Довкола поблискували напівпанцирі та пласкі шишаки озброєних списами солдат, які оточували галявину.
— Щоб ти здох, — буркнув Геральт. — Можна було сподіватися.
Горицвіт повернув коня, тихо вилаявся на вигляд списоносців, які перекрили їм відхід.
— Що відбувається, Геральте?
— Нічого. Тримай рот на замку і не втручайся. Я спробую якось з цього виплутатися.
— Я питаю, що відбувається? Знову авантюра?
— Заткнися.
— Таки дурню ми надумали, аби їхати до міста, — простогнав трубадур, глипаючи в бік недалеких, помітних над лісом веж храму. — Треба було сидіти у Неннеке і носа за мури не витикати.
— Заткнися, кажу. Побачиш, хутко все з'ясується.
— Щось не схоже.
Горицвіт мав рацію. Було не схоже. Тальє, вимахуючи оголеним мечем, далі прогулювався, не дивлячись у їхній бік. Солдати, спершись на списах, спостерігали понуро і байдуже, з мінами професіоналів, у яких убивання не викликає інтенсивного викиду адреналіну.
Вони зсіли з коней. Фальвік та краснолюд повільно підійшли.
— Ви образили шляхетного Тальє, відьми́не, — промовив граф без жодних уступів чи форм чемності. — А Тальє, як, певен я, пам'ятаєте, рукавицю вам кинув. На святинному терені не годилося потикатися з вами, отож почекали ми, щоб ви з-за спідниці жеркині вихилились. Тальє чекає. Ви зобов'язані битися.
— Зобов'язані?
— Зобов'язані.
— А не вважаєте, пане Фальвіку, — криво посміхнувся Геральт, — що шляхетний Тальє надто високу честь мені виявляє? Я ніколи не був пасований на лицаря, а що стосовно народження, то про його обставини ліпше й не згадувати. Боюся, що я недостойний того, щоб… Горицвіте, як про це кажуть?
— Неспроможний уділяти сатисфакцію і стикатися у герці, — продекламував поет. — Лицарський кодекс твердить…
— Капітул ордену керується власним кодексом, — урвав Фальвік. — Коли б це ви лицаря ордену визвали, то він управі був би дати вам сатисфакцію чи ж не дати оної, як забажає. Але є інакше, лицар вас визиває, а тим самим до своєї гідності підносить, звісно ж, лише на час необхідний, аби зневагу змити. А ви не можете відмовитись. Відмова прийняття гідності учинила б вас негідним.
— Але ж логіка, — прокоментував Горицвіт, скорчивши мавпячу гримасу. — Я так бачу, на філософії вчилися, пане лицарю.
— Не втручайся, — Геральт підняв голову, глянув Фальвікові у вічі. — Договорюйте, лицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що станеться, якщо я виявлюся… негідним.
— Що станеться? — Фальвік викривив губи у злобній посмішці. — А те, що накажу повістити тебе на галузці, ти, живолупе.
— Спокійно, — озвався раптом краснолюд хрипким голосом. — Без нервів, пане графе. І без лайки, гаразд?
— Не вчи мене манерам, Кранмере, — процідив лицар. — І пам'ятай, князь дав тобі накази, а ти мусиш їх сповнити достеменно.
— Це ви мене, графе, не вчіть, — краснолюд спер кулак на застромлену за пояс двосічну сокиру. — Я знаю, як виконувати накази, мене повчати не треба. Пане Геральте, з вашої ласки. Я Денис Кранмер, капітан сторожі князя Ереварда.
Відьми́н офіційно вклонився, дивлячись краснолюдові в очі, — ясно-сірі, сталеві під русявими кущуватими бровами.
— Вийдіть проти Тальє, пане відьми́не, — спокійно продовжував Денис Кранмер. — Так найкраще буде. Не до смерті маєте битися, а лишень до обезвладнення. Тож вийдіть на поле і дозвольте себе обезвладнити.
— Що-що?
— Лицар Тальє — князів улюбленець, — промовив Фальвік, злісно посміхаючись. — Коли ти, відміно, мечем у бою до нього доторкнешся, покараний будеш. Капітан Кранмер арештує тебе і доставить перед лице Його Високості. Щоби покарати. Такі накази йому дано.
Краснолюд, навіть не глянувши на лицаря, не відводив від Геральта своїх холодних стальних очей. Відьми́н посміхнувся, ледь-ледь, але таки паскудно.
— Якщо я правильно зрозумів, — сказав він, — я маю вийти на поєдинок, бо, коли відмовлюся, то мене повісять. Якщо ж битимусь, то мушу дозволити, щоб супротивник мене скалічив, бо як я його пораню, — то мене четвертують. Ото радісні альтернативи! А, може, позбавити вас від клопоту? Лупну об пень головою та й сам себе обезвладню? Це вважатиметься сатисфакцією?
— Без глузів, — засичав Фальвік. — Не ускладнюй свойого становища. Ти образив закон, галасвіте, і за сеє покараний будеш, тямиш? А молодому Тальє потрібна єсть слава відьмацького погромця, тож капітул хоче йому сю славу дати. Даси перемогти себе — то своє жалюгідне життя порятуєш. Нам твого трупа не треба, хочемо лиш, щоби Тальє покарбував твою шкуру. А твоя шкура, шкура мутанта, скоро зростається. Ну, вперед! Вирішуй. Не маєш вибору.
— Ви так думаєте, графе? — Геральт посміхнувся ще паскудніше, роззирнувся, повів по солдатах оцінюючим поглядом. — А я думаю, що маю.
— І це правда, — визнав Денис Кранмер. — Маєте. Але тоді проллється кров, багато крові. Як у Блавікені. Чи ви цього хочете? Хочете мати на сумлінні кров та смерть? Бо той вибір, про який ви, пане Геральте, думаєте, — це кров та смерть.
— Ваші аргументи, капітане, чарують і просто захоплюють, — закпив Горицвіт. — На чоловіка в лісі напали, а ви йому про гуманність тлумачите і до його вищих почуттів апелюєте. Наскільки я зрозумів, просите не проливати крові розбійників, які на нього напали. Мусить він найманих убивць пожаліти, бо ж вони жінок-дітей мають, а, може, навіть і матерів. А не здається вам, капітане Кранмере, що ви зарано побиваєтесь? Бо дивлюся на отих ваших списоносців і бачу, що коліна їм тремтять на саму думку про бій з Геральтом із Ривії, відьми́ном, який зі стригою голіруч упорався. Ніяка тут кров не проллється, ніхто ушкоджений не буде. Окрім тих, що ноги поламають, до міста тікаючи.
— Я, — спокійно відповів краснолюд і хвацько задер підборіддя, — на свої коліна не скаржуся. Досі ні від кого не втікав і звичок своїх не мінятиму. Я нежонатий, про дітей несвíдомий, та й матір, жінку мені малознану, волів би я в цю справу не втягати. Але дані мені накази сповню, як завжди, достеменно. Не апелюючи до жодних почуттів, прошу пана Геральта із Ривії, аби він прийняв рішення. Згоджуся з усяким і діятиму відповідно.
Краснолюд і відьми́н дивилися одне одному в очі.
— Гаразд, — урешті сказав Геральт. — Зробімо це. Шкода дня.
— Себто, ви згодні? — Фальвік підняв голову, його очі сяйнули. — Згоджуєтеся на поєдинок зі шляхетним Тальє з Домдалю?
— Так.
— Добре. Приготуйтесь.
— Я готовий, — Геральт натягнув рукавицю. — Не гаймо часу. Якщо Неннеке довідається про цю авантюру, влаштує пекло. Залагодьмо це швидко. Горицвіте, зберігай спокій. Тебе це не стосується. Правда, пане Кранмере?
— Цілковита, — впевнено підтвердив краснолюд і глипнув на Фальвіка. — Цілковита, пане Геральте. Хоч би що там було, це стосується лише вас.
Відьми́н зняв меч зі спини.
— Ні, — промовив Фальвік, добуваючи свого. — Ти своєю бритвою не битимешся. Візьми мого меча.
Геральт здвигнув плечима. Взяв клинок графа і змахнув ним для проби.
— Важкий, — заявив холодно. — З таким самим успіхом ми могли б змагатися рискалями.
— У Тальє такий самий. Шанси рівні.
— Ви неймовірно дотепні, пане Фальвіку. Далебі, неймовірно.
Солдати нещільним строєм оточили галявину, Тальє і відьми́н стали один проти одного.
— Пане Тальє? Як щодо перепросин?
Лицарик закусив губи, заклав ліву руку за спину, застиг у фехтувальній позиції.
— Ні? — Геральт посміхнувся. — Не прислухаєтеся до голосу розуму? Шкода.
Тальє ледь присів, стрибнув, блискавично, без попередження напав. Відьми́н не завдав собі клопоту навіть захиститися парадою, швидким півобертом ухилившись від плаского удару. Лицарик широко замахнувся, клинок знову протяв повітря. Геральт спритним піруетом вийшов із-під вістря, м'яко відскочив, коротким і легким фінтом збив Тальє з ритму. Тальє вилаявся, широко вдарив справа, на мить утратив рівновагу, спробував повернути її, інстинктивно, високо і незграбно захищаючись мечем. Відьми́н ударив із силою та швидкістю блискавиці, прямо, викидаючи руку на повну довжину. Тяжкий меч задзвенів об клинок Тальє так, що той, відбившись, сильно вдарив його по обличчю. Лицар заревів, упав навколішки і лобом торкнувся трави. Фальвік підбіг до нього. Геральт увігнав меч у землю, обернувся.
— Гей, варто! — вереснув Фальвік, устаючи. — Беріть його!
— Стояти! Ані руш! — гримнув Денис Кранмер, торкаючись сокири. Солдати завмерли.
— Ні, графе, — повільно вимовив краснолюд. — Я завжди достеменно виконую накази. Відьми́н не торкнувся лицаря Тальє. Хлопчисько сам ударився об власне залізо. Нещасливий випадок.
— У нього скалічене обличчя! Він спотворений на все життя!
— Шкіра зростається, — Денис Кранмер вп'яв у відьми́на свої сталеві очі й вищирив зуби. — А шрам? Шрам для лицаря — почесна пам'ятка, підстава для хвали і слави, якої йому бажав капітул. Лицар без шраму — то фраєр, не лицар. Спитайте його, графе, впевніться, що він тішиться.
Тальє звивався на землі, плював кров'ю, скавчав і вив, зовсім не виглядаючи втішеним.
— Кранмере! — рикнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі. — Ти пожалкуєш, клянуся!
Краснолюд відвернувся, поволі витяг сокиру з-за пояса і смачно сплюнув на праву долоню.
— Ох, пане графе, — скреготнув. — Не кляніться даремно. Я клятволомів не терплю, а князь Еревард наділив мене правом карати таких на горло. Пущу повз вуха ваші необдумані слова. Але не повторюйте їх, ревно про цеє прошу.
— Відьми́не, — Фальвік, сапаючи від злості, обернувся до Геральта. — Забирайся з Еландеру. Негайно. Вже.
— Я рідко з ним згоджуюся, — буркнув Денис, підходячи до відьми́на й віддаючи йому меч, — але цього разу він добре каже. Виїжджайте так швидко, як можете.
— Зробимо, як радите, — Геральт перевісив меч за спину. — Але спершу… Ще маю слово до пана графа. Пане Фальвіку!
Лицар Білої Троянди нервово закліпав.
— Повернімося на мить до кодексу вашого капітулу, — тягнув відьми́н, намагаючись не усміхатися. — Мене дуже цікавить одна річ. Коли б, скажімо, я почувався враженим та ображеним вашою позицією у всій цій афері, коли б визвав вас до поєдинку на мечах, отут, на цьому місці, то що б ви вчинили? Визнали б мене достатньо гідним, щоби схрестити зі мною вістря? Чи відмовили б, навіть знаючи, що у разі відмови я вважав би вас негідним навіть того, щоб на вас наплювати, побити пику і скопати дупу на очах у кнехтів? Графе Фальвіку, з ласки своєї заспокойте мою цікавість.
Фальвік зблід, відступив на крок, роззирнувся.