Фредерік по-хлоп'ячому став пускати по воді "бабки". Вона звеліла йому сісти. Він послухався; невдовзі сказав, дивлячись на водоспад:
— Справжня Ніагара!
Він почав говорити про далекі краї, тривалі подорожі. Думка про мандри захоплювала і її. Ніщо її не злякало б — ні бурі, ні леви.
Сидячи поруч, вони набирали в жмені піску і, пропускаючи його крізь пальці, вели розмову; а теплий вітерець тягнув із ланів, поривами приносив пахощі лаванди, змішані із запахом дьогтю, що йшов од баржі, яка стояла по той бік греблі. Сонце кидало на водоспад проміння; по зеленуватому камінню, нагромадженому, як невисокий мур, текла вода, подібна до срібного прозорого серпанку, що розмотувався без кінця-краю. Унизу раз по раз розбивалася довга смуга піни. За нею утворювалися вири, нуртувала вода, численні струмені налітали один на одного і нарешті зливалися в один чистий, прозорий, схожий на полотнище, потік.
Луїза пошепки сказала, що заздрить рибі.
— Це, мабуть, велика втіха — поринути в глибину, відчувати, як зі всіх боків голубить вода.
Вона, здригнувшись, потягнулася з чуттєвою томністю. Але пролунав голос:
— Де ти?
— Вас кличе нянька, — сказав Фредерік.
— Ну й хай собі!
Луїза й не ворухнулась.
— Вона розсердиться, — додав він.
— Мені все одно! Та, зрештою…
Мадмуазель Рок зробила жест — мовляв, нянькою ж правує вона.
Однак Луїза встала, а тоді почала скаржитися на головний біль. А коли вони проходили повз повітку, де лежали в'язки хмизу, вона сказала:
— Чи не заховатися б нам за ті в'язки та погалабурдити?
Він прикинувся, ніби не розуміє, і, присікавшись до місцевої говірки, навіть почав передражнювати її вимову. Мало-помалу в неї стали тремтіти куточки рота, вона кусала собі губи і, капризуючи, трохи відстала.
Фредерік підійшов до неї, поклявся, що не хотів її образити і що він її любить.
— Правда? — вигукнула вона, дивлячись на нього з усмішкою, яка освітила все її лице, зрідка всіяне ластовинням.
Він не міг опиратися цим сміливо висловленим почуттям, цій юній свіжості й вів далі:
— Навіщо б я мав тебе обманювати?.. Ти сумніваєшся? — і лівою рукою обійняв її за стан.
З грудей дівчини вихопився крик, ніжний, як воркування; голова відкинулась назад, вона мліла; він підтримав її. І веління совісті тут були б марні; перед цією дівчиною, ладною віддатися йому, Фредеріка охопив страх. Він допоміг їй пройти кілька кроків, зовсім повільно. Ніжні слова вичерпались, і, намагаючись говорити з нею про що-небудь незначне, він перевів мову на ножанське товариство.
Раптом вона відштовхнула його й гірко вигукнула:
— Тобі не стане духу викрасти мене!
Він остовпів, геть зовсім приголомшений. Луїза вибухнула плачем, припавши йому до грудей:
— Хіба я можу жити без тебе?
Він намагався її заспокоїти. Вона поклала йому руки на плечі, щоб краще бачити його лице, і втупилась у нього своїми зеленими очима, вологими, майже хижими:
— Хочеш бути мені за чоловіка?
— Але… — мовив Фредерік, міркуючи, що б їй відповісти. — Звичайно… Нічого кращого я й не бажаю.
В цю мить із-за бузкового куща показався картуз добродія Рока.
Він запропонував своєму "молодому другові" здійснити з ним дводенну поїздку по його навколишніх маєтках. Вернувшись, Фредерік застав удома три листи.
Перший був од пана Дамбреза, який запрошував його на обід у минулий вівторок. Чим пояснити таку люб'язність? Виходить, йому простили його вчинок?
Другого листа прислала Розанетта. Вона дякувала за те, що він заради неї важив життям. Фредерік спочатку не зрозумів, що вона має на увазі; далі, після всіляких натяків, "доведена до краю прикрою необхідністю", вона стала навпростець благати його, волаючи "навколішках", як просять шматка хліба, про невеличку допомогу про п'ятсот франків. Він вирішив негайно послати їй ті гроші.
Третій лист, од Делор'є, де йшлося про заставну, був довгий і заплутаний. Адвокат іще не дійшов певної думки. Він умовляв його не сушити собі над тим голову: "Повертатися тобі нема чого!" — і навіть наполягав на цьому з якоюсь дивною впертістю.
Фредерік губився в різних припущеннях, і йому захотілося вернутись у Париж; таке намагання товариша керувати його вчинками обурювало його.
До того ж він почав тужити за бульварами, а тут іще мати так напосідалася на нього, добродій Рок так улещував його і Луїзина любов була така сильна, що він не міг залишатися вдома довше, не освідчившись у коханні. Потрібно все зважити, здалеку ж обмірковувати буде краще.
Щоб виправдати свій від'їзд, Фредерік вигадав якусь історію і поїхав, кажучи всім і сам у те вірячи, що незабаром вернеться.
VI
Повернення в Париж не порадувало його; був кінець серпня, вечір; бульвари здавалися пустельними, перехожі прямували з похмурими обличчями, то тут, то там диміли казани з асфальтом, у багатьох будинках віконниці були наглухо позачинювані; він дістався до свого помешкання; на шпалерах лежав шар пороху; і коли Фредерік обідав у цілковитій самотності, його опанувало дивне почуття, ніби всі його покинули; раптом він подумав про мадмуазель Рок.
Думка про одруження вже не здавалась йому чимось неприпустимим. Вони подорожуватимуть, поїдуть в Італію, на Схід! І він уявив собі Луїзу: ось вона стоїть на пагорбі, милується краєвидом або, опершись йому на руку, роздивляється флорентійську галерею, зупиняється перед картинами. Скільки-то втіхи буде бачити, як це миле створіння розцвітає під сяйвом Мистецтва й Природи! Розставшись із своїм середовищем, вона досить скоро стане чудовою супутницею. До того ж його приваблювало й багатство пана Рока. Однак подібні наміри були йому й огидні, як певна слабкість, як щось принизливе.
Проте він рішуче постановив (хай там що!) перемінити своє життя, тобто не витрачати сердечного запалу на безплідні захоплення, і навіть вагався, чи виконувати доручення, яке дала йому Луїза. Треба було купити для неї в Жака Арну дві великі розфарбовані статуетки негрів, такі самі, як у префектурі Труа. Вона пам'ятала вензель фабриканта, і їй заманулося тільки таких статуеток. Фредерік не наважувався одвідати Арну, боячись, що як тільки переступить їхній поріг, у ньому прокинеться давня любов.
Ці думки не залишали його весь вечір; він уже лаштувався лягати в ліжко, як раптом увійшла жінка.
— Це я, — сміючись, мовила мадмуазель Ватназ. — Я від Розанетти.
Виходить, вони помирилися?
— Господи! Ну звичайно! Ви ж знаєте, що я не лихопомна. До того ж бідолашна Розанетта… Та надто довго розповідати.
Коротше кажучи, Капітанша хотіла його бачити; вона чекала відповіді на листа, що його послала з Парижа в Ножан; панні Ватназ не відомо, що вона там писала. Тоді Фредерік запитав, як мається Капітанша.
Тепер вона жила з людиною дуже багатою, російським князем Чернуковим, що наглянув її минулого літа під час кінних перегонів на Марсовому полі.
— Аж три екіпажі, верховий кінь, ліврейні слуги, грум в англійському строї, особняк за містом, ложа в Італійській опері і ще всяка всячина. Отаке-то, голубе мій!
І Ватназ, наче їй пішла на користь переміна в Розанеттиній долі, здавалася веселішою й цілком щасливою. Вона скинула рукавички й стала роздивлятися меблі та всілякі дрібнички. Немов антиквар, гостя складала їм справжню ціну. Йому слід би запитати її порад, і він дістав би їх дешевшим коштом. Вона хвалила його смак:
— Ах, як мило, надзвичайно! Ніхто краще не зможе! — Тоді, помітивши в алькові за узголів'ям двері: — Крізь них випускаєте жіночок, га?
І вона по-дружньому взяла його за підборіддя. Він здригнувся від дотику її довгих рук, і худорлявих, і ніжних. Рукави в неї були оздоблені мережкою, а ліф зеленої сукні обшитий позументом, як у гусара. Чорний тюлевий капелюшик із опущеними крисами прикривав чоло; з-під капелюшика блищали очі; волосся пахло пачулями. Кенкет, що стояв на круглому столику, освітлював її знизу, немов театральна рампа, і ще більше виділяв підборіддя; і раптом, споглядаючи цю негарну жінку, гнучку, немов пантера, Фредерік відчув непереможне бажання, напад тваринної хтивості.
Витягнувши з гаманця три квадратні папірці, вона солодкавим голосом запитала:
— Зволите взяти?
Це були три квитки на Дельмарів бенефіс.
— Що? На його бенефіс?
— Звичайно!
Мадмуазель Ватназ, нічого більше не пояснюючи, додала, що вона обожнює його більш ніж будь-коли. Актора, як вірити її словам, остаточно визнано за одну із "знаменитостей нашої доби". Це не той чи той персонаж, якого він зображує на сцені, він — самий геній Франції, Народ! У нього "гуманна душа, він збагнув таємницю Мистецтва". Щоб скоріше припинити оті похвали, Фредерік заплатив їй за три квитки.
— Там говорити про це у вас не буде потреби!.. О Господи, як пізно! Я мушу йти… Ох, я й забула сказати адресу: вулиця Гранд-Батальєр, чотирнадцять. — І, вже стоячи на порозі, додала: — Бувайте, чоловіче, котрого кохають!
"Хто кохає? — питав себе Фредерік. — Яка дивакувата особа!" І йому пригадалося, що якось Дюссардьє сказав про неї: "О, це не бозна-яка цяця!" — тим самим ніби натякаючи на якісь непристойні діла.
Другого дня він пішов до Капітанші. Мешкала вона в новому будинку; полотняні маркізи його виступали на вулицю. На кожній площадці сходів у стінах були дзеркала, перед вікнами — кошики з квітами, вздовж по східцях простелена полотняна доріжка, і той, хто входив знадвору, відчував тут приємну свіжість.
У Розанетти слугували й чоловіки — йому відчинив двері лакей у червоному жилеті. В передпокої, ніби в приймальні міністра, сиділи на лаві жінка та два чоловіки — мабуть, постачальники — й чекали. Ліворуч, крізь прочинені двері їдальні, було видно порожні пляшки на буфетах, серветки на спинках стільців, а рівнобіжно з їдальнею тягнулася галерея, де золочені кілки підтримували шпалери троянд. Унизу, в дворі, два служники, позакочувавши рукави, мили коляску. Їхні голоси долинали нагору, зливаючись із переривчастим стуком скребла об камінь.
Лакей вернувся, сказав: "Пані запрошують", — і провів Фредеріка через другий передпокій у велику вітальню, обтягнену жовтою парчею; по кутках були виті шнури, що з'єднувалися посередині стелі і неначе переходили в сплетені вервечки люстри. Минулої ночі тут, мабуть, бенкетували: на консолях і досі залишався сигарний попіл.
Нарешті він опинився ніби в будуарі, що його тьмяно освітлювали вікна з кольоровими шибками.