Він таке вже бачив, колись, раніше. Конвульсії, судоми, несамовитий, жахливий, поступово згасаючий крик. І порожнеча, мертвизна й апатія в очах, які повільно розплющувалися. Він таке вже бачив.
Цирі пила. По нерухомому обличчю Бренн повільно стікала сльоза.
— Досить, — Ейтне відібрала чашу, поставила на землю, обіруч погладила волосся дівчинки, яке попелястими хвилями спадало на спину.
— Дитино Старшої Крові, — сказала. — Вибирай. Ти хочеш зостатися у Брокілоні чи підеш услід за своїм приреченням?
Відьми́н недовірливо покрутив головою. Цирі дещо швидше дихала, зарум'янілася. І більш нічого. Нічого.
— Я хочу піти услід за своїм приреченням, — дзвінко сказала вона, дивлячись дріаді в очі.
— Хай так і буде, — холодно й коротко промовила Ейтне. Бренн голосно зітхнула.
— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Будь ласка, йдіть.
Бренн ухопила Цирі, торкнулася Геральтового плеча, але відьми́н відвів її руку.
— Дякую, Ейтне, — сказав.
Дріада повільно обернулася.
— За що ти дякуєш?
— За приречення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Адже це не була Вода Брокілону, так? Приреченням Цирі було повернутися додому. А ти, Ейтне, зіграла роль приречення. І за це я дякую тобі.
— Як же ти мало знаєш про приречення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьми́не. Як мало бачиш. Як мало розумієш. Дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я зіграла? За ярмарковий вертеп? За штучку, за шарлатанство, за містифікацію? За те, що меч приречення був, на твою думку, з дерева, покритого позліткою? То продовжуй, не дякуй, а викрий мене. Постав на своєму. Доведи, що ти маєш рацію. Жбурни мені в обличчя твою правду, покажи, як тріумфує твереза людська правда, здоровий глузд, завдяки якому ви, на вашу думку, опануєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи зосталося. Відважишся, Завойовнику Світу?
Геральт, хоча роздратований її словами, завагався, але лише на мить. Вода Брокілону, навіть справжня, не мала на нього впливу, він був цілковито відпорний на токсичні галюциногенні таніни, які в ній містилися. Але ж це не могла бути Вода Брокілону. Цирі її пила і з нею нічого не трапилося. Він сягнув по чашу, обіруч, глянув у срібні очі дріади.
Земля втекла в нього з-під ніг, миттю, і звалилася йому на спину. Могутній дуб завирував і затремтів. Насилу мацаючи довкола себе терпнучими руками, розплющив очі й було це так, наче відсунув мармурову плиту гробниці. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за нею блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще одні очі, зелені, мов ізмарагди. Ні, ясніші. Немов весняна трава. Медальйон на його шиї подразнював, вібрував.
— Гвинблейде, — почув він. — Дивись уважно. Ні, не заплющуй очей, це тобі не допоможе. Дивися, дивися на своє приречення.
— Пам'ятаєш?
Раптовий, розриваючий димову завісу спалах ясності, великі, тяжкі від свічок канделябри, що опливали фестонами воску.
Кам'яні стіни, стрімкі сходи. Сходами спускається зеленоока попелястоволоса дівчина в діадемці з майстерно вирізьбленою геммою, у срібно-блакитній сукні, зі шлейфом, підтримуваним пажем у кармазиновому каптанику .
— Пам'ятаєш?
Його власний голос, який каже… Каже.
Я повернуся через шість років.
— Повертайся, — каже жінка. — Повертайся, якщо зміниш думку. Твоє приречення чекатиме.
Я ніколи не повернувся, подумав він. Ніколи туди… не повернувся. Я ніколи не повернувся до…
Куди?
Попелясте волосся. Зелені очі.
Знову його голос, у темряві, в мороці, де щезає геть-усе. Тільки вогні, вогні аж до небокраю. Курява іскор у пурпуровому диму. Белтайн! Майська Ніч! З клубків диму дивляться темні фіалкові очі, що палають на блідому трикутному обличчі під чорнохвильною бурею кучерів.
Єнніфер!
— Замало, — вузькі губи видіння раптом скривилися, по блідій щоці стікає сльоза, швидко, все швидше, мов крапля воску по свічці.
— Замало. Потрібне щось більше.
— Єнніфер!
— Небуття за небуття, — каже видіння голосом Ейтне. — Небуття і порожнеча, що є в тобі, завойовнику світу, ти, що не спроможний навіть здобути жінку, яку кохаєш. Ти, що відходиш і тікаєш, хоча до твого приречення можна сягнути рукою. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. А що є другим, Білий Вовче?
— Приречення не існує, — це його власний голос. — Не існує.
Немає. Не існує. Єдине, що всім приречено, — смерть.
— Це правда, — каже жінка з попелястим волоссям та загадковою посмішкою. — Це правда, Геральте.
Жінка має на собі сріблясті обладунки, закривавлені, погнуті, продірявлені вістрями пік чи галябард. Кров вузьким струмком тече їй із кутика загадково і негарно усміхнутих уст.
— Ти глузуєш із приречення, — каже вона, не перестаючи усміхатися. — Глузуєш із нього, граєшся з ним. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. Друге… це смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може торкнутися, отож удовольняється нами. Смерть іде за тобою вслід, Білий Вовче. Але помирають інші. Через тебе. Ти мене пам'ятаєш?
— Ка… Каланте!
— Ти можеш його порятувати, — голос Ейтне з-за димової завіси. — Можеш його порятувати, Дитино Старшої Крові. Перш ніж він зануриться в любе йому небуття. У чорний ліс, що не має кінця.
Очі зелені, немов весняна трава. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.
Він уже нічого не бачив, падав у прірву, в порожнечу, в темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне.
— Хай так і буде.
VII
— Геральте! Прокинься! Прошу тебе, прокинься!
Розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чіткими краями, вгорі, над верхівками дерев, за каламутною завісою ранкової імли. Лежав на мокрому губчастому моху, твердий корінь муляв йому спину.
Цирі стояла перед ним навколішках, шарпаючи за полу куртки.
— Зараза… — відкашлявся і роздивився. — Де це я? Як я тут опинився?
— Не знаю, — відповіла вона. — Я от щойно прокинулася, тут, коло тебе, страшененько замерзла. Не пам'ятаю, як… А знаєш? То все чари!
— Мабуть, ти маєш рацію, — він сів, витягаючи з-за коміра соснові голки. — Мабуть, маєш рацію, Цирі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади неабияк розважилися нашим коштом.
Встав, підняв свого меча, який лежав обіч, перекинув пояс через спину.
— Цирі?
— Ага?
— Ти теж розважилася моїм коштом.
— Я?
— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цинтри. Ти від самого початку знала, хто я?
— Ні, — почервоніла вона. — Не від самого початку. Ти зняв чари з мого тата, правда?
— Неправда, — покрутив головою він. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я лише допоміг.
— Ага! — обличчя дівчинко засяяло. — Це правда! Я приречена. Обіцяна. Няня казала, що прийде відьми́н, який має біле волосся, і забере мене. А бабуся репетувала… Ах, що там! Скажи, куди ти мене забереш?
— Додому. До Цинтри.
— Ах… А я думала, що…
— Подумаєш собі по дорозі. Ходімо, Цирі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце!
— Я не боюся!
— Зате я боюся.
— Бабуся казала, що відьми́ни нічого не бояться.
— Бабуся дуже перебільшила. В дорогу, Цирі. Якби я ще знав, де ми…
Глянув на сонце.
— Ну що ж, ризикнемо… Підемо туди.
— Ні, — Цирі зморщила носа і показала в протилежному напрямку. — Туди. Там.
— А ти себто звідки знаєш?
— Знаю, — вона знизала плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось, так… Не знаю.
Донька Паветти, подумав він. Дитина… Дитина Старшої Крові? Можливо, успадкувала щось від матері.
— Цирі, — він розстібнув сорочку, витягнув медальйона. — Торкнися цього.
— Ох, — вона розкрила рота. — Який страшний вовк. Які в нього великі зуби…
— Торкнися.
— Ой-йо-йой!
Відьми́н усміхнувся. Він теж відчув різке здригання медальйону, колючу хвилю, що бігла срібним ланцюжком.
— Ворухнувся! — зітхнула Цирі. — Ворухнувся!
— Я знаю. Ходімо, Цирі. Веди.
— То чари, правда?
— Ну звісно.
Сталося так, як він і передбачив. Дівчинка відчувала напрямок. Як це відбувалося, він не знав. Але швидко, швидше, ніж сподівався, вони вийшли на дорогу, на вилоподібне потрійне роздоріжжя. Був то кордон Брокілону, принаймні, так вважали люди. Як він пам'ятав, Ейтне цього не визнавала.
Цирі закусила губу, зморщила носа, завагалася, дивлячись на роздоріжжя, на піщані вибоїсті дороги, зриті копитами та колесами підвод. Але Геральт вже знав, де вони, не мусив і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив дорогою, що вела на схід, до Брюгге. Цирі, все ще зморщившись, оглянулася на західну дорогу.
— Ця до замку Настрог, — закпив він. — Ти скучила за Кістріном?
Дівчинка забуркотіла, слухняно пішла за ним, але ще кілька раз оглядалася назад.
— Що таке, Цирі?
— Не знаю, — шепнула вона. — Але це погана дорога, Геральте.
— Чому? Ми йдемо до Брюгге, до короля Венцлава, який мешкає у гарному замку. Скупаємося в лазні, виспимося на ліжку з периною…
— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана…
— І справді, я й кращі бачив. Цирі, перестань коверзувати. Ходімо, бадьоро.
Вони проминули оброслий кущами скрут. І виявилося, що Цирі мала рацію.
Їх оточили, — швидко, раптово, з усіх боків. Люди у шпичастих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із чорно-золотою шахівницею Вердена на спині. Оточили їх, але ніхто не наблизився і не торкнувся зброї.
— Звідки й куди? — гаркнув кремезний чолов'яга у потертому зеленому вбранні, стоячи перед Геральтом на широко розставлених, кривих мов обручі ногах. Обличчя мав темне й поморщене, наче сушена слива. Лук та білооперені стріли стирчали йому з-за спини, високо над головою.
— З Палянки, — невимушене збрехав відьми́н, значуще стискаючи долоньку Цирі. Повертаємось до себе, до Брюгге. Або що?
— Королівська служба, — темнолиций відповів чемніше, наче щойно побачив меча на спині Геральта. — Ми…
— Давай його сюди, Юнгансе! — крикнув хтось із дороги. Жовніри розступилися.
— Не дивись, Цирі, — швидко сказав Геральт. — Відвернися. Не дивись.
На дорозі лежало повалене дерево, яке плутаниною гілля блокувало переїзд. Надрізана і зламана частина стовбура біліла у придорожній гущавині довгими променями друзок. Перед деревом стояла підвода, накрита полотнищем, яке закривало вантаж. Малі, кошлаті коники лежали на землі, заплутавшись у дишлах та упряжі, нафаршировані стрілами, щирячи жовті зуби. Один був іще живим, тяжко храпів, кидався.
Були там і люди, що лежали в темних плямах всяклої в пісок крові, перевішені через край підводи, скорчені біля коліс.
З-поміж згромаджених біля підвод озброєних людей повільно вийшло двоє, потім до них прилучився третій.