А хто повісить бога?
— Я про це не думав, — кажу я. — При нагоді спитаю вікарія Бодендіка.
Ми повертаємось алеєю назад. У темряві пролітають кілька світлячків. Раптом Ізабелла зупиняється.
— Ти чув? — питає вона.
— Що?
— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Малою я завжди боялася, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив'язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?
— Можна. Так само, як і на смерть.
— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?
— У літаку?
— У якому там літаку, — зневажливо каже Ізабелла. — Так кожен може. Вві сні!
— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?
— Ні, не кожен.
— Мабуть, кожній людині хоч раз, та снилося, що вона літає. Це один із найпоширеніших снів.
— От бачиш! — каже Ізабелла. — А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні бульбашки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив'яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?
— Не знаю. Але тоді й свинець не допоможе. Він також стане легкий, як повітря.
Зненацька вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, і здається, що в них спалахує бліде полум'я. Вона відкидає коси, що в холодному місячному світлі здаються зовсім безбарвними.
— Ти тепер ніби відьма, — кажу я. — Молода й небезпечна відьма.
Ізабелла сміється.
— Відьма, — шепоче вона. — Ти аж оце помітив? Довго ж тобі треба було приглядатися до мене!
Ізабелла рвучко розстібає синю широку спідницю, що погойдується, мов дзвін, навколо її стегон, спідниця сповзає, і вона переступає через неї. Тепер вона стоїть у самих лише черевичках і коротенькій білій розстебнутій блузці, тонка і біла, схожа більше на хлопця, ніж на дівчину. Коси її в темряві здаються бляклими, очі також.
— Ходи, — шепоче вона.
Я озираюся. Хай йому чорт, що як зараз надійде Боден-дік! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе, що думаю про це. Ізабелла ніколи не думала б. Вона стоїть переді мною, як дух, що прибрав постать людини, але готовий щомиті знов полинути в простір.
— Тобі треба одягтися, — кажу я.
Ізабелла сміється.
— Треба, Рудольфе? — глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на собі я відчуваю весь тягар світу.
Ізабелла повільно підступає до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив свої відтінки.
— Скинь це! — шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку.
Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м'які — вони вузькі, тверді й міцно вчепилися в мене.
Мені мороз пробігає поза шкірою. В Ізабеллі раптом прорвалося назовні щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як раптовий подмух вітру або як поштовх, воно надходило здалека, скупчувалось у ній і тепер стало могутньою силою, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую схопити її за руки і знов озираюсь. Але вона виривається. Вона вже не сміється: на обличчі в неї проступає смертельна поважність істоти, для якої кохання — додаткова оздоба, яка знає тільки одну мету і, не замислюючись, піде на смерть, аби лише її досягти.
Я не можу втримати її. В неї звідкись береться потуга, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб уникнути цього, я притягаю Ізабеллу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, та хіба все, що ми завжди робимо, — не насильство? Її очі — біля самого мого обличчя, порожні очі, в яких немає і сліду свідомості, застиглі, прозорі.
— Боїшся, — шепоче Ізабелла. — Ти завжди боїшся!
— Я не боюся, — мурмочу я.
— Чого? Чого ти боїшся?
Я не відповідаю. Страх раптом зникає. Ізабеллині сіро-сині холодні губи притискаються до мого обличчя, вся вона — як шматок криги, мене трусить холодна лихоманка, стягує шкіру, лише голова палає. Я відчуваю Ізабеллині зуби, вона — стрункий звір, що зіп'явся на задні ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жаги, живий мрець із холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її від себе й відштовхую так, що вона падає…
Ізабелла не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і сичить у вічі мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, яку я навіть не всю знаю, образ, що вражають, як удар ножем чи нагайкою. Я й гадки не мав, що вона знає такі слова, — на них відповідають тільки кулаками.
— Заспокойся, — кажу я.
Ізабелла регоче.
— "Заспокойся", — передражнює вона мене. — Це все, що ти вмієш! "Заспокойся"! Іди під три чорти! — сичить вона раптом голосніше. — Геть звідси, нікчемо! Євнуху!..
— Цить, — сердито кажу я, — а то…
— Що — "а то"? Та спробуй же! — Вона безсоромно вигинається дугою, впершись руками в землю і зневажливо скрививши рота.
Я дивлюся на неї. Я мав би відчути відразу, проте не відчуваю. Незважаючи на цю непристойну позу, на все, що вона робить і каже, Ізабелла не здається розпусною. В ній є щось відчайдушне, дике й невинне, я кохаю її, мені хочеться взяти її на руки, як дитину, й віднести звідси, але я не знаю куди. Підіймаю свої руки — вони важкі, мов налиті свинцем. І я почуваю себе розгубленим, безпорадним провінційним міщанином.
— Забирайся геть! — шепоче Ізабелла, й далі лежачи на землі.— Геть звідси! Геть! І ніколи більше не приходь! Посмій тільки прийти, немічне опудало, церковний підмітальнику, плебею, кастрате! Геть звідси, телепню, дурню, крамарський виродку! Спробуй тільки прийти ще раз сюди!
Вона стоїть уже навпочіпки й дивиться на мене. Губи в неї стали вузенькі, сірі й лихі. Раптом вона схоплюється, наче невагома, хапає свою синю спідницю і швидко виходить з алеї на освітлене місце. Вона ступає легенько, наче її стрункі ноги не торкаються землі, гола танцівниця, що вимахує синьою спідницею, мов прапором.
Мені кортить побігти за нею, покликати її, пригорнути, але я не рушаю з місця. Я не знаю, що вона зараз зробить, — і мені спадає на думку, що тут не вперше в двері заходить хтось голий. І найчастіше жінки.
Я повільно йду назад алеєю, застібаючи сорочку. Я почуваю себе винним, сам не знаю чому.
Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його ходи видно, що він добре налигався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, та саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється під брамою і як бувалий солдат спершу оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, що відставний фельдфебель після одного попередження відмовиться від своєї звички. Ось він уже стоїть напоготові біля надгробка й вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Далі як досвідчений тактик робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою під ніцшевськими вусами прилаштовується й робить своє діло.
— Кнопфе! — приглушено реву я в ринву. — Ти, свинюко, знов тут? Хіба я не попереджав тебе?
Я з приємністю спостерігаю, як міняється в нього вираз обличчя. Я досі не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалося, що вона мала б примружити їх, щоб краще бачити; але Кнопф справді витріщив очі, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.
— Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперного полку, — глухо кажу я. — Цим я позбавляю тебе звання! Переводжу в солдати другого розряду, свинюко! Можеш іти!
Із Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.
— Ні, ні! — хрипить він, шукаючи місця, з якого озивається бог.
Це куток між брамою і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.
— Віднині забудь про шаблю, кашкет з кокардою і нашивки! — шепчу я. — Забудь про парадний мундир! Відтепер ти солдат другого розряду, свинюко!
— Ні! — виє Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися звання. — Ні! Ні! — шепче він, здіймаючи лапи до місяця.
— Застебнися як слід! — наказую я і раптом згадую, що мені кричала Ізабелла. Від цієї згадки я враз відчуваю тупий біль під грудьми, і на мене лавиною насувається розпач.
Кнопф застібається.
— Тільки не це! — хрипить він знов, задерши голову до осяяних місяцем кучерявих хмаринок. — Не це, пане!
Він стоїть, як центральна постать у групі Лаокоона, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть так, як стояв я сам годину тому, і в мене знов починає боліти під грудьми. Несподівано мені стає шкода і Кнопфа, й себе. Подобрішавши, я шепчу:
— Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправитись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лише для випробування. Якщо ти до кінця вересня ходитимеш до вітру, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня — в сержанти, до кінця листопада — в молодші фельдфебелі, а на різдво ти знову станеш кадровим ротним фельдфебелем у відставці. Зрозумів?
— Зрозумів, пане… пане… — Кнопф шукає відповідного звертання.
Я відчуваю, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його:
— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопфе! І не думай, свинюко, що після різдва ти зможеш почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не змиєш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш у потребі коло обеліска, то матимеш електричний удар і таке запалення простати, що тобі ноги покорчить! А тепер іди геть, купо гною з галунами!
Кнопф напрочуд швидко зникає в темних сінях свого будинку. З контори чути тихий сміх. То Ліза й Георг дивляться виставу.
— Купа гною з галунами, — хрипко хихотить Ліза.
Хтось із них з гуркотом перекидає стільця, і нарешті
двері до Георгової кімнати зачиняються.
Різенфельд якось подарував мені пляшку голландської ялівцевої горілки й порадив уживати її, коли буде тяжко на серці. Тепер я дістаю її. На чотиригранній пляшці блищить етикетка: "Фрізька ялівцева горілка ван П.