Деякі з прочан вбачали в цій події знак небес на їхню користь і репетували, що коли рідкісних цих скарбів тепер так багато, дож повинен дозволити кожному забрати собі те, що хто здобув.
— Але чудо це нам на користь, — сказав Теофіл, — бо таким робом латиняни не знатимуть, котра реліквія справжня, і їм доведеться залишити все тут.
— Я цього не певен, — мовив Бавдоліно. — Кожен князь, чи маркграф, чи васал буде радий привезти додому святі мощі, які приваблюватимуть богомольців, а отже й пожертви. А якщо туди дійдуть чутки, що такі ж мощі є десь за тисячу миль, завжди можна сказати, що вони несправжні.
Тут Никита глибоко замислився:
— Не вірю я в це чудо. Господь не звик вносити сум'яття в наші душі мощами своїх святих… Бавдоліно, чи в минулі місяці, після твого прибуття в місто, ти не закрутив часом якогось махлярства з реліквіями?
— Мосьпане Никито! — почав було Бавдоліно, напустивши на себе ображений вигляд. Але тоді підняв долоні, немов закликаючи свого співрозмовника до спокою. — Гаразд, якщо я маю розповісти тобі все, то раніше чи пізніше доведеться розповісти й історію про реліквії. Але розповім я її тобі пізніше. Зрештою, ти сам недавно сказав, що коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Але тепер уже пізно, і гадаю, що через годинку, коли стемніє, можемо вирушати. Тож готуймося.
Никита, який перед від'їздом хотів потішити душу, вже давно дав наказ Теофілові, щоб той приготував монокитрон, бо це займало досить багато часу. У бронзовий горщик клали доверху яловичину і свинину, а ще кістки з м'ясом та фрігійську капусту, і все це заливали жиром. Оскільки на повноцінну вечерю часу не було, логотет облишив свої добрі манери й заліз у горщик не трьома пальцями, а обома руками. Він немов переживав свою останню ніч кохання з улюбленим містом — цнотливим, розпусним і страдницьким. Бавдолінові голод не докучав, тому він лиш попивав смоляне вино — невідомо, чи знайдеться таке в Селімбрії.
Никита спитав, чи до тієї історії з реліквіями був причетний Зосима, але Бавдоліно сказав, що воліє розповісти все по порядку.
— Після тих жахів, побачених тут, у місті, ми вернулися суходолом, бо не мали досить грошей, щоб оплатити подорож на кораблі. Гармидер тих днів дав змогу Зосимі, з допомогою одного з його приспішників, якого він тут покидав, бозна-де знайти мулів. А по дорозі ми живилися тим, що вполювали в лісі, іноді знаходили прихисток в якомусь монастирі по дорозі, і врешті дісталися до Венеції, а тоді — на ломбардську рівнину…
— А Зосима ніколи не пробував дременути від вас?
— Він би не зміг. Від того часу — і після повернення, і при дворі Фрідріха, і під час подорожі в Єрусалим, куди ми вирушили пізніше, — понад чотири роки він зоставався скованим ланцюгами. Точніше, у нашій присутності він був вільний, але коли доводилося залишати його самого, то його припинали до ліжка, чи до стовпа, чи до дерева, залежно від того, де ми були, а коли ми їхали верхи, його прив'язували до упряжі таким чином, що коли б він спробував злізти з коня, кінь би схарапудився. Боячись, що навіть це не перешкодить йому забути про свої зобов'язання, щовечора перед сном я давав йому ляпаса. Він знав це і чекав на нього, мов на материнський поцілунок.
По дорозі наші друзі, насамперед, не припиняли підбивати Зосиму, щоб той відтворив їм мапу, і він показував добру волю, щодня згадуючи якусь подробицю, тим паче, що він уже раніше прикидав реальні відстані.
— Так на око, — малював він пальцем по пилюці на шляху, — від Хін, країни шовку, до Персії — сто п'ятдесят днів шляху, цілу Персію можна пройти за вісімдесят днів, від перського кордону до Селевкії буде тринадцять днів, від Селевкії до Рима, а тоді до країни іберів — сто п'ятдесят днів. Щоб дійти від одного краю світу до другого, потрібно більш-менш чотириста днів, якщо проходити по тридцять миль щоденно. Зрештою, земля більша завдовжки, ніж завширшки — пам'ятай, що у книзі Виходу говориться, що стіл у скинії має бути два лікті завдовжки і один завширшки. Отож з півночі на південь, від північних країв до Царгорода, можна обчислити п'ятдесят днів, від Царгорода до Александрії — ще п'ятдесят днів, від Александрії до Ефіопії на Арабській затоці — сімдесят днів. Тобто більш-менш двісті днів. Тому, якщо вирушити з Царгорода до найдальших Індій, враховуючи, що йти треба буде впоперек і що доведеться часто зупинятися, шукаючи дорогу, і не раз, певно, вертатися назад, я б сказав, що до Пресвітера Йоана можна дійти за рік мандрів.
До речі, про реліквії: Кіот спитав у Зосими, чи чув він про Ґрадаль. Звісно, що чув — від галатів, вони мешкають біля Царгорода, а отже люди ці традиційно знають те, що розповідали в давнину священнослужителі з країн далекої півночі. Кіот спитав також, чи чув той щось про Фейрефіза, який нібито привіз Ґрадаль Пресвітерові Йоану, і Зосима сказав, що, звісно, чув, але Бавдолінові не вірилось.
— То що ж воно таке, той Ґрадаль? — допитувався він.
— Чаша, чаша, в якій Христос посвятив хліб і вино, ви ж самі це казали.
Хліб у чаші? Ні, вино, бо хліб був на тарілці, на дискосі, на невеличкій таці. То що ж таке Ґрадаль — тарілка чи чаша? І одне, і друге, намагався виграти час Зосима. А якщо добре подумати, підказував йому Поет, кинувши страхітливий погляд, то це спис, яким Лонґін проколов Ісусові бік. Авжеж, саме так, йому здається, що це саме він. Тут Бавдоліно дав йому потиличника, хоч ще не була пора йти спати, але Зосима виправдовувався: гаразд, чутки про це ходили невиразні, але те, що чутки ці ходили й серед візантійських галатів, доводило, що Ґрадаль той справді існує. І ось так про Ґрадаль вони дізналися далі те саме, тобто дуже мало.
— Звісно, — казав Бавдоліно, — якби я міг привезти Фрідріхові Ґрадаль, а не такого варнака, як ти…
— Чому б тобі його й не привезти, — підказував Зосима. — Підшукай відповідний горщик…
— Ага, то це ще й горщик. Я тебе запхаю в той горщик! Я не такий дурисвіт, як ти!
Зосима знизав плечима і погладив себе по підборіддю, намацуючи відрослу бороду, але тепер він був схожий на сома і виглядав ще паскудніше, ніж раніше, коли йому були начисто виголили гирю.
— Зрештою, — міркував Бавдоліно, — навіть якщо знати, що це горщик або чаша, як його впізнати, коти знайдеш?
— О, сумнівів тут не буде, — втрутився Кіот, погляд якого загубився у світі легенд, — відразу побачиш сяйво, відчуєш пахощі…
— Сподіваюсь, — сказав Бавдоліно.
Раббі Соломон похитав головою:
— Це, мабуть, щось, що ви, язичники, викрали у Соломоновім Храмі, коли грабували його, пустивши нас по світу.
Вони прибули саме вчасно, щоб потрапити на весілля Генріха, другого Фрідріхового сина, вже коронованого на короля римлян, з Констанцією з Альтавілли. Імператор покладав тепер усі сподівання на цього свого молодшого сина. Не те, що він не мав серця до старшого, навпаки, він навіть дав йому титул герцога Швабського, але очевидно було, що любов його до старшого сина просякла смутком — так люблять недолугих дітей. Бавдоліно бачив його — той був блідий, весь час кашляв і кліпав лівою повікою, немов проганяючи невидиму муху. Під час цих королівських святкувань він часто відлучався, і Бавдоліно бачив, як той блукав полями, нервово шмагаючи батогом кущі, немов намагаючись заспокоїти щось, що гризло його зсередини.
— Він ледве живе на світі, — сказав йому якось увечері Фрідріх. Сам Фрідріх дедалі більше старів, борода йому сивіла, і рухався він так, ніби шию йому зводило судомою. Він усе ще їздив на полювання, а коли бачив ріку, пірнав у неї і плавав, як колись. Але Бавдоліно боявся, що раніше чи пізніше від холодної води його вхопить грець, і вмовляв його бути обережним.
Щоб потішити його, Бавдоліно розповів йому, якою успішною була їхня виправа, що вони запопали того віроломного монаха, що невдовзі вони матимуть мапу, яка приведе їх у царство Пресвітера, що Ґрадаль — не вигадка, і раніше чи пізніше він вручить його Фрідріхові. Фрідріх згідливо кивав головою. "Ґрадаль, авжеж, Ґрадаль, — бурмотів він, пропадаючи поглядом бозна-де, — звісно, коли б я його мав, я б міг…" Тоді увагу його відвертало якесь важливе повідомлення, і він раз у раз зітхав, із зусиллям приступаючи до виконання своїх обов'язків.
Іноді він відводив Бавдоліна набік і розповідав, як йому бракує Беатриси. Щоб потішити його, Бавдоліно розповідав, як йому бракує Коландрини.
— Еге ж, знаю, — казав Фрідріх, — ти кохав Коландрину, тому розумієш, як я кохав Беатрису. Але, може, ти не усвідомлюєш уповні, якою гідною кохання була Беатриса.
І в Бавдоліна знов відкривалася рана давніх докорів сумління.
Влітку імператор вернувся до Німеччини, але Бавдоліно поїхати з ним не міг. Йому сказали, що померла його мати. Він поквапився в Александрію, а по дорозі знай думав про ту жінку, яка дала йому життя і якій він ніколи не виказував справжньої ніжності, крім того різдвяного вечора багато років тому, коли котилася вівця (хай йому грець, казав він собі, минуло вже з п'ятнадцять зим, Господи, а може, й вісімнадцять). Коли він приїхав, матір уже поховали, а Ґальявдо перебрався з міста у свою стару хату у Фраскеті.
Він лежав без сил, втомлено проганяючи рукою мух з обличчя, а коло нього стояв дерев'яний кухоль, повний вина.
— Бавдоліно, — відразу сказав він, — по десять разів на день я сердився на ту бідну жінку, накликаючи на неї всі блискавки небес. А тепер, коли небеса справді блискавкою поцілили в неї, я вже не знаю, що мені робити. Нічого не можу тут знайти, бо лад наводила тут вона. Не можу навіть знайти вил до гною, і в стайні коло тварин більше кізяків, ніж сіна. Тому-то вирішив умерти й я, бо так буде, мабуть, ліпше.
Заперечення сина нічого не дали.
— Бавдоліно, ти знаєш, що в наших краях люди вперті, і коли ми вб'ємо собі щось в голову, нема способу примусити нас передумати. Я не гультіпака, як ти: нині тут, а завтра там — гарне життя у вас, панове! Увесь цей люд тільки й думає, як спровадити на той світ інших, а коли такому сказати, що він мусить умерти, то він тут же і в штани наробить. Я ж жив праведно, навіть мухи не зобидив, поруч з тією святою жінкою, а тепер, коли я вирішив умерти, то й помру. Дай мені вволити мою волю і відійти, і так я утішуся, бо тепер мені чим далі, то гірше.
Раз у раз він ковтав трохи вина, тоді западав у сон, а тоді розплющував очі й питав:
— Я помер?
— Ні, батьку мій, — відказував Бавдоліно, — на щастя, ти ще живий.
— О горе мені, — казав той, — зачекай ще день, а завтра я умру, не бійся.
Він нізащо не хотів навіть торкнутися їжі.
Бавдоліно гладив його по чолі й проганяв мух, а тоді, не знаючи, як потішити свого вмирущого батька, і прагнучи довести йому, що син його зовсім не ледащо, яким той його завжди вважав, розповів йому про побожну затію, до якої він готувався вже бозна-відколи, і про те, як він хотів знайти царство Пресвітера Йоана.
— Якби ти знав, — оповідав Бавдоліно, — які дивовижні місця мені відкриються.