Тепер ви старшино, переверніть медаль.
— Єсть,— охоче відгукнувся Лебедев.— Лицевий біг медалі такий: гірокомпаси любить і знає. Звичайно, нахапався всього здебільшого поверхово. Глибипи знань поки Що нема. Але з часом "моше стати хорошим аншютистом. Якщо, звичайно, поставиться до цієї справи серйозно, а не сяк-так.
— Гаразд. Чи візьметесь ви, Лебедев, підготувати юнгу Огурцова для посади вахтового аншютиста гїропоста?
Лебедев відповів чітко:
— Можу, але спочатку треба з нього куряву вибити. Між вахтами берусь, як за партійне доручення, накачати його з азів. Почну з законів електротехніки. Та він, щиро кажучи, хлопець тямущий. Якщо йому "втовкмачити добре, то він у всьому розбереться.
Тут штурман підійшов і постукав мене пальцем по лобі.
— Зваж,— сказав, пояснюючи,— що стерновий стоїть дві години, а потім чотири відпочиває. А в гіропосту вахта по дванадцять годин на добу. Крім того, я смикаю анппо-тистів викликами на місток... Ось і подумай — чи витримаєш?
— Витримаю! — відповів я так, піби давав клятву. Замполіт носком черевика поправив підігнутий край килима.
— Зрозуміло,— сказав він, закінчуючи розмову.— Лебедев, забирайте юнгу. Якщо б без любові до діла, було б кепсько. А з любов'ю він витримає...
— Єсть! — відкозиряв Лебедев.
Я вийшов з салону на напівзігнутих від щастя ногах. Попервах я й не помітив, що моє мокре від поту вухо було міцно затиснуте в руці старшини Лебедева,— вій мене тяг за собою.
— Я тобі покажу, де раки зимують! — казав він, і я щиро вірив, що він справді дотримає свого слова.
Тоді я й гадки не мав, що любов моя з часом перетвориться иа професію і гірокомпаси міцно ввійдуть в моє життя — вони даватимуть мені шматок хліб а... Я заробляю свій хліб тим ремеслом, яке люблю. Напевне, саме через це я й щасливий.
На флоті, якщо ти навіть хочеш хворіти, тобі цього ніхто не дозволить. Не встиг я отямитись, як на палубі мене наздогнав лейтенант Епштейн — у шннелі, в білому кашне.
І Збирайся. Швидко!
Під кормою торгав мотором катер. Ми сіли в нього й помчали на середину рейду. Я запитав у лікаря:
— А що зі мною зараз буде?
_ Втопимо, щоб більше з тобою не морочитись.
Катер підійшов під трап лідера — вожака есмінців. На лідері був рентген і два лікарі. Мене просвітили й виставили з лазарету, щоб ие заважав розмовляти иа наукові теми про моє здоров'я. Після цього ми повернулися на "Грізний", де на мене вже чекав крупоїд Будкін з кварцевою лампою. Взялися за мене добряче. Але взявся за мене — з іншого боку — й Лебедев.
Так узявся, що через місяць я піс самостійну вахту в гіропосту.
Невдовзі штат надто розширився: два старших спеціалісти й один — я! — молодший. Аншютистів завжди цінували на флоті, й схоже було на те. Що когось одного треба ^звідси кудись перевести.
Іванов говорнв мені сердито:
— Підсиджуєш мене. Ти думаєш, я тебе не бачу? Я тебе наскрізь бачу.
— Ти, земляче, не бурчи,— відповів я.— Якщо ти неук, то я таким неуком бути не бажаю. Не— кар'єру роблю, а служу!
— Бачу, як ти служиш. Я восьмий рік тягну лямку, а ти прилетів сюди,— ще молоко на губах не висохло,— і вже на моє місце націлився.
Внрішпли залишити па "Грізному" одного старшого й одного молодшого спеціаліста. Я боявся, що Лебедева переведуть кудись і тоді старшиною наді мною стане "земляк", щоб йому пуття не було... Але ні, пропесло: Івапову наказали складати речі.
— Підсидів ти мене,— плакався він па прощання. А втім, плакався він недовго. На плечі йому одразу навісили старшипські погони, і з караваном, що повертався назад, Іванов поплив у Лондон, де найперше побіг дивитися музей воскових фігур. А ми з Лебедєвим залишилися на "Грізному", щоб по дванадцять годин па добу нести вахту. В час між вахтами спали, маючи в кішіені ватянки викрутку, флакон зі спиртом і жмути вати. В морозяні ночі тільки и чуєш, як відзвонюють дзвінки на нашу честь: "На місток... На місток... На місток..." Отже, зпову вкрилися кригою лінзи на пелепгаторах чи замерзло скло репітерів. Треба пробрати...
Служба була клопітна й неспокійна. Книжку, бувал , візьмеш у бібліотеці та й тримаєш її цілий місяць — школи-читати!
Коли я цілком опанував нову спеціальність, мене за боЙоГ* цим розкладом почали залишати в гіропосту, а старшина Лебедев мотався нагору — до штурмана. Таким чином я став командиром БП-2 БЧ-І...
Тоді мені виповнилося шістнадцять років.
Коли у відсіки вривалися гучні бойові дзвони, я закривав над собою люк, доповідаючи по телефону:
— ІЧропост — містку: бе-пе-два бе-че-один до бою готовий!
Це був дивний бій. Я сидів на днищі есмінця, ніколи не бачачи ворога, лише прислухався, як з ревінням обтікає мій есмінець несамовита забортна хвиля. Я був молодий, але розумів: одне попадання торпеди, і я буду похований тут, на своєму посту; опинюся на грунті разом з улюблєпим гіро-постом, який, доки ми живі, старається дати людям для тгеремоги все, па що тільки здатна техніка.
Замолоду я не був надто сентиментальний. Та коли війна закінчилася перемогою й мені треба було залишати корабель, я на прощання— обійняв гірокомпас, як обнімають вірного товариша. Я тоді гірко заплакав над ним, усвідомлюючи, як багато він дав для мене і як багато я з ним втрачаю.
Інколи — в мирній тиші квартири — я запитую себе:
— Чи була юність? Чи, може, наснилася вона нам, як сон?..
Юність, звичайпо, була. І, гадаю, така, як треба!
Скінчилася вона того дня, коли я востаннє вибрався по парту із свого БП-2 БЧ-1 ескадрепого міноносця "Грізний".
На згадку про цю юність залишилося дві стрічки — одна :І назвою есмінця, а друга — юнгівська... З кумедним бантиком! "
Я демобілізувався з флоту, так і не дослужившись до матроса. В документах зазначено моє перше й останнє військове звання — юнга!
Відтоді минуло чимало років.
Ні, ми ще не постаріли, Не втратили горіння, Однак іде бульварами Вже інше покоління.
Але й понині я ще живу за тим курсом, що визначив і гірокомпас. Він показав дорогу у велике життя, де мене чекали нові тривоги й нове напруження душі. Звичайно, не я приніс Батьківщині перемогу. Не я один "близив її чарівний день. Але я зробив, що міг. На загальному прекрасному бенкеті Перемоги була ма-
ттрнька крапля й мого меду.
Зараз мені за сорок, і мені вже давно пе сняться гучні абельні СНИі Але й досі я інколи .думаю про себе як про
юнгу Це високе й почесне звання-дає мені право бути вічно
молодим.
Юнгам флоту не заірожує старість.
ЕПІЛОГ ОСТАННІЙ
Людина й Море...
Це особлива тема, і вона дедалі частіше хвилює Людство, змагаючись з темою проникнення Людини в таємниці Космосу.
В доісторичні часи далекий предок уперше обережно вийшов з моря на сушу, і його слизькі зябра замість звичної води з пронизливим свистом всмоктали в себе вологе задушливе повітря...
Це був наш предок, читачу!
Людство зародилося в морі. Чи не тому в жилах людських і понині буйно пульсує кров — солона, як і вода океанів? Чи не тому ми не втомлюємося довго стежити за рухом хвиль у безбережжі моря, просякнутого сонцем і вічністю?
Що ми бачимо в далечині? Про що мріємо в такі хвилини?
Море владно кличе нас .у своє лоно, з якого ми вийшли й звелися на ноги. І ми охоче відгукуємося на цей поклик.
Один відомий учений-океаполог, зазираючи в історію освоєння Людиною морів, писав правдиво й піднесено:
"Спосіб жнття моряків мав свої негативні наслідки: безпечність, фаталізм і грубість звичаїв. Однак, поряд з цим, він виховував у моряків і високі моральні якості — самовідданість, безкорисливість, наполегливість і героїзм. Якщо ці людські якості коли-небудь зникнуть, наша цивілізація постраждає: вона не знайде ні в чому іншому того, що втратить разом зі звичкою Людини до моря..."
Людина буде вічна, доки вічпе Море.
Море давно вже стало полем діяльності для світової науки та ратних подвигів. Море — напувальник наш і годувальник. Океани з'єднують материки, вони зближують нації й культури народів.
Прогрес, що ковзав колись під вітрилами каравел, рухається тепер завдяки дизелям на рідкому паливі, він долає тов-
лі глибин атомпими реакторами. А романтики та маидрів-тки ше в'яжуть допотопні плоти, ще ставлять над човнами охилі клівери й відпливають, відпливають. Відпливають від ас гцоб відчути солодку близькість прабатьківської безодні!
Щасливі люди, юність якпх промчала в розгулі хвиль, на хитких корабельних палубах. У морі юність швидше, ніж на березі, стикається з жорстокою в боротьбі мужністю. З високих містків кораблів юнаки зіркіше оглядають обрії свого життя. Суворі регламенти вахт і бойових розкладів не вносять ризикованих зволікань. Головотяпи й дармоїди не витримують ритму корабельних буднів. Флот замолоду привчає до дисципліни, витривалості, вміння терпіти й чекати^ до відповідальності — за кожне слово, кожен жест.
Нашій країні пощастило: два океани й чотирнадцять морів незмовкно хлюпочуться біля її берегів. А флот паш виріс. Уже Колумбу вслід, уже за Магелланом навколо світу ходимо Великим Океаном!
Так пророкував нам Ломоносов, і це пророцтво збулося... А щоб стати моряком, зовсім не обов'язково народитися на маяку. Адже часто буває й так: хлопчнна випадково, лише на якусь мить, побачить море з вікна дачного вагона, а воно зблиспе йому сизим крилом чайки... Все! Тепер вік зачарований назавжди. Іншого шляху для нього вже нема. Я знову повторюю слова епіграфа:
Хто побачив дим голубуватий, Що вставав клубками на воді, По дорозі піде ьін проклятій — По дзвінкій, морській, навстріч біді.
Нерозумно _ стримувати людину, якщо її покличе море. Ці заклики морів особливо добре чути в юності.
ь.......
Читачу й друже! Я знаю — адже й ти колись відпливеш ид берега!
Ми ще зустрінемося, і ти нам багато розповіси про себе. Багато дивовижного — такого, що буває з людиною лише па хвилях, к(ши місяцями не видно берегів. Три фути чистої води під кіль тобі, читачу!
Осічь 1971 року.