдемо, у нас тепер гість.
— А що ви везете в тій буді? — спитав Прокоп.
Дідок обернувся до нього й посміхнувся.
— Світ, — сказав він. — Ти ще не бачив світу?
— Не бачив.
— Так я тобі покажу його, стривай.
Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.
— Стривай, — повторив дідок і почав щось шукати на землі.
Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.
— Гори ясно, гори, — приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. — У мене там олива, — пояснив він. — Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива — це ніби в церкві.
Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.
— Добре видно. Яка краса! — прошепотів захоплено. — Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...
Прокоп нахилився до скельця.
— Це грецький храм господній у Джірдженті , — почав поважно пояснювати старий, — на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото — святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.
Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов'ю й увагою.
— Це священна річка Ганг, — додав дідусь шанобливо і повернув корбу. — А ось — Загур, найчудовіший замок у світі.
Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.
— Де... де ж він, той Загур? — шепоче Прокоп.
Дідусь здвигнув плечима.
— Там десь, — сказав непевно. — Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?
— Ні ще.
Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.
— Стривай, но-но-но, стій, — тихо заговорив він. — Треба ж йому показати, нехай потішиться.
— Поверніть, дідусю, — попросив здивований Прокоп.
Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью , шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин , нафтові вежі в Баку.
— А ось вибух у Гроттупі, — пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум'ям. В диму і полум'ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. — Загинуло понад п'ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, — зітхнув дідок, — Це остання картинка. То як, бачив ти світ?
— Ні, не бачив, — сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.
— Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. — Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. — Сідай на козли, поїдемо.
Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.
— Щоб тобі не було холодно, — сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. — Вйо-вйо, любий, — протягло крикнув дідок.
Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.
— Дідусю, — вирвалося у Прокопа, — чого все це трапилося зі мною?
— Що?
— Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.
— Це так лише здається, — сказав нарешті. — Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.
— Це неправда, — запротестував Прокоп. — Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось — чому? Скажіть!
Старий подумав, ворушачи м'якими губами.
— Це була твоя пиха, — спроквола відповів він. — Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. — Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.
— Тррр! Чого це ти, чого це ти? — крикнув він тонким голоском на коня. — Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.
— Дідусю, — поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. — Хіба я чинив погано?
— Погано чи не погано, — сказав дідок розважливо, — а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, — треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, — додав несподівано.
— То я чинив погано?
— А що саме?
— Я був злий?
— Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.
— Дідусю, це все через кракатит.
— Що?
— Я... зробив один винахід... і тому...
— Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!
Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.
— Дідусю, — зашепотів він.
— Ну?
— Я... вже не знаю!
— Чого?
— Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!
— От бачиш, — сказав задоволено старий. — Ти вже дечого досяг.
Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.
— Га-га-гаття! — озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.
Колеса тонули в м'якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними — чудовий луг.
— Тпррру! — крикнув старий, повільно злазячи з козел. — Злазь і ти, — сказав він. — Ми вже приїхали. — І став повагом знімати посторонки. — Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.
— А хто нас може турбувати?
— Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. — Він випряг коня і тихенько сказав йому: — Мовчи, хлібця дам.
В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.
— Де ми?
— Та біля буди, — сказав старий якось ухильно.