У роті в нього пересохло. Він почув, що грамофон і досі ще грає, знов ту саму пісню, з якої починав: "J'attendrai"… Він пішов до вітальні й вимкнув грамофон.
Коли він повернувся, Джоан так само лежала на ліжку. Здавалося, що вона за цей час навіть не поворухнулась. А проте халат її був розкритий ледь ширше, ніж раніше.
— Джоан, — мовив Равік, — що менше ми говоритимемо про це, то краще…
— Я цієї розмови не починала.
Йому закортіло шпурнути їй у голову пляшечку з парфумами.
— Знаю, — мовив він. — Я її почав, тому тепер і закінчую.
Він обернувся й пішов до дверей. Та не встиг перейти кімнату, як Джоан опинилася біля порога. Вона зачинила двері й загородила їх руками.
— Он як! — мовила вона. — Ти закінчуєш! Закінчуєш і йдеш! Як усе просто, правда? Але я ще хочу тобі щось сказати! Багато чого ще хочу сказати! Ти ж мене бачив у "Клош д'Ор", бачив, що я не сама, а коли я вночі прийшла до тебе, тобі було все байдуже, ти спав зі мною, і вранці тобі теж було байдуже, тобі ще було мало, і ти знов спав зі мною, і я кохала тебе, і ти був такий гарний, не хотів нічого знати, і я за це кохала тебе, як ніколи досі. Я знала: ти й повинен бути таким, я плакала, коли ти спав, цілувала тебе й була щаслива, і коли йшла додому, то обожнювала тебе… А тепер? Тепер ти прийшов і дорікаєш мені тим, на що тоді, коли хотів поспати зі мною, так великодушно заплющив очі! Тепер ти все це згадав, ставиш мені на карб, корчиш із себе ображену невинність і влаштовуєш мені сцену, як ревнивий чоловік своїй дружині! Чого ти хочеш від мене? Яке ти маєш на мене право?
— Ніякого, — відповів Равік.
— Ото ж бо! Добре, що ти хоч це розумієш. Чого ти прийшов і кинув мені все це в обличчя? Чому ти цього не зробив, коли я прийшла до тебе вночі? Звичайно, тоді…
— Джоан, — перебив її Равік.
Вона замовкла, важко дихаючи й не зводячи з нього очей.
— Джоан, — мовив він, — тієї ночі, коли ти прийшла, я гадав, що ти повернулася до мене. Цього було досить. Але я помилився. Ти не повернулася.
— Я не повернулася? А хто ж до тебе приходив? Якийсь дух, чи що?
— Ти приходила. Але не повернулася.
— Це для мене щось надто складне. Хотіла б я знати, яка в цьому є різниця.
— Ти добре знаєш, яка, а я тоді ще не знав. Тепер уже знаю. Ти живеш із кимось іншим.
— Ну от, живу з кимось іншим. Знов ти своєї! Якщо в мене є кілька друзів, то, по-твоєму, я живу з кимось іншим! То що ж мені, по-твоєму, цілими днями сидіти зачиненою, нікого не бачити й ні з ким не розмовляти, аби тільки про мене не казали, що я живу з кимось іншим?
— Джоан, — мовив Равік, — не виставляй себе на сміх.
— На сміх? Це ти виставляєш себе на сміх, а не я.
— Нехай і так. То мені силоміць відтягти тебе від дверей чи як?
Вона не рушила з місця.
— Навіть якби я з кимось жила, то яке твоє діло? Ти ж сам сказав, що нічого не хочеш про це знати.
— Так, я справді нічого не хотів про це знати. Думав, що це вже скінчилося. А до того, що минуло, мені байдуже. Але я помилився, хоча й тоді мав би про все здогадатися. Може, я просто хотів себе обдурити. Слабкодухість. Але від цього ніщо не міняється.
— Як це не міняється? Коли ти сам бачиш, що не маєш слушності…
— Річ не в тім, хто має слушність, а хто ні. Ти не тільки жила з кимось, а й тепер живеш. І хочеш жити далі. Тоді я цього не знав.
— Не бреши! — перебила вона його. Голос у неї зненацька став цілком спокійний. — Ти знав це весь час. І тоді також. — Вона дивилася йому просто у вічі.
— Добре, — сказав він, — даймо, що знав. Але тоді я не хотів цього знати. Знав і не вірив. Ти цього не зрозумієш. З жінкою такого не буває. А, крім того, річ не в цьому.
На її обличчі раптом майнув дикий, розпачливий страх.
— Не можу ж я просто прогнати людину, яка мені не заподіяла ніякої кривди, тільки тому, що ти раптом вернувся. Невже ти цього не розумієш?
— Розумію, — сказав Равік.
Вона стояла, мов загнана в куток кішка, що раптом втратила під собою опору.
— Розумієш? — вражено перепитала вона. В очах у неї зникло напруження, плечі опустилися. — То навіщо ж ти мучиш мене, якщо розумієш? — стомлено додала вона.
— Відійди від дверей. — Равік сів у крісло, що й справді лише здавалося зручним. Джоан іще вагалася. — Відійди. Я не втечу.
Джоан поволі відступила від дверей і впала на канапу. Вона прикидалася геть виснаженою, та Равік бачив, що це неправда.
— Дай мені чогось випити, — мовила вона.
Равік розумів, що вона хоче виграти час. Та йому стало байдуже.
— Де в тебе пляшки?
— Там, у шафі.
Він відчинив низеньку шафу. Там стояло кілька пляшок м'ятного лікеру. Він гидливо глянув на них і відсунув їх убік. У кутку він помітив недопиту пляшку "мартеля" й повну кальвадосу. Він лишив кальвадос і взяв коньяк.
— Ти тепер п'єш м'ятний лікер? — спитав він Джоан через плече.
— Ні,— відповіла вона з канапи.
— Ну, то добре. Я беру коньяк.
— Там є кальвадос, — мовила вона. — Відкоркуй його.
— Досить і коньяку.
— Відкоркуй кальвадос.
— Іншим разом.
— Я не хочу коньяку. Дай мені кальвадосу. Будь ласка, відкоркуй пляшку.
Равік знов зазирнув до шафи. Праворуч білий м'ятний лікер для того другого, а ліворуч кальвадос для нього, всьому своє місце, як у доброї господині. Це майже зворушило його. Він узяв пляшку кальвадосу й відкоркував її. Зрештою, чому й не випити? Прекрасна символіка їхнього улюбленого напою, споганена безглуздою, сентиментальною сценою прощання. Він узяв дві чарки й вернувся до столу. Джоан дивилася, як він наливав кальвадос.
За вікном буяв золотий день. Скільки світла, скільки барв, яке ясне небо! Равік глянув на годинник. Початок на четверту. Йому здалося, що секундна стрілка зупинилась. Коли ж ні, вона, мов золотий дзьобик, відмірювала далі позначки на циферблаті. Виходить, він справді пробув тут лише півгодини. М'ятний лікер. Що за смак у того чоловіка!
Джоан сиділа на синій канапі, підібгавши під себе ноги.
— Равіку, — обережно почала вона лагідним стомленим голосом. — Ти знов хитруєш чи справді все розумієш?
— Я не хитрую, а справді все розумію.
— Розумієш?
— Авжеж.
— Я так і знала, — вона всміхнулася. — Я так і знала, Равіку.
— Хіба це так важко зрозуміти?
Вона кивнула головою.
— Треба трохи почекати. Я зразу не можу. Він мені не зробив нічого поганого. Я ж бо не знала, чи ти взагалі колись повернешся. Не можу ж я йому сказати це зразу.
Равік одним духом випив свою чарку.
— Навіщо ці подробиці?
— Ти повинен усе знати. Повинен усе зрозуміти. Річ у тім, що… Треба почекати. Він… я не знаю, що він робитиме. Він мене кохає. Я йому потрібна. Він же не винен.
— Звичайно, не винен. Не поспішай. У тебе часу скільки завгодно, Джоан.
— Ні. Це недовго потриває. Але зразу я не можу. — Вона відхилилася на подушку канапи. — А це помешкання, Равіку… воно мені дісталось не так, як ти, може, подумав. Я сама заробляю гроші. Більше, ніж раніше. Він мені допоміг. Він актор. Я знімаюсь у кіно в невеличких ролях. Він мене туди влаштував.
— Я так і гадав.
Джоан не звернула уваги на його слова.
— У мене не бозна-який хист, — повела вона далі.— Я себе не переоцінюю. А мені дуже хотілося піти з того нічного клубу. Там не можна чогось домогтися. А тут можна. Навіть без особливого хисту. Я хочу бути незалежною. Я тобі здаюся смішною?
— Ні,— відповів Равік, — здаєшся розважною.
Джоан недовірливо глянула на нього.
— Хіба ти не тому приїхала в Париж? — спитав він.
— Тому.
Ось ти сидиш тут, подумав Равік, покірна й скорботна невинність, з якою доля і я повелися так жорстоко. Ти спокійна: перша буря минула, ти мені пробачиш, і якщо я зараз не піду, ще й розкажеш з усіма подробицями, що було з тобою за ці останні місяці. Крицева орхідея. Я прийшов до тебе, щоб покласти всьому край, а ти вже домоглася того, що мені доводиться тебе визнати майже невинною.
— Добре, Джоан, — мовив він. — Ти вже багато досягла. І досягнеш іще більше.
Вона подалася вперед.
— Ти так гадаєш?
— Звичайно.
— Справді, Равіку?
Він підвівся. Ще три хвилини, і вона залучить його до фахової розмови про кіно. З ними не слід заходити в дискусії. Бо завжди програєш. У їхніх руках логіка — як мотузка, крути нею, як хочеш. Треба не балакати, а діяти.
— Я мав на думці не твою роботу. Про неї ти краще спитай свого фахівця.
— Ти вже хочеш іти? — спитала вона.
— Мушу.
— А може, трохи посидиш?
— Мені треба вернутися в клініку.
Вона взяла його за руку.
— По телефону ти сказав, що прийдеш, як зовсім звільнишся в клініці.
Він подумав, чи не сказати їй, що він уже ніколи не прийде. Але на сьогодні було досить. І для неї, і для нього самого. Вона не дала йому покласти всьому край. Але до цього дійде само собою.
— Залишся, Равіку.
— Не можу.
Вона встала і пригорнулася до нього. Ще й це, подумав він. Давній спосіб. Дешевий і випробуваний. Вона не забула вдатися ще й до нього. Та хто вимагатиме від кішки, щоб вона їла траву? Равік звільнився з її обіймів.
— Мені треба йти. У клініці помирає людина.
— У лікарів завжди знаходяться поважні причини, — поволі проказала вона.
— І в жінок також, Джоан. Ми порядкуємо смертю, а вони — коханням. На цьому стоїть світ.
Вона нічого не відповіла.
— До того ж у нас добрі шлунки, — повів далі Равік. — Нам вони необхідні. А то ми не витримали б. Те, від чого інші мліють, ми перетравлюємо. Прощай, Джоан.
— Ти ще прийдеш, Равіку?
— Не думай про це. Не поспішай. Мине якийсь час, і ти сама з'ясуєш, що й до чого.
Не озираючись, він швидко пішов до дверей. Джоан не провела його. Але він знав, що вона дивиться йому вслід. Він відчував якусь дивну глухоту, наче йшов під водою.
XXII
З вікна Гольдбергів долинув крик. Равік прислухався. Невже старий Гольдберг чимось торохнув дружину по голові або ще по чомусь? Крик урвався, хтось пробіг коридором, хряснули двері, і з кімнати Візенгофа почулися схвильовані голоси.
Відразу після цього в Равікові двері постукали, й до кімнати вскочила господиня.
— Швидше, швидше… мсьє Гольдберг…
— Що сталося?
— Повісився. На вікні. Швидше…
Равік кинув книжку.
— Поліція прийшла?
— Певне, що ні. А то б я вас не кликала. Вони його щойно побачили.
Равік побіг разом із нею вниз.
— Його вже зняли?
— Ще ні. Але тримають…
У присмерку біля вікна темніла купка людей. Рут Гольдберг, Візенгоф і ще хтось. Равік увімкнув світло.